Я подався до річки, заблукав у темряві, запорпався у дві-три кучугури, облишив шуканину і повернувся напівзамерзлий на верх казанів. Відтанувши, я відчув ще дужчу спрагу. Бурлацтво довкола стогнало, скімлило, хлипало, зітхало, сопло, хекало, переверталося, підкидалося, шарпалося в тяжких муках. Ми були наче ті пропащі душі, що смажаться у пеклі, а механік, чисто Сатана в людській подобі, не лишав нам іншого вибору, хіба що кацубнути надворі. Швед сидів і шпетив на всю губу людський потяг до мандрівок, що підстирив його вдаритись у забрід на такі муки.
— Як вернусь до Чікаго, — постолакав він, — знайду собі роботу і триматимусь її, аж доки пекло кригою візьметься! А тоді знов повіюся по світі.
Мов на глум, другого дня, коли дорогу попереду розчистили від уламків аварії, ми зі Шведом виїхали з Івенстона в льодовниках "помаранчевого спеца", швидкого товарного поїзда з плодами сонячної Каліфорнії. Через морози льодовники були порожні, але нам від того вони не потеплішали. Залазили ми до них через ляду на даху вагона; льодовники ті були пороблені з оцинкованого заліза і під таку морозяну погоду торкатись до них було мало приємності. Ми лежали там, тремтіли та тряслися і, вицокуючи зубами, радили раду, та й врадили: зоставатися в льодовні день і ніч, доки не виді станемося з цієї негостинної високорівні в долину Міссісіпі.
Але їсти ж однаково щось треба, і ми вирішили в кінці дільниці розкинути ногами по харч і мерщій назад у льодовники. До містечка Грін-Рівер ми приїхали пізно пополудні, хоч для вечері ще зарано. Пора перед їдженням найгірша, щоб "калатати" в тильні двері; та ми зібралися з духом, і, коли товарняк заїхав у парк, прожогом спустились бічною драбиною, і бігма до будинків. Зараз же ми й розлучились, але домовилися зійтися у льодовнику. Спершу мені не повелось, та врешті з двома "подачками" за пазухою я метнувся до поїзда. Той вагон-холодник, де ми змовилися зустрітись, уже проминув і аж за півдесятка вагонів позад нього я вчепився за бічну драбину, поквапом видерся на дах і стрибнув у якийсь льодовник.
Та з гальмового вагона мене вгледів гицель і на першій же зупинці, Рок-Спрінгс, через кілька миль, встромив голову до мого льодовника й гукнув: "Скок на пісок, жабин ти сину! Скок на пісок!" Та й ухопив мене за барки і виволочив геть. Я собі скок на пісок, хіба мені що, а помаранчевий спец разом зі Шведом покотився далі без мене.
Засніжило, насувалась холодна ніч. Як смеркло, я шаснув туди-сюди по станції, знайшов порожній вагон-холодник і заліз усередину, не в льодовник, а таки в самий вагон. Я з розмаху засунув важкі двері, і їх краї, облямовані смугами гуми, щільно закубрили вагон. Стіни були грубі, холод ніяк не міг продертися зназовні. Однак усередині було не тепліш, як надворі. Проблема полягала в тому, щоб нагріти вагон. Але з цим уже "професяка" дасть собі раду. З кишень я видобув три-чотири газети і спалив їх одну по одній. Дим знявся під дах. Тепла ані крихти не могло вивітритись, і в теплі та в добрі я перебув ту ніч паном діло. Не пробудивсь і разу.
Вранці все ще порошило. Поки я розкидав ногами по сніданок, то згавив товарняк на схід. Згодом удень двічі я чіплявся на товарняки і обидва рази мене струтонули під укіс. Пополудні не пройшло на схід жодного поїзда. Сніг повалив густіше, проте в сутінках я таки виїхав на першому сліпні трансконтинентального. Коли я скочив на сліпень, хтось вихопився на нього з другого боку. Це був той хлопчина-втікач з Орегону.
Ну, а перший сліпень швидкого поїзда в люту хуртечу — це вам не прогулянка вліті. Вітер пройма тебе наскрізь, б'ється об перед вагона і вертається назад. На першій зупинці — вже й зовсім споночіло, — я пройшов на балаки з кочегаром. Запропонував "пошарудити" вугілля, поки його зміна, що кінчалася в Ролінзі, і мою пропозицію було прийнято. Моя робота була зовні, на тендері під снігопадом; я кришив молотом вугільне груддя і підкидав лопатою до будки. Та що я не мусив працювати весь час, то міг заходити вряди-годи в будку погрітись.
— Слухай, — закинув я кочегарові за першого ж передиху, — там ззаду на першому сліпні пацан. Замерз як цуцик.
Будки на паровозах Об'єднаної Тихоокеанської досить просторі, ми примостили хлопчину в теплий закутень перед високим кочегаровим сідалом, і той одразу ж заснув. До Ролінза ми прибули опівночі. Сніг сипав рясно, як ніколи. Тут паровоз мали загнати в депо і замінити іншим. Щойно поїзд зупинився, я скочив з приступки паровоза просто в обійми кремезного чоловіка у просторому пальті. Він як стій наскіпався мене розпитувати, і я без загайки поцікавився, що він за один. Він так само незагайно звістив мене, що він місцевий шериф. Я враз прищулив роги і став слухати й відповідати.
Він заходився описувати хлопчину, що спав у будці. Я шпарко змізкував. Певно, родина переслідувала малого, і шериф отримав телеграфну вказівку з Орегону. Атож, хлопчину я бачив. Спіткав його вперше в Огдені. Дата збігалася з шерифовими відомостями. Та хлопчина ще десь там позаду, пояснив я, бо його струтонули сю ніч під укіс із цього-таки самого трансконтинентального, при відході з Рок-Спрінгса. І весь цей час я молив бога, щоб хлопчина не виліз із будки, прочнувшись, і не завдав мені брехню.
Шериф подався далі розпитати гицлів, та перед тим дав мені навіжки:
— Це місто не про тебе, хло'. Ясно? Катай цим поїздом далі і, гляди, не прогав. Якщо попадешся після його відходу…
Я запевнив шерифа, що в його місто потрапив не з охоти; що тут я лишень тому, що поїзд зупинився, і що я вчешу з його клятущою міста так, що за кушпелами й слід мій замететься.
Поки він ходив брати інтерв'ю в гицлів, я метнувся назад у будку. Хлопчина прокинувсь і протирав очі. Я оповів йому новину і порадив їхати на паровозі в депо. Щоб довго не розводитися, скажу, що малий виїхав на тому ж трансконтинентальному на буфері, і я дав йому навід на першій же зупинці вдатись до кочегара й попроситись усередину. Ну, а сам я лишився під укосом. Новий кочегар був молодий і ще не зледащів так, аби порушувати приписи Компанії, що забороняла тримати на паровозі волоцюг; тож він відкинув мої пропозиції і не пустив пошарудити йому вугілля. Маю надію, що тому хлопчакові повелося з ним удатніше, бо перебути цілу ніч на буфері під таку завірюху — то запевно смерть.
Дивна річ, я тепер не годен пригадати, як саме в Ролінзі мене струтонули. Я дивився услід поїздові, який відразу ж поглинула заметіль, а відтак подався до бару обігрітись. Тут було тепло й світло. Бар аж ходором ходив. Столи для фараона, рулетки, костей і покера були всі позаймані, а гурт підпилих ковбоїв розважав душу веселою нічною гульнею. Ледь устиг я побрататися з ними і саме перепускав перший пугарчик їхнім коштом, як на плече мені лягла чиясь тяжка рука. Я озирнувся й зітхнув. То був шериф.
Не мовивши ані слова, він вивів мене на сніг.
Там на колії стоїть помаранчевий спец, — сказав він.
— З біса холодна ніч, — відказав я.
— Він відходить за десять хвилин, — сказав він.
Тільки й того. Жодних перекорів. А коли той помаранчевий спец рушив, я сидів у льодовнику. Я потерпав, щоноги мені до ранку повідмерзають, і останні двадцять миль перед Ларамі простояв, випростаний у розтворі люка, і кресав у жижки. Сніг падав такий густий, що гицлі навряд чи могли вгледіти мене, та й мені було, зрештою, все одно, хай бачать.
В Ларамі за свої чверть долара я купив гаряче снідання і одразу ж по тому вчепився на сліпий багажняк трансконтинентального, що видирався до перевалу через хребет Скелястих гір. Вдень на сліпих багажниках ніхто не їздить; але під таку завірюху на верхів'ї Скелястих гір, я був певен, жодному гицлеві не стане духу скинути мене. Та вони й не скидали. Тільки взяли натуру приходити на кожній зупинці подивитись, чи я ще не закляк.
Біля Еймського монумента на верховині Скелястих гір, — забув, яка там височінь, — гицель прийшов востаннє.
Слухай, хло, — сказав він, — бачиш оце товарняк загнали на бічну колію, щоб нас пропустити?
Я бачив. Товарняк стояв на сусідній колії, шість футів від нас. ще кілька футів, і його за віхолою не було б і видно.
— Ну, так в одному з вагонів там "тилова братія" війська Келлі. Під ними там на два фути соломи, і їх там стільки, що у вагоні не холодно.
Рада його була путня, і я її послухав, готовий, одначе, на разі б виявилося, що гицель "блазнючить", скочити на сліпень, коли трансконтинентальний рушить. Проте крам був доброякісний. Я відшукав той вагон — великий холодник, в якому двері на підвітряній стороні було широко розчинено задля провітрення. Видершись до вагона, я ввійшов досередини. Зразу ж наступив комусь на ногу, тоді комусь на руку. Світло було тьмаве, і я тільки й розгледів, що безнадійну плутанину рук та ніг. Світ не бачив такої набганки людських тіл. Люди валялися на соломі, один під одним, один поверх одного і один попри одного. Вісімдесят чотири кремезних гобо, коли їх розіслати покотом долі, займають чималенько місця. Ті, на кого я наступав, обурювались. їхні тіла здиблювались піді мною морськими хвилями і спонукували хіть-не-хіть просуватися вперед. Годі було знайти вільної соломи, тож я знов і знов ступав по людях. Обурення дужчало, а вкупі з ним і мій поступний рух. Я втратив рівновагу і несподівано з розмаху сів. На лихо, якраз комусь на голову. Негайно ж той у гніві став рачки, і я злетів у повітря. Те, що злетіло, мусить упасти, і я впав на голову комусь іншому.
Що діялось далі, тямлю, як крізь туман. То було так, наче ти потрапив у молотарку. Мене швиргали з кінця в кінець вагона. Ті вісімдесят чотири гобо мотлошили мене, аж поки мої злиденні рештки якимось дивом знайшли собі клапоть соломи на спочивок. Отак мене було прийнято до веселого товариства. Весь той день ми краяли завірюху і, щоб якось загаяти час, вирішили, що кожен мусить розповісти історію. Умовою покладено, щоб історія була добра і до того ж така, якої ніхто не чув. За кару невдасі правила молотарка. І не схибив ні один. Я хочу одразу ж зазначити, що зроду не траплялось мені бувати на такому чудовному бенкеті оповідок. Тут набгалося вісімдесят чотири чоловіки з цілого світу, я був вісімдесят п'ятий, і в кожного розповідь була шедевром.