Вуха його прикрашали дві білі камелії, грива була заплетена червоними шовковими стрічками в маленькі кіски, замість попруги на ньому Іскрився золотисто-сріблястий шарф, а хвіст був перевитий стрічками пурпурового і блакитного кольору.
Представляючи ослика глядачам, директор додав ще кілька слів до своєї промови:
— Мої вельмишановні слухачі! Я не збираюся розповідати вам тут про ті великі труднощі, які мені довелося перебороти, щоб зрозуміти, яким чином можна підкорити собі цю тварину, котра ще зовсім недавно вільно стрибала по горбах у тропічних країнах. Подивіться, будь ласка, яким диким вогнем горять його очі. Всі спроби підняти його до цивілізованого чотириногого виявилися марними. Тому я мусив удатися до найпростішої мови —мови батога. Але вся моя люб'язність не тільки не робила його добрішим, а ще більше лютила. Він ненавидів мене все дужче й дужче. Але я, керуючись науковою системою Галля, відкрив у його черепі маленьку кісточку, яку навіть медичний факультет у Парижі визнав центром танцювальних здібностей. І тому я зміг навчити цього ослика танцювати, стрибати крізь обручі й паперові кружала. Дивуйтесь! Потім оцінюйте! Але перш ніж почати, дозвольте запросити вас усіх на завтрашню вечірню виставу. Коли через дощ погода зіпсується, то виставу перенесемо на ранок на післязавтра.
Тут директор ще раз низько вклонився, повернувся до Піноккіо І сказав:
— Ну ж бо, Піноккіо! Перш ніж почати свої вправи, привітай вельмишановну публіку, кавалерів, дам і дітей!
Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і стояв на колінах доти, поки директор ляснув батогом і гукнув:
— Кроком!
Ослик підвівся на всі чотири ноги і пішов навколо арени.
За мить директор гукнув:
— Клусом!
І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.
— Чвалом! Піноккіо побіг учвал.
— В кар'єр!
І Піноккіо пустився бігти щодуху. Директор підняв руку і вистрелив з пістолета в повітря.
Почувши постріл, ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.
Зводячись на ноги під грім оплесків, захоплених вигуків, він підвів голову, озирнувся і... побачив у ложі гарну даму. На шиї в неї був важкий золотий ланцюжок, на якому висів медальйон. В ньому був портрет дерев'яного хлопчика. "Це ж мій портрет! Ця синьйора — Фея!" — подумав Піноккіо. Він одразу впізнав Фею, зрадів І захотів покликати її:
— О моя Феє, о моя Феє!
Та замість слів, з його горлянки вирвався такий гучний і довгий рев, що в залі знявся регіт. Найдужче сміялися діти.
Директор, щоб відучити осла ревти просто в обличчя глядачам, ударив його пужалном по морді.
Бідний ослик висолопив язика і хвилин п'ять облизував морду, щоб затамувати біль.
Але уявіть собі його розпач, коли, підвівши голову вдруге, він не побачив Феї. Ложа була порожня, Фея зникла!
Він відчув себе глибоко нещасним. На очі йому набігли сльози, і він гірко заплакав. Та ніхто цього не помітив, а тим більше директор. Ляснувши батогом, він вигукнув:
— Бадьоріше, Піноккіо! Зараз ти покажеш ним синьйорам, як ти вмієш стрибати крізь обручі.
Піноккіо спробував це зробити два чи три рази. Та кожного разу, добігши до обруча, замість стрибнути крізь нього, пробігав під ним. Нарешті Піноккіо наважився стрибнути, але, собі на лихо, зачепився задніми ногами за обруч і впав на землю, як мішок.
Коли він підвівся, то кульгав на одну ногу і насилу дістався до стайні.
— Піноккіо, на арену! Ми хочемо бачити ослика! На арену ослика! — кричали діти в нижніх рядах, сповнені жалості І співчуття до бідної тварини.
Але того вечора вони ослика більше не побачили.
Наступного ранку ветеринар, тобто звірячий лікар, оглянув ослика і сказав, що той залишиться кривим на ногу на все життя.
Тоді директор сказав своєму конюхові:
— Що я робитиму з кульгавим ослом? Об'їдатиме нас, та й годі. Відведи його на базар І продай.
На базарі одразу знайшовся покупець, який спитав у конюха:
— Скільки хочеш за цього кульгавого ослика?
— Двадцять лір.
— Я дам тобі двадцять сольдо. Не подумай, що я купую його для роботи. Мені потрібна лише його шкура. Бачу, що він має тверду, міцну шкуру, з неї я зроблю бубон для нашого сільського оркестру.
Подумайте лишень, діти, як злякався нещасний Піноккіо, почувши, що має стати бубном!
Тим часом покупець, заплативши двадцять сольдо, повів ослика на берег моря. Там він почепив йому на шию камінь, прив'язав до ноги вірьовку і, тримаючи другий кінець її у руці, несподіваним стусаном зіпхнув осликау воду.
Піноккіо з каменюкою на шиї одразу пішов на дно. А покупець, затиснувши вірьовку в руці, сів на березі і став чекати.
XXXIV. ПІНОККІО ОБГРИЗАЮТЬ РИБИ, І ВІН ЗНОВУ СТАЄ ДЕРЕВ'ЯНИМ ХЛОПЧИКОМ. ТА КОЛИ РЯТУВАВСЯ УПЛАВ, ЙОГО ПРОКОВТНУЛА СТРАХІТЛИВА АКУЛА
Ослик був у воді вже п'ятдесят хвилин, і покупець промовив сам до себе:
— Мабуть, мій бідний кривий ослик уже зовсім утопився. Витягну ж його на берег І зроблю з його шкури гарний бубон.
І потягнув за вірьовку, прив'язану осликові до ноги. Тягнув, тягнув, і нарешті з води показався... А знаєте хто? Замість мертвого ослика на поверхню виринув живий дерев'яний хлопчик, що звивався, як в'юн. Побачивши його, бідолаха подумав, що все те йому примарилося; він остовпів з несподіванки.
Отямившись трохи від здивування, покупець пробелькотів плаксивим голосом:
— А де ж ослик, якого я штовхнув у море?
— Цей ослик перед вами,— відповів, усміхаючись, дерев'яний хлопчик.
— Ти?
— Я.
— Ах ти ж шахраю! То ти ще й глузуєш з мене?
— Глузувати з вас? Ні, добродію, я кажу вам цілком серйозно.
— Як же могло статися, що ти недавно був осликом, а вийшов з моря дерев'яним хлопчиком?
— А це від морської води. Море витіває ще й не такі жарти.
— Гляди, хлопче, гляди!.. Не здумай глумитися з мене. Горе тобі, коли в мене урветься терпець!
— Гаразд, дядечку: хочете знати всю правду? Зніміть з ноги мотуз, і я розповім вам усе.
Добрий селянин, запалившись бажанням почути правдиву історію, миттю одв'язав вірьовку. ПІноккіо, відчувши себе вільним, як птах, почав свою розповідь:
— Отож знайте, що я завжди був дерев'яним, як і зараз, але ось-ось мав стати таким хлопчиком, як усі діти на світі. Та через те, що не хотів учитись і слухав поганих товаришів, я одного дня прокинувся справжнім ослом з отакими вухами і отакенним хвостом. Яка це ганьба була для мене! Мене повели на базар і продали директорові цирку, який заповзявся зробити з мене знаменитого танцюриста і спритного стрибуна крізь обручі. Та одного вечора я невдало стрибнув на арені і скалічів на праву ногу. Тоді директор, не знаючи, що робити з кульгавим ослом, наказав його продати. Отак ви купили мене.
— На превеликий жаль! Я заплатив за тебе двадцять сольдо. Хто ж мені тепер поверне гроші, що я так тяжко заробив?
— А навіщо ви мене купували? Щоб зробити з моєї шкури бубон? Еге ж бубон?
— Атож! А де я тепер візьму іншу шкуру?
— Не втрачайте надії, дядьку. На світі є ще багато ослів.
— Скажи мені, нахабний капоснику, чи це вже кінець твоїй історії?
— Ні,— відповів дерев'яний хлопчик,— ще двоє слів — І кінець. З базару ви привели мене сюди, щоб убити, але, пожалівши, прив'язали на шию каменюку і штовхнули в море. Такий людяний вчинок робить вам велику честь, і я буду вдячний вам, скільки житиму. Між іншим, любий дядечку, ви й гадки не мали про Фею.
— Що там за Фея?
— Це моя мати, вона схожа на всіх добрих мам, які дуже люблять своїх дітей, не спускають з них ока і допомагають у будь-якій біді, навіть тоді, коли їхні діти через легковажність і погану поведінку заслуговують на те, щоб їх кинули напризволяще. Так-от, тільки-но добра Фея побачила, що я потопаю, то одразу послала до мене величезну зграю риби, яка, подумавши, що я справді мертвий ослик, почала мене їсти. І які здоровенні шматки відкушувала!.. Знайшлася навіть така добра рибка, що від'їла мені хвіст.
— Відтепер,— з огидою промовив покупець,— я ніколи не. їстиму риби. Я не хочу з'їсти разом з барбулькою чи тріскбю шматок ослячого хвоста.
— Я теж так думаю,— зауважив, сміючись, ПіноккІо.— Так-от, коли риби з'їли всю ослячу шкуру, яка на мені виросла, вони, звичайно, заходилися біля кісток, тобто біля дерева, бо, як ви знаєте, я увесь зроблений з міцного цурпалка. Та куснувши кільки разів, ласунки одразу втямили, що дерево — їжа не для їхніх зубів, і розпливлися на всі боки, навіть не подякувавши мені. Ось я вам і розповів, як зробилося так, що ви витягли з води мене замість мертвого осла.
Чхати я хотів на твою Історію,— вигукнув розлючений покупець.— Я знаю, що віддав за тебе двадцять сольдо і тепер хочу повернути свої грошики. Я знаю, що зроблю. Я віднесу тебе на базар І продам на тріски розпалювати камін.
— Що ж, продавайте. Я згоден,— сказав Піноккіо. Промовивши ці слова, він зробив велетенський стрибок і пірнув у воду. Швидко віддаляючись від берега, він гукав бідолашному покупцеві.
— Прощавайте, дядечку! Якщо вам знадобиться гарна шкура на бубон, то згадайте мене.
Він засміявся, пливучи собі далі, а потім знову озирнувся назад і гукнув ще голосніше:
— Прощавайте, дядечку! Згадайте мене, якщо вам треба буде трохи сухих дровець на розпал.
За мить він був уже так далеко від берега, що майже зник з очей. На поверхні моря вирізнялась тільки чорна цяточка, яка час від часу метляла в повітрі ногами, пірнала І виринала, пустуючи, як дельфін у гарному настрої.
Піноккіо плив навмання у відкрите море і раптом побачив попереду білу, ніби мармурову скелю. На її верхів'ї стояла гарна Кізочка, яка ніжно мекала, немов кликала хлопчика до себе. Найдивовижніше було те, що Кізочка була ні біла, ні чорна, ні ряба, як інші кози, а блакитна, надто вже схожа кольором на волосся Прекрасної Дівчинки.
Можете собі уявити, як закалатало серце у бідолашного Піноккіо! Він щодуху поплив до білої скелі. Уже був на пІвдорозІ туди, як раптом з води виринула страхітлива голова морського чудовиська і посунула на нього. Роззявлена паща зяяла, мов прірва, а три ряди зубів нагнали б страху, навіть якби були тільки намальовані.
Знаєте, що то було за морське страховисько?
Ота сама величезна Акула, про яку вже не раз згадувалося в нашій книжці. Через свою ненажерливість вона стала пострахом для всіх риб і рибалок.
Уявіть собі, як злякався нещасний Піноккіо, побачивши таке чудовисько.