Попереду чекала ділянка з мільйоном астероїдів, причому на сьогодні астрономам відомі лише менше від десяти тисяч із них. Тільки чотири з цих десяти тисяч мають діаметр понад сотню миль, а інші являють собою просто гігантські каменюки, що безцільно курсують у космосі.
З астероїдами нічого не вдієш, хоч навіть найменший із них може повністю зруйнувати корабель, якщо вріжеться в нього зі швидкістю десять тисяч миль на годину, але шансів, що це станеться, доволі мало. За весь шлях лиш один астероїд міг опинитися в радіусі мільйона миль від "Діскавері", але ймовірність того, що він опиниться в тому самому місці в той-таки час, була занадто мізерною, тож команда про це не турбувалася.
На вісімдесят шостий день Боумен і Пул найближче з усіх людей підлетіли до астероїда. Він не мав імені, а лише мав номер — 7794. Це був камінь діаметром сорок п'ять метрів, який Місячна обсерваторія помітила 1997 року, й усі, окрім терплячих комп'ютерів Бюро малих планет, одразу ж забули про його існування.
Коли Боумен заступив на вахту, Еал одразу ж нагадав йому про майбутню зустріч, неначе астронавт міг забути єдину заплановану подію всього рейсу. Шлях астероїда серед зірок і його координати в мить найбільшого зближення вже з'явилися на екрані комп'ютера. Там також було зазначено, що треба зробити чи принаймні спробувати. Коли 7794 промайне повз них на відстані дев'ятисот миль зі швидкістю вісімдесят тисяч миль на годину, команда "Діскавері" не сидітиме згорнувши руки.
Боумен попрохав Еала вивести на екран телескоп і почав углядатися в усіяне іскрами зоряне небо. Нічого тут не нагадувало астероїд, усі зображення внаслідок збільшення перетворювалися на гігантські цятки світла.
— Покажи візир, — попрохав Боумен.
Тієї самої миті на екрані з'явилися чотири вузенькі лінії, що замикали маленьку непомітну зірку. Боумен довго дивився на цю цятку, гадаючи, чи Еал часом не помилився. Але згодом він помітив, що цятка повільно рухається відносно непорушних зірок. Хоч астероїд іще за мільйони миль від корабля, за космічними масштабами це дуже близька відстань.
Коли через шість годин Пул приєднався до Боумена за контрольною панеллю, 7794 став у сотні разів яскравішим і, порівняно зі своїм оточенням, рухався так швидко, що сумнівів більше не могло бути. До того ж із цятки світла він перетворився на добре видимий диск.
Боумен і Пул споглядали цей камінь у небі з почуттями моряків, які після тривалого плавання вперше побачили берег, на який не могли зійти. Хоч вони прекрасно розуміли, що 7794 — мертвий камінь, знання жодним чином не впливало на їхні почуття, адже це єдина "земля", яку вони зустрінуть до Юпітера. А до тієї планети залишалося ще двісті мільйонів миль.
У потужний телескоп вони розгледіли, що астероїд має неправильну форму й летить, повільно обертаючись. Інколи він нагадував сплющену кулю, подекуди криву цеглину, швидкість його обертання становила лише трохи більше від двох хвилин. Поверхнею астероїда строкато розбігалися світло і тінь, і він часто спалахував на Сонці в місцях виходу кристалічних порід.
7794 проходив повз "Діскавері" зі швидкістю майже тридцять миль на секунду, тому астронавти мали лише кілька хвилин, щоб гарячково дослідити його зблизька. Автоматичні камери зробили десятки фотографій, навігаційні радари посилали сигнали, що відбивалися від поверхні астероїда й записувалися. Саме наставала мить для єдиної спроби відрядити ударний зонд.
На зонді не було жодних приладів, жоден прилад не вцілів би під час зіткнення на такій космічній швидкості. Зонд являв собою примітивний маленький металевий гарпун, який випускали з "Діскавері" в напрямку, де він мав би перетнутися з астероїдом.
До запуску гарпуна зосталися лічені секунди, напруження Пула й Боумена зростало. Експеримент у принципі простий, але він випробовував їхнє обладнання на точність. "Діскавері" мав поцілити у тридцятиметрову мішень із відстані в тисячі миль…
На темній поверхні астероїда раптом стався сліпучий вибух світла. Маленький гарпун улетів у нього на космічній швидкості, за частку секунди вся енергія перетворилася на тепло. У просторі здійнявся струмінь розжарених газів, а на облавку "Діскавері" спектрографи зафіксували лінії спектра, що швидко згасли. На Землі експерти проаналізують їх, шукаючи натяки в підписах, залишених розжареними атомами. І вперше за всю історію буде визначено склад кори астероїда.
Через годину 7794 перетворився на ледь помітну зірку, навіть сліду від диска не залишилось. А коли Боумен заступив на наступну вахту, астероїд і зовсім зник із поля зору.
Вони знову самі в космосі, і так триватиме, доки "Діскавері" не зустріне перші супутники Юпітера, але це станеться аж за три місяці.
Розділ 19
Повз Юпітер
Навіть за двадцять мільйонів миль попереду, Юпітер уже став найпомітнішим об'єктом у небі. Планета була схожа на блідий, лососевого кольору диск, завбільшки десь із півмісяця, якщо на нього дивитися з Землі, із темними паралельними смугами хмар, що вже зараз добре вирізнялися. Туди й сюди навколо Юпітера плавали яскраві зірки Іо, Європа, Ганімед і Калісто — світи, які за інших обставин могли би стати окремими планетами, але мусили обернутися простими супутниками гігантського володаря.
Крізь телескоп Юпітер виглядав дивовижно: плямиста різнобарвна планета, яка, здавалося, заповнює весь небосхил. Осягнути його справжній розмір було неможливо, Боумен пам'ятав, що Юпітер в одинадцять разів більший за Землю, але тривалий час не міг цього належно зрозуміти.
Одного разу, збираючи інформацію з бази даних Еала, він несподівано усвідомив приголомшливі масштаби планети попереду. На екрані комп'ютера виникла ілюстрація, де всю відшаровану поверхню планети Земля було прикріплено, наче клапоть тканини, до диска Юпітера. Порівняно з Юпітером, усі континенти й океани Землі мали такий вигляд, як Індія на карті світу.
Коли Боумен використовував максимальне збільшення телескопа "Діскавері", йому здалося, що він завис над дещо сплюснутою кулею, розглядаючи вервечки хмар, розмазаних у смуги через швидке обертання гігантської планети. Часом ці хмари здавалися скупченням кольорової пари завбільшки із континент, інколи вони були пов'язані між собою містками в тисячі миль завдовжки. Маса Юпітера під цими хмарами була достатньою, щоб переважити всі інші планети Сонячної системи. Боумен часто думав: що ще приховано там?
По куполу хмар, що назавжди сховали справжню поверхню Юпітера, іноді пропливали круглясті плями темряви. Це супутники Юпітера відкидали тінь на поверхню його хмар.
Інші, набагато менші супутники планети, кружляли навіть тут, за двадцять мільйонів миль від самого Юпітера. Вони являли собою брили в кілька десятків миль діаметром, але шлях корабля не проходив повз жоден із них. Що кілька хвилин радар збирав енергію й посилав могутній імпульс у космос, але з порожнечі від імовірного супутника не прийшло ще відповіді-відлуння.
Натомість посилився радіоголос самого Юпітера. У 1955 році, саме перед світанком космічної ери, астрономи з подивом виявили, що Юпітер випромінює колосальну, в кілька мільйонів кінських сил, енергію в десятиметровому діапазоні. Це випромінювання фіксувалось як хаотичний радіошум, за його джерело вважали ореоли заряджених частинок, що опоясували Юпітер, як пояси Ван Алена Землю, але в набагато більших масштабах.
Інколи протягом самотніх годин за контрольним пунктом Боумен слухав ці звуки. Він повертав регулятор гучності до максимуму, тріск і шипіння заповнювали всю кімнату, чулися нерівномірні свистки, немов крики невідомих птахів. Це були моторошні звуки, бо вони не мали в собі нічого людського, самотні й беззмістовні, як удари хвиль об берег або грім за обрієм.
Навіть на нинішній швидкості в сто тисяч миль на годину, у "Діскавері" забрало б два тижні перетнути орбіти всіх супутників Юпітера, адже їх було більше, ніж планет навколо Сонця. Місячна обсерваторія відкривала один супутник щороку, і до сьогодні їх налічувалося аж тридцять шість. Найвіддаленіший із-поміж них, Юпітер XXVII, рухався по нестабільній орбіті в протилежному від інших супутників напрямку за дев'ятнадцять мільйонів миль від свого тимчасового володаря. Це був трофей у постійному перетягуванні каната між Юпітером і Сонцем, планета постійно захоплювала собі короткочасні супутники з поясу астероїдів і втрачала їх через кілька мільйонів років. Тільки найближчими супутниками Юпітер володів постійно, Сонце ніколи не вирве їх із обіймів гігантської планети.
І ось тепер для гравітаційних полів-суперників з'явився новий об'єкт протиборства. "Діскавері" прискорювався в напрямку Юпітера вздовж складної траєкторії, розрахованої астрономами Землі місяць тому й постійно контрольованої Еалом. Час від часу ледь відчутні на борту корабля імпульси двигунів керування коригували траєкторію польоту.
Через радіозв'язок із Землею постійно йшов потік інформації. Тепер вони залетіли так далеко від домівки, що навіть під час подорожі зі швидкістю світла, сигнал доходив до пункту призначення через п'ятдесят хвилин. І хоч увесь світ їхніми очима й за допомогою їхньої апаратури спостерігав за щоразу ближчим Юпітером, мине аж п'ятдесят хвилин, поки ці спостереження досягнуть Землі.
Коли корабель минав орбіти гігантських внутрішніх супутників, телескопічні камери працювали в постійному режимі. Кожен із цих супутників був більшим за Місяць, кожен — незвідана для людства територія. Години за три до прольоту повз Європу "Діскавері" пройшов лише в двадцяти тисячах миль від супутника, і всі прилади націлилися на цей невідомий світ. Спершу Європа росла в розмірах, змінювала свій вигляд від кулі до серпа, а потім зовсім відступила в сонячне світло.
Чотирнадцять мільйонів квадратних миль землі, яку досі бачили лише як головку шпильки в найпотужніший телескоп. "Діскавері" пролетить повз Європу за лічені хвилини, тому з цієї зустрічі команда космічного корабля має скористатися максимально, записавши всю приступну інформацію. Ще будуть місяці, коли вони зможуть на дозвіллі повернутися до тих записів.
На відстані Європа здавалася гігантською сніжною кулею, що чудово відбивала сонячне світло. Ближчі спостереження підтвердили: на відміну від запилюженого Місяця, Європа сяяла сніжно-білим, адже її поверхню вкривали блискучі шматки, схожі на застиглі айсберги.