Адже там небезпечно!
Та Гобо тільки поблажливо посміхався:
– "Небезпечно"!.. "Небезпечно"!.. Яке мені діло до тієї небезпеки?
І враз Бембі запропонував:
– Принаймні, хай тоді спершу вийде Марена, щоб ми хоч знали...
Не встиг Бембі доказати, як Марена вже вискочила з гущавини й кинулася вперед.
Всі троє стояли й дивилися їй услід. Бембі й Фаліна – втамувавши подих, Гобо, – всім своїм виглядом показуючи, що вважає їхнє бажання безглуздим, але терпляче задовольняє його.
Вони бачили, як Марена повільно, боязкою ходою, швидко підвівши голову, оглядаючись на всі боки і обнюхуючи повітря підходила до лугу.
Раптом вона обернулась, високо підстрибнула і, як вітер, помчала назад, у гущавину.
– Він!.. Там Він! – шепотіла вона, тремтячи й задихаючись від жаху. – Я... я бачила Його... Він стоїть там... біля вільхи...
– Тікаймо, – крикнув Бембі. – Мерщій тікаймо!
– Тікаймо. Гобо! – почала благати Фаліна.
Марена ледь чутно прошепотіла:
– Прошу тебе, Гобо, тікаймо... прошу тебе...
Але Гобо не зважав.
– Тікайте, якщо вам так дуже хочеться, – сказав він. – Хто вас тримає? А я піду й привітаю Його!
Спинити Гобо було неможливо.
Бембі, Фаліна та Марена залишилися в чагарнику і з жахом дивились, як Гобо підходив до лугу. Вони не могли зрушити з місця, вражені самовпевненістю Гобо і охоплені страхом за нього. Гобо спокійно стояв на лузі і поглядом шукав вільху. Ось він радісно підвів голову – певно, побачив Його. Саме тієї миті вдарив грім.
Гобо ніби підкинуло вгору, він рвучко обернувся і непевними стрибками кинувся назад у ліс. Коли Гобо досяг чагарника, Бембі, Фаліна й Марена ще стояли непорушно, скуті страхом. Гобо, важко дихаючи, поминув їх і, не тямлячи себе, помчав далі. Тоді вони повернулись, наздогнали Гобо і, взявши його в коло, побігли всі разом у глиб лісу.
Та за хвилину Гобо впав.
Всі миттю зупинилися. Марена біля Гобо, Бембі з Фаліною трохи віддалік, готові щомиті кинутись навтіки.
Гобо лежав з розвернутим боком, стікаючи кров'ю. Він кволо підвів голову:
– Марено... – насилу вимовив бідолаха, – Марено... Він не впізнав мене... – І замовк.
У кущах на узліссі щось грізно зашуміло. Марена нахилилася до Гобо:
– Він іде! Він іде, Гобо! Вставай, ти повинен устати!
Гобо ще раз спробував підвести голову, але тільки сіпнув ногами й затих.
З тріском і шелестом розсунулися кущі, і вийшов Він.
Марена побачила Його зовсім близько. Вона тихо відступила назад і кинулася в густий чагарник, доганяючи Бембі й Фаліну.
Біжачи, вона ще раз обернулась і побачила, як Він нахилився над конаючим і схопив його.
Потім почувся скорботний передсмертний крик Гобо.
Бембі був сам. Він ішов до річки, що тихо бігла поміж очеретом і старими вербами.
Відколи Бембі вибрав самітнє життя, він дедалі частіше приходив сюди. Тут було мало стежок, і він майже ніколи не зустрічав нікого зі своїх. Бембі дуже змінився останнім часом – став суворішим і похмурішим. Він і сам не розумів, що з ним діється, та, власне, й не думав про це. Лише інколи його полонили якісь плутані думки, і тоді йому здавалося, що життя стало тяжчим і безрадіснішим.
Бембі подобалося стояти на березі й дивитись на спокійний плин води між тихих берегів. Холодний подих хвиль приносив свіжі, гіркуваті запахи, що будили в душі безтурботність і довіру до всього. Бембі стояв і дивився на качок, які плавали купками поміж очеретом. Вони без угаву розмовляли одна з одною, завжди привітно, розумно й поважно. Біля кількох качок плавали зграйки дітей, і вони їх невтомно чогось навчали. Іноді котрась із матерів подавала сигнал тривоги. Каченята миттю кидалися врозтіч – дуже швидко і зовсім нечутно. Бембі траплялося бачити, як малята, що не вміли ще літати, тікали в густий очерет. Посувались вони дуже обережно, не зачіпаючи жодної очеретинки, щоб та не захиталась і не зрадила їх. Бембі дивився, як в очереті то тут, то там повільно снували темні маленькі цятки. Та раптом лунав короткий поклик матері, і каченята вихором мчали назад. За мить увесь табунець уже знов був укупі і обережно плив по чистій воді. Бембі не міг надивуватися спритності качок. Усе це скидалося на фокус.
Якось після одного з таких сполохів Бембі спитав качку-матір:
– А що ж скоїлося? Я уважно стежив та нічого не помітив.
– А нічого й не скоїлось, – відповіла качка.
Іншим разом сигнал тривоги подало одне з каченят. Воно крикнуло, миттю повернулось і, швидко пропливши поміж очеретом до того місця, де стояв Бембі, вийшло на берег.
Бембі запитав його:
– Що сталось? Я нічого не помітив.
– А нічого й не сталося, – відповіло каченя.
Воно навдивовижу вміло обтрусило хвіст, дбайливо склало над ним кінчики крил і знов подалось у воду,
А все ж таки Бембі довіряв качкам. Він розумів, що вони чуткіші за нього, що в них кращий слух і гостріший зір. Коли Бембі стояв біля качок, він відпочивав від свого постійного напруження.
Бембі охоче розмовляв з качками. Вони не верзли всіляких дурниць, як інші його знайомі. Вони розповідали про широкий простір, вітер і далекі поля, на яких ростуть смачні наїдки.
Інколи Бембі бачив, як понад самісіньким берегом, наче барвиста блискавиця, пролітала якась дрібненька істота. Це був водомороз.
– Шр-р-рі! – тихо скрикував він – маленька крилата цяточка. Він виблискував синім і зеленим, мерехтів червоним і то спалахував, то зникав. Захоплений дивним незнайомцем. Бембі гукнув його, щоб поглянути на нього зблизька.
– Шкода, – кинула з густого очерету очеретянка. – Він однаково не відповість.
– Де ви? – спитав Бембі, пильно вдивляючись в очерет.
– Я тут! – весело засміялась очеретянка вже з іншого краю. – Цей похмурий тип, якого ви щойно гукали, ні з ким не розмовляє. Краще й не пробуйте заговорити з ним – нічого не вийде.
– Він такий гарний! – сказав Бембі.
– Але дуже неприємний! – відповіла очеретянка знов з іншого місця.
– Чому ви так гадаєте? – поцікавився Бембі.
Очеретянка відповіла вже з третього кутка:
– Його ніхто й ніщо не цікавить. Хай хоч що трапиться, йому байдуже. Він ніколи не вітається і не відповідає на привітання. Він ніколи не дасть знаку, що наближається небезпека. Він ще ні з ким не перекинувся жодним словом.
– Нещасний... – сказав Бембі.
Веселий, тоненький голосок очеретянки пролунав тепер із заростів рогозу:
– Він, певно, гадає, що всі заздрять його кільком барвам, і не хоче, щоб його хтось розглядів як слід.
– Але ж і ви не дозволяєте поглянути на себе, – сказав Бембі.
Очеретянка зараз же з'явилася перед ним.
– А на що тут дивитись, – просто сказала вона.
Невеличка, але граційна, у скромному, блискучому від води вбранні, неспокійна, рухлива й весела, очеретянка на якусь хвилю показалась Бембі – і вмить її знов не стало.
– Не розумію, як можна так довго залишатись на одному місці. – І вже з іншої купки очерету додала: – Це нудно і небезпечно!
Ще кілька разів то звідси, то звідти чувся її голос.
– Треба рухатись! – весело вигукувала вона. – Як хочеш вижити й бути ситим – треба рухатися!
Шелест трави змусив Бембі насторожитись. Він озирнувся. На схилі майнуло щось червоне й зникло в очереті. І відразу в ніс ударив гарячий, гострий дух – це до річки підкрадався лис. Бембі хотів гукнути, тупнути ногою, та не встиг. Зашелестів очерет, щось шубовснуло у воду, і за мить жалібно закричала качка. Бембі побачив її біле тіло у лиса в зубах і почув лопотіння крил – то качка била лиса по щоках. Потім запала тиша.
Та ось лис вийшов на берег. У пащі він тримав качку. Голова її безсило звисла, крила ще злегка тріпотіли, проте це аніскільки не турбувало лиса. Він скоса насмішкувато поглянув на Бембі й повільно пішов у гущавину.
Бембі стояв непорушно.
У повітря з лопотінням знялися кілька старих качок і полетіли геть від річки. Очеретянка без угаву посилала сигнали про небезпеку, в чагарнику схвильовано щебетали синиці, в очереті снували каченята і жалібно кликали матір.
Понад берегом пролетів водомороз.
– Скажіть, будь ласка, скажіть! – закричали каченята. – Ви не бачили нашої мами?
– Шр-р-рі! – заскрипів водомороз. – Яке мені діло до вашої матері? – І, блиснувши своїм барвистим убранням, зник.
Бембі повернувся й пішов від річки. Він поминув лужок, що густо поріс рутою, буковий гайок, ліщинові зарості й нарешті досяг великого рову. Тут він довго блукав, сподіваючись зустріти старого ватажка. Відколи загинув Гобо, Бембі ні разу не бачив його.
Та ось Бембі здаля помітив старого й кинувся йому назустріч.
Якийсь час вони мовчки йшли поряд. Нарешті старий спитав:
– Ну... часто згадують про нього?
Бембі зрозумів, що той має на увазі Гобо, й відповів:
– Не знаю... я тепер майже завжди ходжу сам... – І нерішуче додав: – Але я... часто думаю про нього.
– Отже, ти тепер сам? – мовив старий.
– Так, – сказав Бембі і очікувально глянув на старого, але той мовчав.
Вони рушили далі. Раптом старий зупинився:
– Ти нічого не чуєш?
Бембі прислухався. Ні, він нічого не чув.
– Ходімо! – гукнув старий ватажок і швидко пішов уперед.
Бембі рушив слідом за ним.
Старий знов зупинився:
– Ти й досі нічого не чуєш?
Цього разу Бембі почув якесь дивне шарудіння. Скидалось на те, що поблизу хтось то нагинав донизу, то відпускав гілку. При цьому щось глухо билося об землю.
Бембі хотів був уже тікати.
– Ходімо! – наказав старий і кинувся бігти в тому напрямку, звідки долинало шарудіння.
Поспішаючи за ним, Бембі наважився спитати:
– А там немає небезпеки?
– Є! – похмуро відповів старий. – Ще й велика!
Незабаром вони побачили кущ, гілля на якому гойдалось то вгору, то вниз, ніби його хтось гнув і трусив. Підійшовши ближче, вони помітили, що саме там крізь чагарник веде стежка.
Під кущем лежав заєць. Він то кидався, то затихав, то раптом знов починав сіпатись, і від кожного його руху на ліщині розгойдувалось гілля.
Бембі помітив темну волосину, схожу на вусик у рослини. Туго натягнута волосина вела від гілки вниз, до зайця, і обмотувала його шию.
Мабуть, заєць почув, що хтось іде. Він, як навіжений, підскочив догори, впав на землю, знов підскочив, пориваючись утекти, але відразу ж, безпорадно сіпаючись, покотився у траву.
– Заспокойся! – сказав йому старий ватажок співчутливим, лагідним голосом, що зворушив Бембі до глибини душі. – Заспокойся, це я! Тільки не ворушись! Лежи якнайтихіше!
Заєць послухався.