Він також помітив, що світло тут пригашено. Білл утомлено плентався в пошуках якоїсь рідини: у горлі в нього пересохло, мов у пустелі. Попереду виднів автомат по продажу напоїв; він дуже відрізнявся від тих, якими Білл звик користуватись. Його передню частину було зміцнено товстими сталевими брусками і прикрашено написом великими літерами: "Цей механізм оснащено системою захисту проти злодіїв — будь-яка спроба зламати апарат загрожує злочинцеві розрядом у 100 000 вольт".
Він знайшов у кишені досить монет, щоб заплатити за подвійну Героїн-колу і обачно відступив подалі, аби його не могли дістати іскри, що сипалися з автомата, поки наповнювалася склянка.
Випивши, він відчув себе набагато краще, але коли зазирнув у свій гаманець, його настрій враз погіршився. У нього було всього вісім імперіалів, а коли вони скінчаться, що тоді? Хоч його почуття були притлумлені наркотизованим напоєм, проте жаль до себе дався взнаки, і він заплакав. Наче крізь туман він побачив, що в коридорі з'явився гурт людей. Троє чоловіків спинилися майже поряд з ним і опустили четвертого на підлогу. Білл глянув на них, потім відвернувся: слова бриніли в його вухах, але він не розумів їхнього змісту, поринувши в свої переживання.
— Бідолашний старий Гольф, схоже, йому настав кінець.
— Це вже напевне. Я ніколи не чув приємнішого передсмертного хрипу. — Залишимо його тут для роботів-прибиральників.
— А що ж буде з роботою? Нас повинно бути четверо, щоб упоратися з нею.
— Давайте пошукаємо десь тут безпланового.
Важкий черевик копнув Вілла й привернув його увагу. Він заблимав очима на оточуючих його чоловіків, схожих один на одного: пошарпаний одяг, брудна шкіра, зарослі обличчя. Вони різнилися зростом і статурою, але одна риса в них була спільна: жоден з них не мав картосхеми і вони виглядали на диво голими без важких звисаючих томів.
— Де твоя картосхема? — спитав найкремезніший і найволохатіший, ще раз копнувши Білла ногою.
— Украдено... — знову заскиглив той.
— Ти солдат?
— В мене відібрали посвідчення...
— Гроші є?
— Втрачено... все втрачено... як торішний сніг...
— Тоді ти один з безпланових,— в унісон мовили чоловіки й допомогли Біллеві звестися на ноги. — Тепер заспівай з нами "Пісню безпланових". І вони заспівали тремтливими голосами:
Один за всіх, Брати безпланові, Єднайтеся н боріться, Щоб здобути прав, Щоб Влада сконала, А Правда запанувала, І ми, що вільні колись були, Знову вільними стали, Щоб над головою побачили, Як ясніє небо синє, І почули, Як тихо падає сніг.
— Вона не дуже римується,— зауважив Білл.
— Ах, нам тут унизу бракує таланту,— мовив найменший і найстаріший з безпланових і зайшовся рахітичним кашлем.
— Замовкни,— наказав кремезень, штурхнувши під бока старого й Білла. — Я — Літвок, а це моя ватага. Тепер ти один з нас, новачку; твоє ім'я — Гольф 28169-мінус.
— Ні. Мене звуть Білл і це ім'я легше вимовляється... — його штурхнули знову.
— Заткни рота! Білл важке ім'я, бо воно нове, а я ніколи не пам'ятаю нових імен. У моїй ватазі завжди був Гольф 28169-мінус. Як тебе звати?
— Білл. Ох! Я хотів сказати Гольф!
— Так воно краще, але не забувай, що в тебе є ще й прізвище.
— їсти хочу,— заскиглив старий. — Коли ми вчинимо грабунок?
— Зараз. Гайда за мною.
Вони переступили через старого Гольфа і т. д., якому настав кінець, у той час як новий тільки починав життя й квапився темним, затхлим переходом, гадаючи, на яку біду він наражається цього разу, проте занадто втомлений, щоб цим перейматися. Вони говорили про їжу; поївши, він зможе подумати, що робити далі, а тим часом він радів, що хтось піклується про нього і думає замість нього. Він немов знову опинився в армії, тільки кращій, бо не треба було навіть голитися.
Мала ватага чоловіків вийшла в широкий коридор, мружачись від яскравого світла. Літвок зупинив їх порухом руки і роззирнувся в обидва боки, тоді склав човником брудну долоню і приставив до свого схожого на капустяний лист вуха: прислухався, насупивши брови.
— Здається, чисто. Шмутціг, стій тут — здіймеш тривогу, якщо хтось з'явиться; Спорко, іди коридором до повороту і роби те саме. Ти, новий Гольфе, підеш зі мною.
Двоє вартових пошкандибали виконувати свої обов'язки, а Білл рушив за Літвоком в заглибину, де ховались замкнені двері. Могутній ватажок відімкнув їх одним ударом молотка, видобутого із схованки у подертому одязі. Всередині було повно труб різного діаметра, які виходили з підлоги й губилися в стелі над головою. На кожній трубі було вибито номери, і Літвок указав на них:
— Нам потрібна кл-9256-Б,— мовив він. — Почали. Білл швидко відшукав потрібну трубу, що була завтовшки як рука, і тільки-но покликав ватажка, як у коридорі пролунав пронизливий свист.
— Виходь! — звелів Літвок, виштовхуючи Білла. Тоді зачинив двері і став так, щоб затулити зламаний замок. Гуркіт і шурхання ставали дедалі голосніші, наближаючись до них, і вони зіщулилися в заглибині. Коли з'явився робот-прибиральник і втупив у них свої об'єктиви, Літвок стиснув за спиною молоток.
— Чи не зволите ви відійти, щоб я зміг прибрати там, де ви стоїте,— твердо пролунав записаний на плівку голос. Робот з надією обертав перед собою щітки.
— Забирайся геть! — прогарчав Літвок.
— Втручання в роботу робота-прибиральника під час виконання ним службових обов'язків — це злочин проти суспільства. Подумайте, що б з вами було, якби прибиральне управління не...
— Талалай,— сердито гаркнув Літвок і ударив його молотком по маківці.
— Ламають,— заверещав робот і покотився коридором, розбризкуючи воду з своїх сопел.
— Давай скінчимо роботу,— мовив Літвок, знову розчинивши двері. Він віддав молоток Біллеві і, діставши ножівку із схованки в своєму лахмітті, заходився пиляти трубу. Металева труба була міцна, тож за хвилину він укрився потом.
— Тепер ти,— гукнув він Біллеві. — Пиляй якомога швидше, а потім знову я.
Так по черзі вони менше ніж за три хвилини перепиляли трубу. Літвок знову сховав пилку в своєму дранті й узяв молоток.
— Приготуйся,— мовив він, поплювавши на руки і з силою замахнувшись на трубу.
Вистачило двох ударів, щоб верхня частина перерізаної труби відігнулася і з верхнього отвору полився нескінченний струмок зелених сосисок. Літвок схопив кінець ланцюга і кинув Біллеві на плече, а тоді став навертати довкола його рук і плечей, кільце за кільцем, вище й вище. Вони досягли рівня Біллових очей, і він зміг прочитати білі літери, видруковані на зеленій поверхні: "Хлорофільні,— і далі: — Сонце в кожній ланці! — а ще: — Знамениті кінські сосиски,— і врешті: — Наступного разу покуштуйте наші меринбургери".
— Досить,— простогнав Білл, заточуючись під вагою. Літвок розірвав ланцюг і став обертати сосисками власні плечі, коли це потік блискучих зелених циліндриків раптом вичерпався. Він витяг останню ланку з труби і штовхнув двері.
— Спрацював сигнал тривоги, зараз сюди нагряне поліція. Швидше тікаймо, а то нас застукають лягаві! — він свиснув; прибігли вартові. Білл спотикався під вагою сосисок, вони бігли по тунелях, сходах, спускалися драбинами і змащеними трубами, аж поки дісталися запорошеного підземелля, де лампи світили тьмяно і блимали далеко одна від одної. Літвок відчинив люк у підлозі й грабіжники один за одним скочили вниз, а тоді поплазували впродовж тунелю з трубами і кабелями, що тяглися між поверхами. Шмутціг і Спорко повзли позаду, щоб підбирати сосиски, які падали з натрудженої Біллової спини. Врешті, відкинувши грати, вони дісталися до свого вугільно-чорного сховища, і Білл знесилено впав на кам'яну підлогу. З радісними вигуками спільники звільнили Білла від його вантажу і через хвилину в металевому контейнері для сміття затріскотіло вогнище, й зелені сосиски стали смажитися на решітці.
Вдихнувши апетитні пахощі смаженого хлорофілу, Білл очутився і став з цікавістю озирати сховище. У непевному світлі від вогнища він роздивився велике підземелля, кінці якого губилися у пітьмі. Товсті стовпи підтримували стелю і ціле місто над нею, а між ними тьмяно мріли здоровезні стоси й паки. Старий Спорко підійшов до найближчого стосу і щось витяг з нього. Коли він повернувся, Білл побачив, що то аркуші паперу, які він став по одному підкладати у вогонь. Один із аркушів упав поруч із Біллом, і він встиг помітити, що то якийсь пожовклий від віку урядовий бланк.
Хоча Біллеві ніколи не подобалися хлорофіли, зараз він їв залюбки. Приправу заміняв апетит, а горілий папір додавав їм новий присмак. Грабіжники запивали сосиски іржавою водою з ночов, куди вона безперервно крапала з якоїсь труби, і бенкетували, мов королі. Гарне життя, подумав Білл, дістаючи ще одну сосиску з вогню й дмухаючи на неї; смачна їжа, добре питво, хороші друзі. Вільна людина.
Літвок і старий уже спали на лежанках із пожмаканого паперу, коли третій, Шмутціг, підсів до Білла.
— Ти не знаходив моє посвідчення? — хрипко прошепотів він, і Білл збагнув, що це божевільний. Вогники моторошно зблискували у розбитих скельцях його окулярів — Білл помітив, що вони в срібній оправі і, мабуть, колись були дуже дорогі. Довкола Шмутцігової шиї, з-за кошлатої бороди, виглядали обтріпані залишки комірця й клапті того, що колись було ошатною краваткою.
— Ні, я не бачив твого посвідчення,— мовив Білл. — Я й свого не бачив відтоді, як у мене його забрав старший сержант і забув повернути.
Білл знову відчув жаль до себе, а тухлі сосиски засіли в шлунку, немов свинцеві гирі. Шмутціг не зважив на його відповідь, перебуваючи у своїй, куди цікавішій мономанії.
— Я важлива особа, знаєш, Шмутціг фон Дрек' — людина, з якою треба рахуватись, вони ще побачать. Гадають, що мені вже кінець, але вони помиляються. Кажуть, сталася помилка, найбанальніша помилка: порвалася стрічка і, коли її склеювали, то вирізали малесенький шматочок, а саме на ньому були дані про мене; я вперше дізнався про те, не отримавши гроші наприкінці місяця. Я пішов дізнатися, що трапилось, а мені сказали, що ніколи не чули про мене. Але ж усі чули про мене, фон Дрек — гарне старе прізвище: коли мені виповнилося двадцять два, я вже завідував відділом з 356 чоловік у Департаменті Канцелярських Скріпок 89-го Спецоб'єднання По Постачанню Контор. І нема чого їм вдавати, буцімто вони ніколи не чули про мене, і навіть якщо я забув своє посвідчення в іншому костюмі вдома, вони не мали права виносити речі з моєї квартири, коли мене там не було, бо її наймала, як вони заявили, уявна особа.