Якби щойно з ними не розмовляли, ніколи б не здогадалися, ще на планеті є живі істоти. На дорозі валялася відламана, іржава нога робота. Далі колесо з виламаними спицями.
Якось сумно було їхати серед такого запустіння. Хотілося навіть голосно крикнути: "Є хто живий?" Двері в космовокзал були розчинені навстіж. Всередині було теж пустельно і тихо. Ми вийшли з усюдихода й зупинилися в дверях не знаючи, куди йти далі.
У великому сірому динаміку, що висів під стелею, почувся шурхіт і вже знайомий скрипучий голос промовив:
— Підніміться сходами до маленьких чорних дверей. Штовхніть їх, і вони відчиняться.
Ми послухалися і знайшли вузькі сходи. Вони були круті й такі ж запилюжені, як і все довкола.
Сходи кінчалися маленькими чор-ними дверцятами. Я штовхнув дверцята, вони не піддалися.
Може замкнені?
— Штовхайте сильніше! — почулося з-за дверей.
— Дай-но мені, — попросив механік Зелений.
Він натиснув на двері плечем, ухнув, і вони з виском розчинились Зелений не втримався і влетів усередину.
— Так я й гадав, — мовив він похмуро на льоту і врізався в металевого жителя планети, що сидів за столом.
Робот був теж покритий пилом.
— Спасибі, що прилетіли, — подякував робот, піднімаючи руку щоб допомогти Зеленому підвестися. — Думав, не захочете до нас прилетіти. Не сподівався. Ніхто до нас не літає.
— У вас же дуже слабка станція, — поскаржився я. — Ми почули її тільки тому, що пролітали мимо. Це чиста випадковість.
— А колись наша станція була найпотужнішою в секторі, — мовив робот.
Тут щось загурчало в його залізному череві, і він закляк із відкритим ротом. Робот водив руками і мовчки благав про допомогу. Я поглянув розгублено на Зеленого, і той запевнив:
— Лікар тут не потрібен.
Він підійшов до робота і вдарив кулаком йому під підборіддя. Рот із брязкотом закрився, й робот сказав:
— Спаси...
Зеленому довелося ще раз грубо обійтися з роботом. При цьому він попередив:
— Попрошу вас широко рот не відкривати. Не вічно ж мені стояти над вами з кулаком.
Робот кивнув і говорив далі, ледь-ледь розтуляючи рота, щоб не заїло.
— Я послав сигнал SOS, — сказав він, — бо вже два тижні ніхто не приходить змінити мене на чергуванні. Я підозрюю, що всіх моїх земляків розбив параліч.
— А чому ви так думаєте?
— Тому що в мене самого ноги відібрало.
— І давно вас уразила така хвороба? — спитав я.
— Ні, не дуже, — відповів робот. — У нас узагалі в останні роки були перебої з мастилом, але все-таки ми сяк-так обходилися А після того як на нас розгнівався один чоловік і прокляв усіх страшним прокляттям, жахливий, таємничий параліч почав губити і малих, і старих. Боюся, що я — останній більш-менш здоровий робот на всій планеті. Але параліч добирається вже до серця. І, як бачите, навіть щелепу заїдає.
— Дай-но я погляну. Може, все-таки ви забули мастило поновити, — сказав з підозрою Зелений.
Він підійшов до робота й відкинув кришку в нього на грудях, засунув усередину палець, і робот захихикав:
— Лоскотно!
— Потерпіть, — суворо мовив механік. Він перевірив у нього шарніри на ногах і руках, випростався і сказав, витираючи хусткою руки: — Мастило є. Нічого не розумію!
— І ми нічого не розуміємо, — згодився робот.
Ми поїхали в місто. Заходили в будинки — довгі непривітні приміщення з рядами однакових нар. На нарах лежали однакові роботи, вкриті пилом. На лобі в них горіли індикаторні лампочки. Це означало, що роботи живі. Роботи водили очима, але поворухнутися не могли.
Нарешті, так нічого й не зрозумівши, ми повернулися на космовокзал і поклали у всюдихід важкого чергового робота. Він ще міг говорити. І ми відвезли його на "Пегас", аби розібрати його там і перевірити, що за дивна епідемія вразила планету.
Робот сам допомагав нам його розкручувати, давав поради, яку гайку крутити, на яку кнопку натискати. Був робот занедбаний, брудний, але ніяких особливих пошкоджень відшукати ми в ньому не змогли. А взагалі службові роботи цього типу, давно зняті з виробництва в Галактиці, будувалися на віки й пристосовані були працювати і в глибокому космосі, й у вулканах, і під водою, й під землею. Тільки їх треба було час від часу змащувати, але це вони самі вміли робити. Нарешті на великому робочому столі в нашій лабораторії ми порозкладали деталі робота, а його голову поклали окремо, в кутку, і ввімкнули її в корабельну електромережу.
— Ну що? — спитала голова робота, коли Зелений скінчив розби рати його тіло.
Зелений знизав плечима.
— Що ж тепер робити? — спитала голова тихо. — Адже гине ціла цивілізація.
— Доведеться послати радіограму на Землю або на яку:небудь іншу велику планету, — мовив я. — Нехай пришлють звідти спеціальну експедицію та фахівців із хвороб роботів.
— Ну які в нас можуть бути хвороби! — вигукнула голова робота, і рот лишився відкритим.
Довелося мені підійти і стукнути його по підборіддю.
— Дякую вам, — сказав робот. — Та лишати нас без догляду шкода. Адже уявіть собі, жодної рухомої істоти на цілій планеті. Перша ж злива або повінь нас знищить назавжди — ми ж навіть не можемо витертися.
— Але послухайте, — заперечив я, — ми ж не можемо залишатися у вас, аж поки надійде допомога!
— А хіба у вас важлива справа? — спитала голова робота.
Я не встиг відповісти, бо Зелений перебив мене:
— Чим чорт не жартує. Спробую мастило змінити. Можна вас машинним маслом змастити?
— Якщо хороше масло, то можна, — відповіла голова робота.
І тоді Зелений заходився протирати всі деталі й частини робота і змащувати їх заново нашим маслом. А тим часом робот спитав:
— А що у вас за справа?
— Ми збираємо тварин для Московського зоопарку, — пояснив я. — Рідкісних тварин. Ми повинні якнайшвидше закінчити експедицію і повернутися додому. Адже це дуже складно — везти з собою цілий зоопарк.
— Якщо ви нам допоможете, — сказала голова робота, — ми вам дамо наших тварин. Таких ніде більше нема.
— А що це за тварини?
І тоді робот розповів.
Колись, багато років тому, на цій планеті зазнав аварії автоматичний космічний корабель, на борту його було кілька універсальних роботів. Вони лишилися живі й побудували собі хижку з уламків корабля. Згодом вони знайшли на планеті поклади заліза та інших металів, знайшли уран і ще чимало корисних копалин. І тоді роботи заходилися конструювати собі дітей, і мало-помалу роботів на планеті розвелося дуже багато.
Та роботи хоч і мислять, але не вміють заглядати в майбутнє. У ті часи на планеті були вода й повітря, трава й дерева. Проте роботам було байдуже до того, що діється довкола. Вони мали повну свободу і невдовзі набудували на планеті безліч заводів, і всі заводи виготовляли роботів, а нові роботи будували нові заводи й виготовляли нових роботів. І так тривало до того дня, коли весь кисень на планеті було спалено в топках, всі дерева було переведено на сараї для запасних частин, всі звірі перемерли, всі гори було зрито до решти і всі моря витрачено на охолодження двигунів. Вичерпалися й корисні копалини. Залишилися на голій планеті тільки роботи — багато мільйонів однакових роботів, яким ураз стало нічого робити. Довелося тоді роботам кинути жереб, і тих, кому не пощастило, розбирали на запасні частини або міняли на мастило з кораблями, що пролітали мимо, чи із зоряними блукачами. Отак і жили роботи. Потроху їх ставало дедалі менше, та все одно на планеті лишалося ще кілька мільйонів нероб. І тоді вирішили роботи збудувати космічний корабель і полетіти на яку-небудь ще не заселену планету, щоб почати всю Справу заново, але корабля збудувати вони не змогли, бо в них не було креслень, а самі нічого винаходити вони не вміли. І так тривало аж до останнього дня. А потім на роботів напала дивна епідемія, і всіх їх розбив параліч.
— Але про яких тварин ви говорите? — спитав я в голови робота.
— Про роботних тварин. Ми хотіли, щоб у нас усе було як у людей. І коли ми зрозуміли, що тутешні тварини вимерли, бо не змогли жити на порожній планеті, ми зробили штучних тварин. Та потім нам стало не до них, і ми вирішили порозбирати тварин на запасні частини для робота. Таких тепер не роблять. Але тварини відчули небезпеку і втекли. Досі вони бігають рівними долинами планети Шелезяка. І якщо ви нам допоможете, ми спіймаємо для вас кілька зовсім незвичайних залізних тварин.
— Спасибі, — сказав я голові робота, а сам подумав, що такі тварини навряд чи згодяться для нашого зоопарку: кожен школяр на Землі може збудувати механічну черепаху або електронного їжака.
Поки ми розмовляли з головою робота, Зелений витер усі його частини і змастив їх заново. Далі пригвинтив роботові руки-ноги і натиснув на червону кнопку. Ми всі з хвилюванням чекали, що буде. Робот невпевнено підняв руку, потім ступив крок уперед. Нога послухалась його. Він ступив ще один крок, змахнув відразу обома руками, нахилився вперед, потім назад і заходився танцювати. Ніколи в житті мені не доводилося бачити, як танцює робот. Він мало не перекинув стола, мало не віддавив мені ноги, і здавалося навіть, що робот від радості сміється.
Натанцювавшись досхочу, робот крикнув:
— Спаси... — і завмер.
Адже в голові мастила йому не міняли.
Але цього разу механік Зелений не став бити його кулаком по підборіддю. Він просто влив йому в розтуленого рота банку масла.
Робот захлинувся, щось забулькотіло у нього всередині, рот закрився, відкрився знову, і робот музикальним, звучним голосом заспівав пісню "Не страшний нам сірий вовк", яку, напевно, підслухав колись дуже давно.
— Отже, вся річ у мастилі, — здогадався робот, трохи заспокоївшись. — Але ж воно було майже свіже. Ми його міняли.
Зелений, не сказавши ні слова, набрав на скельце старого, знятого з робота мастила й підійшов до мікроскопа.
— Все ясно, — мовив він через хвилину. — Треба було здогадати ся ще спочатку. У мастилі завелися бактерії, які перетворюють масло в наждачний розчин. Цікаво, як же ці бактерії могли опинитися у ва шому маслі?
Робот замислився. Ми всі разом перейшли в кают-компанію, щоб повести розмову далі. Робот усе думав. Ми налили собі чаю, а перед роботом поставили баночку з соняшниковою олією — великими ласощами для роботів. Робот неуважно випив баночку і не переставав думати.
Несподівано в нього над головою прокинувся говорун.