Збоку це виглядало дуже урочисто і серйозно.
Коли він закінчив вимовляти заклинання, Блазнюк здригнувся всім тілом, пронизливо, по-звіриному, закричав і змахнув усіма чотирма крилами.
Якби Чіп не схопився за комин, його змело би з даху дужим вітром, що його здійняли велетенські крила. Повітряний струмінь підхопив легенького Солом'яника, підкинув його вгору, та Чіп зловив його за ногу і так тримав. Брошковий Жук відразу гупнув долічерева на дах, тож його не треба було рятувати, а страхопуда Джека чіпко тримав Бляшаний Лісоруб, що був важкий і не боявся вітру, аж допоки все не вщухло. А Дров'яну Козлу перекинуло на спину, і тепер вона лежала, безпорадно розмахуючи ногами.
Поки всі намагалися втриматися на даху, літун повільно відірвався від даху і став підійматися в повітря.
— Стій! Назад! — закричав переляканий Чіп, однією рукою тримаючись за комин, а другою — за Солом'яникову ногу. — Чуєш, негайно ж повернися назад!
Як добре, що мудрий Солом'яник підказав оживляти не ноги, а літунову голову. Блазнюк піднявся вже доволі височенько, але, почувши Чіпів голос, він повернув голову на звук і став повільно розвертатися, щоб було видно палацовий дах.
— Повертайся назад! — знову гукнув Чіп.
І Блазнюк послухався хлопця. Поважно, велично махнувши чотирма крилами, літун приземлився на дах і завмер.
18 розділ
У Воронячому гнізді
— Дуже дивне відчуття, — заговорив Блазнюк писклявим голосом, що так не пасував до його велетенського тіла, — такого зі мною ще ніколи не було.
А останнє, що я можу пригадати, — це оглушливий гуркіт, коли я йшов лісом. Той гуркіт, мабуть, мене вбив, а потім не було нічого. І ось я знову живий, маю чотири величезних крила і тіло, яке сповнить плачем і соромом будь-яку тварину чи птаха, не позбавлених бодай крихти гідності. Що б усе це значило? Я хто — Блазнюк чи крилатий ваговоз? — говорячи це, він дуже кумедно ворушив бородою.
— Ти звичайний літун, — пояснив йому Чіп, — літун із головою Блазнюка. Ми склали тебе, а потім оживили, щоб полетіти куди захочемо.
— Чудово! — вигукнув літун. — Отже, я ніякий не Блазнюк, і тому мені не може бути притаманна горда вдача цих тварин та їхнє волелюбство. Тож я ладен стати ким завгодно, хоч дурником на побігеньках. Тільки й втіхи, що тіло моє хитке, і, сподіваюсь, рабська доля моя триватиме недовго.
— Благаю тебе, не кажи так! — озвався Бляшаний Лісоруб. Блазнюкові слова краяли його добре серце. — Невже тобі так кепсько?
— Ну, кепсько, не кепсько, судити не беруся, — відказав Блазнюк. — Я ж тільки перший день живу на світі, то звідки мені знати, що добре, а що погано? — і він замислився, помахуючи щіткою-хвостом.
— Не хвилюйся, — приязно мовив Солом'яник, — не вішай носа і радій життю. Тебе ніхто не скривдить, ми зробимо все, щоб ти не мав причин сумувати. То ти не будеш проти, щоб ми сіли на тебе та й полетіли звідси?
— Авжеж, не буду, — відповів Блазнюк. — Я залюбки політав би. Бо варто рушити землею, як неодмінно зустрінеш когось із блазнюків, і як тоді дивитися їм в очі?!
— Я тебе розумію, — поспівчував йому Бляшаний Лісоруб.
— Крім того, — не змовкав Блазнюк, — варто мені поглянути на себе, а потім на вас, як відразу стає ясно: ні в кого з вас не було вкладено стільки фантазії, як у мене.
— Зовнішність оманлива, — палко заперечив Брошковий Жук. — От я, скажімо, Стократно Збільшений і Вельми Освічений.
— Аякже! — байдуже пробурмотів Блазнюк.
— А в мене такий мозок, якого більше ніде не знайдеш, — гордо додав Солом'яник.
— Оце так диво! — осміхнувся Блазнюк.
— А в мене, хоч я із заліза, — не втримався і Лісоруб, — найчуйніше і найм'якше серце.
— Я захоплений таким зізнанням, — промовив Блазнюк, трохи закашлявшись.
— А моя усмішка сяє і вдень, і вночі, — озвався страхопуд Джек. — Ну чим не диво!
— Як місяць-молодик у небі, — пишномовно додав Брошковий Жук, чим привернув до себе увагу ошелешеного Блазнюка.
— А я, — взяла слово Козла, щоб порушити ніякову тишу, — така чудова, що ні в казці сказати, ні пером описати.
— Ну й ну, я, звісно, радий, що всі мої власники такі виняткові, — недбало кинув Блазнюк. — Хотів би й я про себе так сказати, ото було би втіхи!..
— У тебе все попереду, — запевнив Солом'яник. — Не так-то просто пізнати себе. У нас, старших і мудріших, це забрало не один місяць. А тепер, — промовив він, звертаючись до друзів, — сідаймо на свої місця, бо час летіти.
— Куди летимо? — запитав Чіп, видряпуючись на сидіння дивана й допомагаючи страхопудові, котрий ліз за ним.
— У Південному краю живе чудова Королева, що зветься Глінда Добра, і я певний, що вона з радістю прийме нас усіх, — озвався Солом'яник, вайлувато залазячи на літуна. — Летімо до неї та попросімо в неї поради.
— Непогана пропозиція, — похвалив його Бляшаний Лісоруб, допомагаючи піднятися Брошковому Жуку та вкладаючи Дров'яну Козлу на подушки у кінці диванів. — Я знаю цю Добру Чаклунку, вона не покине нас у скруті.
— Всі сіли? — запитав Чіп.
— Так, — озвався Бляшаний Лісоруб, умощуючись поруч із Солом'яником.
— Злітаймо! — наказав Чіп Блазнюкові. — На південь, будь ласка. Але на висоті мене нудить, тож постарайся летіти не дуже високо, щоб просто не чіплятися за будинки й дерева.
— Гаразд, — коротко відказав Блазнюк.
Він махнув усіма чотирма крилиськами і став повагом підійматися в повітря, а всі, хто сидів усередині, про всяк випадок міцно притиснулися до спинок і похапалися за бильця. У повітрі Блазнюк розвернувся на південь та й полетів, швидко, велично.
— Якщо весь час летіти на такій-от висоті, наш політ справлятиме незабутнє враження, — зауважив Освічений Брошковий Жук.
— Йому враження в голові, — пробурчав Солом'яник. — Тримайся краще, бо впадеш — і згадуй як звали. Хитавиця в літуна — будь здоров!
— Скоро стемніє, — зауважив Чіп, позираючи на сонце, що котилося до небокраю. — Може, десь приземлимося та перечекаємо до ранку? Цікаво, чи Блазнюк літає вночі, чи ні.
— Мені й самому це цікаво, — тихенько озвався Блазнюк. — Я ніколи в житті не літав. У мене були ноги, й бігали вони як вихор. А тепер мені здається, що вони позасинали.
— Тобі правильно здається, — сказав Чіп, — Бо ми не оживляли твоїх ніг.
— Тебе робили для польотів, а не для ходьби, — пояснив Солом'яник.
— Ходити ми й самі вміємо, — додав Брошковий Жук.
— Я починаю розуміти, що від мене треба, — промовив Блазнюк. — Що ж, я годитиму вам усім, чим зможу. — Сказавши це, він затих і якийсь час летів мовчки.
Коли вони пролетіли ще трохи, страхопуд затривожився.
— Хто знає, гарбузові від польоту нічого не станеться? — запитав він.
— Якщо ніякий дурень не викине його за борт, то нічого, — відповів Брошковий Жук. — А от коли гарбузова голова падає на землю, вона відразу ж перетворюється на купу місива.
— Хіба я не просив тебе притримувати свої дурні жарти при собі? — Чіп грізно зиркнув на Брошкового Жука.
— Якби ви знали, скільки жартів я уже притримав, — відповів той. — Та я ж не винний, що мова сама підказує мені один каламбур за другим, а з такою ерудицією, як у мене, просто неможливо не пожартувати раз-другий.
— Тим жартам уже не одна сотня років, — промовив Чіп, — причому вигадували їх люди не дуже освічені.
— Ти нічого не плутаєш? — помітно збентежився Брошковий Жук.
— А що тут плутати, — стенув плечима хлопець. — Можливо, сам по собі Освічений Брошковий Жук — це й справді щось новеньке, та от ті знання, що ти отримав, старі як світ.
Жука, здається, це дуже вразило, і якийсь час він присоромлено мовчав. Солом'яник, міняючи собі місце, побачив на подушках перцівничку, яку Чіп відклав убік, і почав уважно її розглядати.
— Викинь її, — кинув хлопець, — там уже нічого немає. Навіщо тримати цей мотлох?
— Так-таки нічого? — перепитав цікавий Солом'яник і зазирнув усередину.
— Кажу ж, нічого, — відповів Чіп. — Я витрусив увесь порошок.
— Якщо так, то перцівничка має подвійне дно, — підсумував Солом'яник. — Бо дно не може бути з добрячий палець завтовшки!
— Дай-но глянути, — попросив Бляшаний Лісоруб, Солом'яник дав йому перцівничку, Лісоруб оглянув її і сказав: — Ця штука справді має подвійне дно. Гм, а навіщо?
— А ти розбери і подивися, — запропонував Чіп, а сам аж знемагав від цікавості.
— Розібрати? Це можна, — озвався Бляшаний Лісоруб. — Нижнє денце відкручується. Та мої пальці загрубі для цього, поглянь-но, може, ти його відкрутиш?
Чіп узяв у нього перцівничку й легенько відкрутив денце. Між зовнішнім і внутрішнім дном лежав дбайливо згорнутий папірець, а на ньому — три сріблястих пігулки. Обережно, щоб не розсипати пігулки, хлопець дістав папір, розгорнув. На ньому виявилося кілька старанно написаних рядочків.
— Читай уголос, — попросив Солом'яник.
— "Чудодійні бажальні пігулки д-ра Нікідіка, — прочитав Чіп. — Показання до застосування. Проковтнути одну пігулку, тоді рахувати по два до сімнадцяти, а потім загадати бажання. Бажання збувається одразу. УВАГА! Тримати в сухому й темному місці".
— Оце-то знахідка! — зрадів Солом'яник.
— Усім знахідкам знахідка, — серйозно мовив Чіп. — Ці пігулки ще можуть нам знадобитися. А от цікаво, баба Момбі знала, що та перцівничка не проста, а з сюрпризом? Пригадую, вона колись похвалялася, що має життєдайний порошок від цього Нікідіка.
— Він, мабуть, дуже могутній Чаклун! — вигукнув Бляшаний Лісоруб. — Якщо його порошок виявився справжній, то й пігулкам, я певен, також можна довіряти.
— Але даруйте, — озвався Солом'яник, — чи можна долічити до сімнадцяти, якщо рахувати по два? Адже сімнадцять — це непарне число.
— Твоя правда, — відповів Чіп розчаровано. — Як можна порахувати до сімнадцяти, рахуючи по два?
— То що нам користі від тих пігулок? — почав нарікати Джек. — О, як мені гірко! А я вже думав побажати, щоб мій гарбуз ніколи не псувався.
— Не мели дурниць! — обірвав його Солом'яник. — Якби нам вдалося скористатися цими пігулками, ми придумали б набагато цікавіше бажання, ніж твоє.
— Та що ж може бути кращого?! — обурився Джек. — Якби тобі щомиті загрожувала перспектива зіпсуватися, ти зрозумів би мої тривоги.
— Особисто я, — сказав Бляшаний Лісоруб, — дуже тобі співчуваю. Але, оскільки ми не можемо долічити до сімнадцяти, рахуючи по два, тобі ні на що сподіватися, крім як на співчуття.
Тим часом уже зовсім стемніло, над мандрівниками нависли хмари, крізь які не проникало місячне світло.