– Але коли вас вішали, різали, били і коли ви гребли на галерах, – чи й тоді ви трималися того переконання, що все на світі йде якнайкраще?
– Я завжди був своєї попередньої думки, – відповів Панглос, – адже я – філософ. Мені не личить зрікатися своїх переконань, Лейбніц не міг помилитись, і наперед установлена гармонія[306] – це найкраща в світі річ, так само як і повнота всесвіту та невагома матерія.[307]
Розділ двадцять дев'ятий
Як Кандід знайшов Кунігунду і стару
Поки Кандід, барон, Панглос, Мартен та Какамбо розповідали свої пригоди, поки вони міркували про випадкові й невипадкові на цьому світі події, поки сперечалися про наслідки й причини, про зло моральне і зло фізичне, про свободу й необхідність, про втіхи, яких можна зазнати і на галерах у Туреччині, – вони причалили до берега Пропонтіди і стали перед домом трансільванського князя. Перше, що вони побачили, – це була Кунігунда зі старою, яка розвішувала на вірьовках випрані серветки.
Барон зблід від такого видовища. Ніжний коханець Кандід, побачивши свою прекрасну Кунігунду зчорнілою, з опухлими очима, висохлими грудьми, зморщеними щоками та червоними порепаними руками, відступив на три кроки, пойнятий жахом, а потім кинувся до неї з ніжними привітаннями. Вона обняла Кандіда і свого брата; обняли стару; Кандід викупив їх обох.
Неподалік був маленький хутірець; стара запропонувала Кандідові оселитися там, поки всі вони діждуться кращої долі. Кунігунда не знала, що вона споганіла, бо ніхто їй про те не говорив; вона нагадала Кандідові про його обіцянку, і таким рішучим тоном, що добрий Кандід не насмілився їй відмовити. Він оповістив баронові, що має одружитися з його сестрою.
– Я ніколи не стерплю, – сказав барон, – такої підлоти з її боку і такого зухвальства з вашого; ніколи не допущу я такої неслави, щоб діти моєї сестри не могли увійти до генеалогічних книг Германії.[308] Ні, ніколи моя сестра не вийде заміж ні за кого іншого, тільки за імперського барона.
Кунігунда впала йому до ніг і облила їх слізьми; він був непохитний.
– Божевільний бароне, – сказав Кандід, – я визволив тебе з галер, я заплатив викуп за тебе і за твою сестру; вона мила тут посуд, вона бридка, і я беру її за дружину зі своєї доброти, а ти ще опираєшся! Та я знов убив би тебе, коли б піддався своєму гніву.
– Можеш убити мене ще раз, – сказав барон, – але моєї сестри не візьмеш, поки я живий!
Розділ тридцятий
Закінчення
Кандід у глибині свого серця не мав ніякого бажання бути одруженим з Кунігундою, але надмірне зухвальство барона схилило його на шлюб, та й Кунігунда так щиро прохала його, що він не міг відмовитись. Він порадився з Панглосом, Мартеном і вірним Какамбо. Панглос написав чудову розвідку, де доводив, що барон не має ніякого права на сестру, і вона може, згідно з усіма законами імперії, взяти з Кандід ом морганатичний шлюб. Мартен запропонував кинути барона в море; Какамбо порадив віддати його назад шкіперові-левантійцю, посадити на галеру, а потім вирядити в Рим до панотця-генерала найпершим кораблем. Цю думку всі визнали за найкращу; стара її ухвалила; сестрі не сказали про те ні слова; недорогим коштом усе те здійснили. Було приємно піддурити єзуїта і покарати німецького барона за пиху.
Було б дуже природно гадати, що Кандід, після стількох нещасть, побравшись зі своєю коханою і живучи з філософом Панглосом, філософом Мартеном, мудрим Какамбо та старою, привізши із собою, крім того, стільки діамантів з батьківщини давніх інків, мав би провадити найприємніше в світі життя. Але його так обшахрали євреї, що йому нічого не лишилось, крім маленького хутірця; жінка його, день у день стаючи поганішою, робилася сварливою і нестерпною; стара була немічна і ще гірша на вдачу, як Кунігунда. Какамбо, що працював у саду і ходив продавати овочі до Константинополя, був виснажений роботою і кляв свою долю. Панглоса часами брав розпач, що він не блищить у якомусь з німецьких університетів. Щодо Мартена, то він був непохитно переконаний, що скрізь однаково зле, і до всього ставився терпляче. Кандід, Мартен і Панглос сперечалися іноді на теми з метафізики і моралі. Часто бачили вони, як під вікнами їхньої господи пропливали кораблі з ефенді, пашами[309] й кадіями, яких виряджали на заслання до Лемносу,[310] Мітілени[311] та Ерзерума;[312] бачили, як приходять інші кадії, інші ефенді, інші паші, які заступали місце вигнаних і йшли на вигнання своєю чергою; бачили чепурно насаджені на списи голови, які возили в дар Високій Порті.[313] Ці видовища ще більше розпалювали суперечки; коли ж не було суперечок, тоді наставала така нестерпна нудьга, що стара одного разу наважилася сказати:
– Хотіла б я знати, що гірше: бути сто раз зґвалтованою піратами-неграми, мати відрізаний зад, пройти під шомполами в болгар, бути відшмаганим чи то повішеним під час аутодафе, бути порізаним за життя, гребти на галері, зазнати, нарешті, всіх злиднів, які лиш бачили ми, чи, може, лишатися тут, нічого не робивши?
– Це велике питання, – сказав Кандід.
Розмова викликала нові міркування, і Мартен зробив висновок, що людина родиться, щоб жити в конвульсіях турбот або в летаргії нудьги. Кандід не погоджувався з тим, але сам нічого не твердив. Панглос признався, що весь час він тяжко страждав, та, раз прийшовши до висновку, що все йде на диво добре, тримався цього переконання завжди і ні в що інше не вірить.
Нова подія остаточно зміцнила Мартена в його принципах, захитала, як ніколи, Кандіда і збентежила Панглоса. Одного дня вони побачили коло свого хутірця Пакету і брата Жірофле в страшних злиднях; вони швидко проїли свої три тисячі піастрів, розходилися, знову сходилися, сварилися, сиділи у в'язниці, тікали, і, врешті, брат Жірофле став турком. Пакета лишалася при давній своїй професії, але нічого не заробляла.
– Я добре передбачив, – сказав Мартен Кандідові, – що ваші піастри будуть швидко розтринькані і зроблять їх тільки нещаснішими. Ви з Какамбо по шию сиділи в піастрах, а ви не щасливіші за брата Жірофле та Пакету.
– Ох, ох! – сказав Пакеті Панглос. – Само небо привело вас сюди. Бідна моя дитино, чи ви знаєте, що ви коштували мені кінчика носа, одного мого ока і одного вуха. Що з вами сталося! І що це за світ!
Ця нова пригода дала більше поживи для філософських розмов, ніж будь-яка інша.
Недалеко від них жив славетний дервіш, якого вважали за найкращого філософа в Туреччині. До нього і звернулися за порадою.
Панглос сказав йому:
– Учителю, ми прийшли спитати вас, для чого створено таку досить чудну тварину, як людина?
– А тобі що? – сказав йому дервіш. – Чи твоя це справа?
– Але, преподобний отче, – мовив Кандід, – так жахливо багато зла на землі.
– Ну то що! – сказав дервіш. – Хіба не все одно, зле на ній чи добре? Коли його величність виряджає корабель до Єгипту, невже він має цікавитись, чи вигідно на кораблі мишам, чи ні?
– Що ж робити? – спитав Панглос.
– Мовчати, – відповів дервіш.
– А я тішив себе надією, – сказав Панглос, – трохи поміркувати з вами про наслідки і причини, про найкращий із можливих світів, про походження зла, про природу душі та наперед установлену гармонію.
На ці слова дервіш зачинив їм перед носом двері.
Під час цієї розмови розійшлася новина, що в Константинополі задушили двох візирів та муфтія, а кількох їхніх приятелів посадили на палю. Ця подія спричинилася до великого занепокоєння на кілька годин. Панглос, Мартен і Кандід, вертаючись до хутірця, побачили одного доброго діда, що спочивав у холодку, недалеко від хати, під апельсиновим деревом. Панглос, так само цікавий, як і говіркий, запитав у нього, як звали задушеного муфтія.
– Нічого не знаю, – відповів дід, – я ніколи не знав на ймення ні одного муфтія, ні одного візира. Не знаю, про яку пригоду ви говорите, та і взагалі гадаю, що хто втручається до громадських справ, той гине найгіршою смертю, і що він того заслуговує… Сам я ніколи не розпитую, що робиться в Константинополі; досить з мене, що я посилаю туди на продаж овочі зі свого саду.
По цій мові він запросив чужинців до своєї хати; там дві дочки і двоє його синів почастували подорожніх кількома сортами шербету, власноручно виготованого, каймаком, приправленим цукатами, апельсинами, лимонами, ананасами, фісташками і кавою мокка, не змішаною з поганою батавською та острівною кавою. Потім дочки доброго мусульманина побризкали пахучими духами бороди Кандідові, Панглосу й Мартенові.
– У вас, мабуть, великі маєтки і найродючіша земля? – запитав Кандід у турка.
– Ні, я маю тільки двадцять десятин, – відповів турок, – і обробляю їх сам із своїми дітьми. Праця відганяє од нас три великі лиха – нудьгу, порок і злидні.
Повертаючись до свого хутірця, Кандід глибоко розмірковував над словами турка. Він сказав Панглосові й Мартенові:
– Цей добрий дід, здається мені, прожив своє життя краще, аніж ті шестеро королів, з якими ми мали честь вечеряти.
– Велич дуже небезпечна, як свідчать усі філософи, – сказав Панглос. – Еглона, царя моавітського, вбив Аод;[314] Авессалом повис на власному волоссі й був пробитий трьома списами; царя Надава, сина Ієровоама, убив Вооз; царя Елу – Замврій, Охозію – Ієй, Гофолію – Іоас; царі Іоахім, Ієхонія та Седекія пішли в неволю. Ви знаєте, як загинули Крез,[315] Астіаг,[316] Дарій,[317] Діонісій Сіракузький,[318] Пірр,[319] Персей,[320] Ганнібал,[321] Югурта,[322] Аріовіст,[323] Цезар,[324] Помпей,[325] Нерон,[326] Оттон,[327] Віттелій,[328] Доміціан,[329] Річард II англійський,[330] Едуард II,[331] Генріх VI,[332] Річард III,[333] Марія Стюарт,[334] Карл І,[335] три Генріхи французькі,[336] імператор Генріх IV?[337] Ви знаєте…
– Я знаю ще, – сказав Кандід, – що нам треба працювати в нашім саду.
– Маєте рацію, – сказав Панглос, – бо коли людина оселилася в саду Едемі, то це було ut operaretur eum,[338] щоб вона в ньому працювала, а це показує, що людина родиться не для спочинку.
– Працюймо не міркуючи, – сказав Мартен, – це єдиний спосіб зробити життя хоч трохи стерпним.
Уся невеличка громада пройнялась цим добрим наміром; кожен почав виявляти свої здібності. Маленька земля давала багато; Кунігунда була справді дуже погана, але вона навчилася прегарно пекти пиріжки; Пакета вишивала; стара клопоталась білизною.