Бретонець іде по свою пірогу і прив'язує її ззаду до нашої. Клузйо сідає біля бретонця, який уже взяв у руки весло, щоб стернувати, Матюрет умощується посередині, а я спереду. Ми насилу вибираємося з бухточки, і коли випливаємо на річку, на землю вже спадає ніч. Велике. червоне сонце запалює над морем обрій. Міріади вогнів – справжній фейєрверк – змагаються між собою, і там, де вони зливаються, кожен силкується бути найяскравішим – найчервонішим або найжовтішим. Кілометрів за двадцять попереду ми виразно бачимо гирло цієї величної річки, яка, іскрячись рожево-сріблястими блискітками, поспішає до океану.
– Відплив закінчується, – каже бретонець. – За годину дасть про себе знати приплив, ми скористаємося з нього й рушимо вгору по Мароні. Отож під його натиском без особливих труднощів досить швидко дістанемося до острова.
Враз стає темно.
– Вперед! – каже бретонець. – Веслуйте чимдуж, аби вибратися на середину річки. Тепер не куріть.
Весла занурюються у воду, і ми досить швидко пливемо впоперек течії. Бретонець і я веслуємо злагоджено, Матюрет – як може. Що далі ми випливаємо на середину річки, то дужче відчуваємо силу припливу, який підштовхує нас. Ми пливемо швидко, відчуваємо, що ця швидкість зростає й зростає. Приплив дедалі дужчає й нестримно несе нас уперед. А вже за шість годин ми наближаємося до острова, пливемо просто на нього: майже посеред річки виринає велика темна маса.
– Ось і він, – каже пошепки бретонець.
Ніч не дуже темна, але стоїть туман, і розгледіти острів нелегко. Ми підпливаємо. Коли вже починають вимальовуватись обриси скель, бретонець перебирається на свою пірогу, швидко відв'язує її від нашої і шепоче нам:
– Хай щастить вам, друзі!
– Дякуємо.
– Дарма.
Наш човен, яким уже не стернує бретонець, летить просто на острів. Я силкуюсь підняти його носа й зробити крутий поворот, але це мені не вдається, і під натиском течії ми вганяємося в якусь рослинність, що звисає у воду. Я щосили гальмував веслом, і все ж якби човен наткнувся не на гілля дерев, а на скелю, то розбився б, і ми залишилися б без харчів та речей. Матюрет стрибає у воду, тягне човна, і ми опиняємося під величезним крислатим деревом. Матюрет усе тягне й тягне, і нарешті ми прив'язуємо човна. Випиваємо по ковтку рому, а тоді я беру компас, залишаю товаришів у човні й сходжу один на берег.
Я проламую перед собою гілля й прив'язую до нього клапті мішковини, які прихопив з собою. Потім помічаю тьмяне світельце, чую голоси й розрізняю в темряві обриси трьох хижок. Я не знаю, як підійти до них, і вирішую виказати себе. Я припалюю сигарету. Тої ж миті, як спалахує вогник, до мене з гавкотом кидається собака, намагаючись укусити за ногу. "Хоч би цей собака не був прокажений, – думаю я. – Та ти що, йолопе, собаки ж на проказу не хворіють!"
– Хто там? Хто? Це ти, Марселю?
– Це втікач із в'язниці.
– Чого ти сюди прийшов? Обікрасти нас? Гадаєш, ми багаті?
– Ні, мені потрібна допомога.
– Безплатно чи за гроші?
– Заткни пельку, Сово!
З хижок виходять чотири тіні.
– Іди сюди, друже, б'юсь об заклад: ти той, хто прихопив із собою карабін. Якщо він зараз при тобі, то поклади його на землю, тут не бійся нікого.
– Так, це я, але карабін не при мені. – Я підходжу до них ближче, та в темряві розгледіти їхніх облич не можу. Я безглуздо простягаю руку, але ніхто її не тисне. Нарешті усвідомлюю, що руки тут не подають: вони не хочуть мене заразити.
– Ходімо до хижі, – сказав Сова.
Всередині на столі стоїть олійна лампа.
– Сідай.
Я сідаю на солом'яний стілець без спинки. Сова засвічує ще три олійні лампи й одну ставить на стіл просто переді мною. Дим від кокосової олії огидно смердить. Я сиджу, а вони п'ятеро стоять. Їхніх облич я не бачу, а моє освітлює лампа на столі, – цього їм і хотілось. Озивається голос, який звелів Сові заткнути пельку.
– Агнію, іди спитай, чи можна привести його до громадського дому. Побалакай з Туссеном і швидше вертайся. Тут, друже, ми не маємо чого запропонувати тобі випити, хіба що кілька яєць. – Він ставить переді мною кошик з лози, повен яєць.
– Ні, дякую.
Один з них сідає близько біля мене, і тоді я вперше бачу обличчя прокаженого. Це щось жахливе, і я намагаюся не дивитись на нього й не виказувати свого враження. Ніс у нього цілком роз'їдений, посеред обличчя видніє дірка. Наголошую: не дві, а одна дірка, завбільшки з двофранкову монету. Правий бік нижньої губи теж роз'їдений, тому видно, як його три дуже довгі розхитані жовті зуби впинаються в голу верхню щелепу. В нього тільки одне вухо. Він кладе обв'язану бинтом правицю на стіл. На лівій руці в нього лишилося тільки два пальці, якими він підтримує довгу товсту сигару, що її згорнув сам із напівдостиглого листка тютюну, бо сигара ще зеленкувата. Повіка в нього збереглася тільки на лівому оці, а на правому її вже немає, там тепер видніє глибока яма, що тягнеться аж до посивілого розкуйовдженого чуба.
Він каже мені дуже хрипким голосом:
– Ми допоможемо тобі, друже. Я не хочу, щоб ти став таким, як я.
– Дякую.
– Мене звати Жан Безстрашний, я – дитя передмістя. Я був гарніший, дужчий і здоровіший за тебе, коли мене привезли на каторгу. І ось що зі мною сталося за десять років.
– Тебе не лікують?
– Лікують. Мені полегшало після того, як я став робити собі уколи. Поглянь, – повернув він голову, показавши мені її лівий бік. – З цього боку рана засихає.
Мене сповнює велика жалість, і я, бажаючи виявити свою прихильність до нього, намагаюсь торкнутися його лівої щоки. Але він відкидає голову назад, проказуючи:
– Дякую за те, що ти хотів торкнутися мене, але ніколи не торкайся прокаженого, не їж і не пий з його котелка.
Я досі бачив обличчя тільки одного прокаженого, того, якцй не дав мені до нього доторкнутися.
– Де він? – з'явилася в дверях тінь низького чоловіка, лише ледь вищого за карлика. – Його хочуть побачити Туссен та інші. Веди його до центру.
Жан Безстрашний підводиться й каже мені:
– Ходи зі мною.
Ми рушаємо всі разом: четверо чи п'ятеро поперед мене, я – поряд із Жаном Безстрашним, решта – позаду. Хвилини за три виходимо на якийсь майданчик, освітлений місяцем. Це плеската вершина острова, посеред якої стоїть будинок. З двох його вікон цідиться світло. Біля дверей нас уже чекають зо два десятки людей. Коли ми підходимо ближче, вони розступаються, даючи нам дорогу. В залі, метрів десять завдовжки й чотири завширшки, стоїть щось на зразок каміна, в ньому горять дрова, а біля нього лежать здоровенні камені однакового розміру. Залу освітлюють два великі гасові ліхтарі. На табуреті сидить чоловік непевного віку з білим обличчям і чорними очима. Позад нього на ослоні – ще п'ять-шість острів'ян.
– Я Туссен Корсіканець, – каже той, що на табуреті. – А ти, певне, Метелик?
– Так.
– На каторзі новини розходяться швидко – так само швидко, як ти дієш. Куди ти подів карабін?
– Ми кинули його в річку.
– Де саме?
– Навпроти лікарняного муру, там, де ми через нього перелазили.
– Його можна дістати?
– Гадаю, можна. Там не глибоко.
– Звідки ти знаєш?
– Ми заходили у воду – довелося нести до човна покаліченого товариша.
– Що з ним?
– Зламав ногу.
– Ти йому допоміг?
– Порозколював уподовж кілька гілляк і примотав їх навколо ноги.
– Йому боляче?
– Так.
– Де він?
– У пірозі.
– Ти сказав, що прийшов просити допомоги. Якої саме?
– Мені потрібен човен.
– Хочеш, щоб ми дали тобі човен?
– Так, я маю чим заплатити.
– Гаіразд. Я продам тобі власний човен. Прекрасний човен, зовсім новий. Я вкрав його минулого тижня в Альбіні. Не човен, а трансатлантичний корабель. Немає тільки кіля. Та за дві години ми поставимо тобі чудовий кіль. А решта на місці: стерно, чотириметрова щогла із залізного дерева й новісіньке вітрило з лляного полотна. Скільки даси?
– Назви ціну. Я не знаю, які тут ціни.
– Як можеш, дай три тисячі франків, а як ні, то знайди завтра вночі карабін, і за нього я тобі віддам човща.
– Ні, краще я заплачу.
– Гаразд, домовилися. Блохо, дай кави!
Блоха, заввишки з карлика, який приходив по мене, підходить до полички, прикріпленої до стіни над вогнем, бере новісінький блискучий і чистий котелок, наливає в нього з пляшки кави й ставить на вогонь. Перегодя він розливає цю каву в кухлі, що стоять біля каміння, а тоді Туссен нахиляється й роздає ці кухлі чоловікам, що товпляться позад нього. Блоха простягає мені котелок і каже:
– Пий, нічого не боячись, бо цей котелок призначається тільки для здорових людей. Жоден хворий не п'є з нього.
Я беру цей котелок і п'ю, потім ставлю його собі на коліно. І нараз бачу, що до Котелка прилип чийсь палець. Сам не знаю, що мені робити, але тут озивається Блоха:
– Погляньте, я знову втратив пальця! Де ж він у дідька подівся?
– А ось він, – кажу я, показуючи йому котелок.
Він відриває пальця, кидає у вогонь і назад повертає мені котелок.
– Можеш пити, в мене суха проказа. Я розпадаюсь на частини, але не гнию, я не заразний.
До мене доноситься запах паленого тіла. Мені спадає на думку: "Мабуть, це горить той палець".
– Тобі доведеться побути тут завтра до вечора й дочекатися відпливу, – каже Туссен. – Іди й попередь своїх товаришів. Пораненого віднеси до хижки, забери все з піроги, а саму її потопи. Ніхто з нас не може тобі допомогти, сам повинен зрозуміти чому.
Я хутко повертаюсь до своєї піроги, ми з Матюретом беремо Клузйо й несемо його до солом'яної хижки. За годину закінчуємо розвантажувати пірогу й дбайливо складаємо речі на березі. Блоха просить подарувати йому пірогу й весло. Я віддаю її йому, він іде топити її в добре знайомому йому місці. Ніч минає швидко. Всі троє лежимо в хижці на нових ковдрах, які нам прислав Туссен. Їх принесли в обгортковому папері. Лежу й розповідаю Клузйо та Матюрету про свою угоду з Туссеном. Клузйо з дурної голови каже:
– Виходить, втеча нам коштує шість тисяч п'ятсот франків. Я дам тобі, Метелику, половину цих грошей – три тисячі франків, що лишилися в мене.
– Не варто зараз торгуватися. Поки я маю гроші, я плачу. А там побачимо.
Ніхто з прокажених не заходить до нашої хижки. Аж коли настає день, з'являється Туссен.
– Доброго ранку. Можете спокійно виходити. Вам тут ніщо не загрожує. Один із наших заліз на вершині острова на кокосову пальму й пильнує, чи немає на річці човнів з наглядачами.