На другій — Антарктику.
На цих картах можна розпізнати химерні назви рік, островів, морів, заток, проток, каналів: Об, Єнісей, Лена, Нова Земля, Карське море, Шпіцберген, Гренландія, море Норденшельда, море Бафферіна, Берінгова протока, Гудзонова затока… На іншій карті — море Росса, протока Дрейка, острів Шарко… Посеред одної карти напис: Північний полюс (6 квітня 1909). В центрі іншої — Південний полюс (14 грудня 1911).
Що могли розповісти ці карти з їхніми назвами й знаками іншим дітям? Вони нічого там не зрозуміли б. Які далекі місця! Які чужі назви!
Та Петрушеві вони повідають про пригоди, сповнені небезпеки, піднесення й величі. Вони розповідають йому про перемогу людської волі в боротьбі з ворожими стихіями, крижаними пустелями, невідомістю, холодом, штормами й лютими заметілями.
Тепер він знає історію "Фрама", іншого Фрама — відомого корабля: на ньому перетяв Північний Льодовитий океан Нансен, а згодом вирушив одкривати Південий полюс Руаль Амундсен.
Тепер жодне місце, жодна назва на обох картах не становили для Петруша таємниці.
Спочатку він прочитав про ці пригоди короткі розповіді. А через рік старий учитель дав йому кілька грубезних томів — щоденники Нансена й Амундсена, що їх вони писали чи то в каюті "Фрама", чи в крижаних хатинах, серед снігів, на лютому морозі.
Довкола тиша. Не дзеленчить шибками вітер. В хаті всі сплять. Ледве чутно сюрчання цвіркуна: сюр-р-р! сюр-р-р-р!
Петруш, підперши долонею лоб, читає щоденник Нансена, і уява переносить його далеко-далеко, за тисячі кілометрів од його міста, в полярні пустелі.
Петруш одривається від книжки й спиняє погляд на карті Північного Льодовитого океану. Намагається відшукати те місце, де знаходився Нансен, коли робив помітки в своєму записнику.
Пізно. Та він не чує втоми. Сон од нього тікає. Щоденник Нансена ось-ось закінчиться. Петрушеві це достеменно відомо, бо він уже не раз його читав. І все одно він не ляже, поки не пробіжить очима останніх сторінок.
Коли Нансен писав щоденник, його надихали пережиті ним пригоди. А тепер вони надихають його маленького читача. Петруш відчуває й переживає їх. Вони доводять йому, що наполегливість і воля людини сильніші за ворожі стихії.
Ні холод, ні снігова буря, ні голод не можуть здолати людину. Вона дужча. Досить бути готовим до боротьби. Все зважувати. Ніколи не втрачати самовладання й віри в свої сили.
Нарешті Петруш перегорнув останню сторінку.
Повів очима й пильно подивився на карту Північного Льодовитого океану. Спати не хотілося. Лікті геть затерпли.
Незчувся, коли промайнув час!
Він такий збуджений і схвильований!
Думками перенісся в полярні льоди, по слідах білого ведмедя Фрама і корабля "Фрама".
Через далекі міста й країни, моря й гори таємниче протяглася невидима нитка й зв'язала людей, тварин, події, які, здавалось, ніщо не могло враз зібрати докупи.
Та одначе все те було пов'язане одне з одним і полишило слід у житті кожного.
Ларс, старий матрос із "Фрама", колись охрестив ім'ям корабля, що на ньому плавав замолоду, біле ведмежа, спіймане мисливцями у далеких льодах. Це ведмежа стало Фрамом, знаменитим білим ведмедем цирку Струцького.
І через багато літ, на прощальній виставі в місті, куди він уже ніколи не повернеться, білий ведмідь Фрам збудив невгасиму жадобу до полярних експедицій у хлопчика, який разом зі всіма вигукував: "Фрама! Фрама!"
І ось тепер Петруш всім своїм єством переживає пригоди Нансена, записані в щоденнику колись давно серед білої пустелі з плавучою кригою.
Петруш страждає разом з ними: мерзне, знемагає з голоду; разом з ними ледве не тоне й врятовується, радіючи здобутій перемозі.
Книжка лежить на столі. Петруш розглядає карту. Потім думка його знову повертається до Фрама.
Лягаючи спати, хлопчик запитує сам себе: "Де нині Фрам? І що він поробляє у своїй крижаній пустелі?"
А назавтра він знову жвавий і невгамовний.
Вимахуючи руками, він захоплено й поважно розповідає своїм приятелям про білих ведмедів та пригоди в полярних льодах. Про те, як одного разу в затиснутий кригою корабель Нансена забрався білий ведмідь і ледве не роздер кількох собак, про те, як Нансен мало не потонув у такій холодній воді, що аж обпікала тіло, і як він урятувався; про те, як Нансен повернувся на батьківщину і з якою радістю його стрічали.
Взимку дітвора висипала надвір і гуртом ліпила із снігу Фрама, білого ведмедя.
— Почекайте! Давайте вставимо йому очі з вуглинок! — вигукує один хлопчик.
Він біжить, спотикається, рачкує й звалює білого ведмедя.
Всі сміються, пхають винуватця у кучугуру, ставлять сторч головою й знову беруться ліпити білого ведмедя.
Без Петруша не можуть дати ради. Ведмідь хитається, а втім, коли пильно придивитися, то він і не схожий на ведмедя: ноги задовгі, голова завелика.
— Петруше! Петруше! Допоможи нам! Ти ж усе вмієш!
Петруш вправно починає закруглювати долонею Фрамову голову. Він знає, як уставити очі з вуглинок, аби було схоже на справжнього ведмедя.
Відступить кілька кроків назад. Придивиться. Похитає головою і щось поправить.
В цей час хтось із хлопчиків хукає на змерзлі руки й пхикає:
— Бррр! Яка холодюка! Я змерз… Навіть пальців не чую…
Петруш кепкує з нього:
— Теж мені герой! Трусишся при двох градусах морозу! А якої ти заспівав би на полюсі, де сорок — п'ятдесят градусів?
— А мені там нічого робити. Їдь-но туди сам з своїми полярними експедиціями!
— А от і поїду!
— І витерпиш мороз у сорок градусів?
— Авжеж, не замерзну. Нансен та інші витерпіли ж! Не бачиш, що я навіть не відчуваю холоду?
І справді, готуючись до подорожі в полярні льоди, хлопець почав загартовуватись. Щоранку обтирався снігом.
Петруш подужчав. Вже не застуджувався, не хворів. Навіть вдача його змінилася. Книжки про полярні подорожі навчили його розсудливо міркувати, швидко орієнтуватися, не боятися відповідальності.
Його любили й поважали товариші. Під час екскурсій за місто, в ліс, на озеро незмінно, обирали ватажком, і він завше виправдовував їхнє довір'я.
Та й удома, в їхньому бідному господарстві з постійними нестатками, старші брати й сестри не вважають його забудьком і роззявою, як раніше. Вони на нього надіються. Часто звертаються до нього.
— А тобі як здається, Петруше? Спробуй-но, може, у тебе краще вийде, ти все вмієш!
Петруш справді вміє в'язати морські вузли, яких і зубами не розв'яжеш. Коли надворі зніметься хвища, він так позатикає всі щілинки у дверях і вікнах, що в хату зовсім не завіває. Вміє полагодити санчата, ковзани, старі лижі хлопчакам з усієї вулиці. Змайстрував собі із лози та мотузок снігоходи, у яких можна легко пересуватися і не провалюватися в сніг.
Неперевершений був Петруш у розповідях про полярні льоди.
Тоді в очах його загорялися живі іскорки. Розчервонілий, він уроче розповідав, і слухачі переживали все, що відчував сам, читаючи про пригоди.
— Петруше, мені здається, ти щось приплів сюди своє…— зауважував якийсь Хома невірний.— Надто все прикрашено!
— Я вигадав? Я прикрасив? — обурювався Петруш.— Ось я принесу тобі книжку! Побачиш на власні очі! І я ще не все розказав. Слухай далі…
Якось його стрів на вулиці старий учитель-пенсіонер, дідусь русявої дівчинки.
— Зачекай-но, Петруше!—мовив він.— Чому ти ніколи до нас не завітаєш?
— Не хотів вас турбувати. Я ж перечитав з вашої бібліотеки всі книжки про білих ведмедів і полярні подорожі.
— Отакої! Хочеш сказати, що приходив тільки заради книжок? А коли їх перечитав, то нас і забув?
Петруш знітився:
— Я боявся вам надокучати…
— Ти все про одне! — з тією ж доброю усмішкою докоряв йому старий.— Хіба ти бачив коли-небудь, що мені не до вподоби твої відвідини? Навпаки, мені завжди було приємно говорити з тобою.
Хлопчик похнюпився. Не знав, що відповісти.
Відчував себе винуватим.
Не міг збагнути, як це сталося, що він ось майже місяць ні разу не навідався до старого вчителя і його русявої внучки.
Дідусь його заспокоїв.
— Не хвилюйся, Петруше, я на тебе не гніваюсь. А ось Ліліка ображається. Та ми вас помиримо. Жаль тільки, що ти проґавив одну нагоду: у мене є нова книжка.
— Нова книжка? — аж підскочив Петруш.
— Так, нова…
— Про білих ведмедів і полярні подорожі?
— Так. Про білих ведмедів і полярні експедиції. Але вона багато цікавіша від тих, що ти вже читав. У ній пишеться про дослідників, які вперше вивчили простори далекої Півночі.
Збуджений Петруш запитав, згоряючи від нетерпіння:
— І ця книжка ще у вас? Ви її нікому не дали?
— Охочих знайшлось чимало. Але я її нікому не дав…
— А мені дасте?
— Правду кажучи, Петруше, я повинен був її дати тим, хто прохав перше,— відповів старий учитель.— Та ти вже сам себе покарав: міг прочитати її два тижні тому, а почнеш тільки завтра.
— Сьогодні! Я прочитаю її сьогодні! — запалився хлопець.
— Гаразд, Петруше. Коли так, проведи мене додому й одержиш книжку.
— Я прочитаю її сьогодні ввечері, а завтра поверну! — вигукнув Петруш.
— Не поспішай обіцяти! — порадив йому старий учитель.— Я ж тебе зовсім не кваплю. Цю книжку слід читати вдумливо.
Справді, книжка, яку цього разу одержав Петруш, була не схожа на інші. І звичайно, за один вечір він з нею не впорався.
Спочатку він її читав, не відриваючись, три дні поспіль.
Потім уважно вчитувався в неї цілий тиждень.
Книжка була груба, набрана дрібним шрифтом, з малюнками й картами. Кожна сторінка, кожен знімок розповідав про нечувані пригоди відважних дослідників.
Одні шукали на невідомих островах родовища нафти, вугілля, металів. Інші вивчали рослинний і тваринний світ північних морських глибин. Були й такі, що викопували з криги велетенських звірів, які давно повимирали. Так знайшли у крижаних "холодильниках" мамонтів, що жили десятки тисяч літ тому й були набагато більші й важчі від слонів із Ноєвого ковчега цирку Струцького. Вони чудово збереглися і були такі самі, як у той день, коли їх стиснуло й скувало льодом. Тому мисливські собаки тамтешніх жителів гавкали на мамонтів, як на живих.
Петруш зводить очі на прибиту до стіни карту.
В думках простежує шлях мандрівників.
Облягаючись, ще раз запитує себе:
— Де в цій крижаній пустелі бродить Фрам? І що він нині робить?
Полярної ночі Фрам знаходить собі маленького друга
Перші хуртовини вляглися.