Летять до визначеного маршрутом пункту і завертають назад — на базу. Тимчасом на бойову повітряну стелю вже підіймаються інші. І так тижнями, місяцями, по двадцять чотири години на добу, екіпажі літаків тримають оті "мандаринки" над головами людей, що поспішають на роботу, вечеряють, читають книжки, любляться!..
Важко уявити собі, що коли-небудь якась машина промине зворотний пункт і полетить далі. Люди з бази, особливо пілоти, чудово знають, що ця машина не встигла б звільнитися від свого "вантажу" точно над ціллю. Не долетіла б. А якби навіть долетіла й звільнилася б від того вантажу, то відразу ж потрапила б у чуйні й чіпкі пальці радіолокаторів. А якщо літак із радарної обручки виприсне на вільну просторінь, то вже не буде куди повертатися, бо не буде бази, і не буде багатьох інших речей. І машина зависне в просторі — поміж чорно-пурпуровим небом і блакитно-чорною землею!
Пілоти з бази і нормальні люди з континенту розуміють, що це позбавлене здорового глузду видовище може малюватися лише хворобливій уяві.
Ось такий великий глузд і велике безглуздя того, що ми робимо з Рафом".
Новий удар струснув машину. Вона підскочила вгору й відразу впала, знову шарпнулась назад, підскочила, мов плоский камінець, кинутий на водяну поверхню.
Герберт глянув униз. Світло стало набагато інтенсивнішим, ніч висріблилась так, ніби за хвостом літака ось-ось мало зійти велике сліпуче сонце.
Він почав уважно придивлятись до того, що діялось внизу. Зовсім невелика просторінь відокремлювала тепер літак від хмар, які розпростерлись плоско й непорушно, і ніби вигрівали свої м'які спини в ясному сяйві, позбавленому, проте, будь-якого тепла. Довкола стелилась пустеля дрібних узгір'їв. Вона нагадувала шершаве, матове скло.
Герберт позіхнув і підніс руку до шолома, немов би хотів затулити рот.
Він побачив, що Раф повторив його рух. Герберт голосно розсміявся. Сміявся довго, забувши вимкнути мікрофон, і коли він замовк, у навушниках ще деякий час відлунював його сміх.
"Одного тільки не можу збагнути,— думав далі Герберт.— Чому я завжди згадую про минуле під час оцих проклятих рейсів? Невже я отак весь час повертався до спогадів?"
Він намагався пригадати, чи й спочатку так було в кожному рейсі.
"Ні, тоді не було. Оце коров'яче ремигання, пя жуйка спогадів розпочалась лише після того, як я звернувся до командування з проханням перевести мене до цивільної авіації.
Не підлягає сумніву, що база — моє призначення, від якого я не можу втекти. Але чому ж? Хіба я знаю своє призначення? А може це не призначення, а приреченість? Як і багато інших людей, я ні в чому ні перед ким не завинив. Хіба ж моя провина, що я завжди, скільки себе пам'ятаю, тягнувся до всіляких машин, а найбільше до двигунів? Хіба я винен, що згодом з особливою пристрастю потягся до реактивних двигунів? А може, я волів би мати здібності лише до того, щоб розвозити імлистими ранками на двоколісному візкові молоко? Та от, замість того, щоб ставити біля порогів людських осель пляшки з молоком, я літаю над головами людей. Виходить, моя провина лише в моєму конструкторському хисті. Якби я хоч був звичайним пілотом, як багато інших, чи, може, машиністом на залізниці, чи пересічним водієм таксі, нічим не відрізняючись від безлічі інших... Моє лихо в тому, що я здібний пілот, а ще більше лихо в тому, що мене відзначили,— відзначили й вислали до бази, де працюють пілоти, найздібніші серед усіх".
"Майка вже нема. Ленцера нема. Портера, власне, вже теж нема. Я — останній з могікан! А чи давно ми вчотирьох пили "житнювку" на Мілуокі авеню, і Дорогі в танці тулилась до Майка?.."
Невже це було зовсім недавно? Він пам'ятав це докладно, а те, що трапилось протягом останніх трьох років — зовсім не пам'ятав. Вони ж бо, ці роки, перетворились у суцільний нудний, сірий день, який легко можна забути, сплутати з іншими...
Проте, цей день тривав уже три роки!..
"Ленцер скінчив по-дурному. А втім, на базі всі закінчували по-дурному. Та й не тільки на базі. І проте Ленцера шкода. Шкода й Майка. Він був на диво добрим хлопцем. Портера теж шкода, хоч його маніакальне захоплення авіацією дальньої дії могло вивести з рівноваги навіть людину із сталевими нервами...
От якби закурити!"
"Якби не пя тонка заслона хмар, що струменіє за плексигласом, мов скажена ріка, в мене було б враження, що ми зависли над залюдненими селищами. Певне, ми й летимо зараз над європейськими містами. Легко перевірити, чи ми летимо вже над океаном, чи й досі над континентом? Та ліньки простягти руку до радиста по той аркушик з цифрами. Сліпуча куля місяця пересувається праворуч. Значить, час усе-таки збігає".
— Майоре!
— Угу...
— Летимо.
— Так. Зробимо і цей паскудний рейс!
— Іще й як зробимо! З мінімальними витратами пального.
— Якого чорта тебе обходить пальне?
— Маю на увазі нерви.
— А-а...
Герберт помітив, що з деякого часу літак перестало трусити. Хмари мчали під машиною чистим, навальним струменем, без порогів, вибоїн та стрімких урвищ. "Вийшли з каналу",— подумав Герберт. Глянув на тахометр. Стрілка значно посунулась вперед за межу, передбачену наказом. Блиснув сигнал застереження.
Герберт поклав руку на регулятор газу і зменшив доплив пальної суміші. Почекав, аж доки стрілка тахометра не повернулась на потрібні цифри. Тоді знову ввімкнув автопілот.
Поклав руки на коліна і сидів, трохи нахилившись вперед.
— Майоре!
— Угу...
— Ні, нічого. Чомусь я подумав, що ви погано себе почуваєте...
Герберт ослабив пряжку на ремені, яким прив'язуються до крісла, й сів зручніше. Комбінезон муляв під пахвою. Він підняв руку, щоб почухатись, але зрозумів безглуздя цього. Кілька раз смикнув плечем і муляти перестало. Подумав: "З якою охотою заліз би я зараз у басейн з холодною водою. Або став під гострий, густий душ, щоб водяні цівки били в напружену шкіру..."
З приємним почуттям він притулив долоні до металу приладів на панелі.
Раф голосно позіхав, знов не вимикаючи мікрофон. Герберт не звернув на це уваги. Він і сам протяжно позіхнув.
— Рафе!
— Га-а?
— Випив би рому?
— Аякже.
— Добре. Вип'ємо в порту.
— Майоре!
— Угу?
— Що вам найбільше хотілося б зараз зробити?
— Залізти в холодну воду.
— А мені — пересунути стрілки годинника на один оберт уперед.
— Дурні балачки.
— Я знаю, але ж...
— Зробимо цей паскудний рейс, і годі.
— Ну й що з того?
— Як, що? Він буде вже у минулому.
— Дурниця. Буде наступний рейс.
— І це правда.
— Рафе!
— У-у?
— Довго так зможемо? .
— Хіба я знаю? Портер не витримав. Але ми ж не здаємось.
— Дійсно.
— Майоре!
— Ум-м?
— Зараз виходимо на море.
Герберт глянув на годинника. На циферблаті залишалося іще чверть години.
Він здригнувся і глибше пірнув у крісло.
13
Голос машини нагадував орган. Мало нагадував, але ж із чим іще його порівняєш? Найближчий він був до органної музики, так принаймні здавалося Гербертові. Чоловік, котрий ніколи не пілотував реактивну машину, слухаючи її в польоті, розрізняє перш за все сухий гуркіт, який нагадує далеке дзижчання циркулярних пил на тартакові, або іще—приглушене вологим повітрям гудіння охриплих ґедзів. А старт літака, імпульсивне стукотіння двигунів у нього асоціюється з виттям сирени, що сповіщає тривогу. А згодом, у пасажирській кабіні, його дратує пронизлива вібрація шибок, крісла, деренчання склянки на столику. Потім він звикає і... вже не чує нічого. Так шофер на п'ятій годині їзди автострадою вже не чує шуму автомашини.
Але пілот добре знає: досить потягти ручку регулятора газу на себе, як двигун почне знижувати тон, зазвучить урочисто, майже побожно, а далі зійде на тихеньке, ласкаве воркотіння. Якщо ту саму ручку пхнути в протилежний бік, звук почне рости, стане суцільним і співучим, навіть мелодійним. Пілот знає цю мелодію, може відтворити її в пам'яті.
Герберт вслухався без жодного напруження. Проте він міг розрізнити мелодійну партію, що її по-різному вели чотири струни — чотири двигуни.
Вони співали про самотність. Так, про самотність.
І зовсім не через те, що він зараз летів у просторі — чорно-пурпуровім угорі і темно-синім унизу. За плекситом шибок — біле кружало, мов випечена розжареним списом діра в цій неозорій кулі.
І не через те, що під ногами тягнуться молочно-сині поклади хмар, іржавіє картата плахта далекої землі... Ані розкиданих по ній сузір'їв міст, ані хвилястих гір з туманами, які залягли в підніжжях, не побачиш звідси.
Поруч сидить другий пілот, а за спиною інстинктивно відчувається присутність ще одної людини. Вгадуєш лише контури скуленої німої постаті, і не має жодного значення той факт, що мікрофон і навушники працюють бездоганно. Другий пілот нічого не каже, та й мало що можна йому відповісти. Можна хоч зараз кинути у мікрофон: "Рафе!" Почуєш: "Га-а", а потім вже знайоме — "Летимо", і далі в навушнику прозвучать повільно проціджені крізь зуби слова: "Зробимо цей проклятий рейс та й годі!".
Ось приклад розмови двох, кожний з яких думає про своє.
Але не через те він, Герберт, вслухається в музику самотності.
"Десь дуже далеко і водночас зовсім близько— спокійно лежать мільйонолюдні міста старого континенту. Неможливо навіть уявити собі, що в тих незлічимих мурашниках ніхто не знає, що над ними летить машина, а в кабіні пілота годинник показує лише чверть години до зворотного пункту.
Чверть години, чи безкінечність? Менше ніж за чверть години я покладу літак на ліве крило, борт шарпнеться догори, і, подолавши на мить земне тяжінння, повисне в просторі... немов .недоказане слово.
Люди не знають, коли я покладу машину на ліве крило, щоб завернути назад. Знають лише, що я лечу і мушу повернути назад. Але завтра вночі наступна машина, точно в призначену хвилину буде робити бойовий розворот, а за нею інша, і ще інша — будуть підходити до того ж пункту. І так тягтиметься, аж доки комусь не надокучить ця забава. Важко уявити, що яка-небудь машина пролетить кілька хвилин довше, ніж це визначено на годиннику "досягнення об'єкту".
Бо якщо вже... тоді все стало б нереальне, недійсне, і кожен вчинок людей втратив би свій смисл і реальність, перед лицем отих хвилин, що будуть продовженням цієї останньої чверті на циферблаті.
Я чудово розумію, що люди, внизу, думаючи про мене, ненавидять мене, ненавидять, мов найжахливішу пошесть".
Портер не міг зносити навіть думки про це, А він був повен амбіції, що згодом перетворилась на манію.