Близько четвертої години ранку з темряви несподівано з'явився бурхливий вал, і не встигли стернові зрозуміти, що сталося, як він обрушився на пліт і повернув його на 180°. Парус забився об бамбукову каюту, загрожуючи розбити її вщент і самому подертися на шматки. Довелося всім вискочити на палубу, рятувати вантаж і підтягувати шкот, щоб примусити парус наповнитись і мирно випнутись вперед, а пліт поставити на вірний курс. Але пліт не повертався. Він ішов кормою вперед, і тільки. Єдиним результатом нашої боротьби із снастями та стерновим веслом було те, що двоє з нас мало не звалилися за борт, коли їх у темряві накрило парусом. Море ставало помітно спокійнішим. З затерплими від утоми руками й ногами, всі в синцях, з обідраною шкірою на долонях і запаленими від безсоння очима, ми мало на що були здатні. Краще було зберегти сили на випадок, коли погода І погіршає і вимагатиме від нас всієї нашої енергії — адже ніколи не можна наперед знати, що тебе чекає. Тому ми спустили парус і згорнули його круг бамбукової реї. "Кон-Тікі" лежав боком до хвиль і підскакував на них, як корок. Всі речі на плоту були міцно прив'язані, а ми шестеро залізли в маленьку бамбукову каюту і, лігши покотом, заснули, мов убиті, стиснуті, наче сардини в коробці.
Ми й не думали, що витримана нами боротьба була найважчою в усій подорожі. Тільки опинившись далеко в океані, ми знайшли простий і дотепний спосіб керування плотом, яким користувалися інки.
Ми прокинулися вже пізнього ранку, коли папуга почала свистіти, кричати і стрибати туди й сюди по жердинці. Хвилі здіймалися ще високо, але зараз вони йшли довгими рівними валами і не громадились так дико й безладно, як раніше. Найперше, що ми побачили, було сонце, яке яскраво освітлювало жовту бамбукову палубу і надавало океану навколо нас веселого і дружелюбного вигляду. Яке нам діло до того, що хвилі піняться і високо здіймаються, коли вони не турбують наш пліт? Яке нам діло до того, що вони здіймаються прямо перед нами, коли ми знаємо, що пліт за мить вибереться вгору і, наче паровий каток, пригладить пінистий вал, а важка грізна гора води тільки підніме нас в повітрі, а потім з шипінням і журчанням перекотиться під нами? Старі перуанські майстри знали, що робили, коли відмовлялися від човнів з порожнистим корпусом, що міг наповнюватися водою, і від надто довгих плотів, які не могли б перебиратися з одної хвилі на іншу. Корковий паровий каток — ось чим був бальзовий пліт.
Опівдні Ерік визначив наше місцезнаходження; виявилось, що після того, як ми зняли парус, пліт далеко віднесло на північ вздовж берега. Ми все ще були в течії Гумбольдта, на відстані рівно ста морських миль від суші. Тепер виникло серйозне запитання, чи не віднесе нас до небезпечних течій на південь від островів Галапагос. Це призвело б до фатальних наслідків, бо нас кидало б туди й сюди океанськими течіями, які проходять в напрямку до Центральної Америки. Та коли все складеться так, як ми розраховували, то головна течія понесе нас на захід через океан, перше ніж ми заберемося надто далеко на північ, до островів Галапагос. Вітер так само дув прямо з південного сходу. Ми підняли парус, повернули пліт кормою до вітру і відновили вахти біля стерна.
Кнут одужав від тяжкої морської хвороби; він і Торстейн вибралися на верхівку щогли і почали експериментувати з якимись таємничими антенами, які вони пускали вгору, прив'язуючи до повітряних куль або паперових зміїв. Раптом один з них гукнув з "радіорубки", що чує морську радіостанцію Ліми, яка викликає нас. Нам повідомили, що літак американського посольства вилетів з узбережжя, щоб передати останній прощальний привіт і подивитися, який вигляд ми маємо в океані. Скоро ми встановили прямий зв'язок з радистом літака, а потім зовсім несподівано нам пощастило поговорити з секретарем експедиції Гердою Волд, яка знаходилась на літаку. Ми вказали свої координати так точно, як тільки могли, і протягом кількох годин подавали радіопеленгаційні сигнали. Голос із ефіру звучав з більшою чи меншою силою, залежно від того, як "АРМІ‒119", шукаючи наш пліт, то наближався, то віддалявся. Ми так і не почули рокотіння моторів і не побачили самого літака. Не так легко помітити низенький пліт внизу серед хвиль, а з плоту видимість була дуже обмежена. Нарешті, літак відмовився від розшуків і повернувся на берег.
Це була перша й остання спроба розшукати нас в океані.
В наступні дні море було бурхливим, але шалені вали йшли з південного сходу рівними інтервалами, і керувати плотом стало легше. Вітер і хвилі пліт приймав зліва під невеликим кутом, тому стернового менше заливало водою, а пліт рухався впевненіше і не крутився. Нас уже турбувало те, що південно-східний пасат і течія Гумбольдта день у день відносять пліт саме в той бік, де нас чекають зустрічні течії, що проходять навколо островів Галапагос. Ми рухалися на північний захід так швидко, що проходили в середньому за день 50‒60 морських миль, при рекордній швидкості 71 миля.
— А як там, на островах Галапагос, добре живеться? — передбачливо запитав якось Кнут, дивлячись на карту, де низка кружалець на шляху, що його пройшов наш пліт у різний час, нагадувала палець, зловісно спрямований у бік островів Галапагос.
— Навряд, — відповів я. — Кажуть, що інка Тупак Юпанкі незадовго до відкриття Америки Колумбом відплив з Еквадору і досяг островів Галапагос, але ні він, ні жоден з його супутників не поселилися там через відсутність прісної води.
— О-кей! — сказав Кнут. — Тоді на біса нам туди йти! Сподіваюсь, що ми туди й не потрапимо;
Тепер ми так звикли до витанцьовування хвиль навколо нас, що перестали звертати на них увагу. Дарма, що ми трохи потанцюємо, маючи під собою тисячі метрів води, коли і ми і пліт весь час тримаємось на поверхні. Не важко було помітити, що бальзові колоди вбирають воду. Найгірше було з кормовими ронжинами; увіткнувши кінець пальця в розмоклу деревину, можна було почути, як під ним хлюпала вода. Нічого не кажучи товаришам, я відламав шматочок намоклого дерева і кинув його за борт. Він спокійно занурився у воду і повільно зник у глибині. Пізніше я помітив, що те ж саме робив і дехто з моїх товаришів, вибравши для цього час, коли, як йому здавалося, на нього ніхто не дивиться. Тоді кожен з нас стояв і зосереджено стежив за тим, як шматочок промоклої деревини поволі поринав у зелену воду. Перед відплиттям ми позначили осадку плоту, але в бурхливому морі не можна було встановити, як глибоко він сидів зараз, бо колоди то піднімалися на мить з води, то знову глибоко опускалися в неї. Та коли ми втикали в колоду ніж, то, на велике щастя, переконувалися в тому, що на глибині приблизно 25 міліметрів від поверхні дерево було сухим. Ми розрахували, що коли колоди і далі вбиратимуть воду з такою швидкістю, то на час, коли ми, за нашими припущеннями, наближатимемось до землі, пліт уже не зможе держатися на поверхні води. Але ми сподівалися, що в глибших шарах деревини сік стане тим запобіжником, що припинить вбирання води.
Була ще одна загроза, яка непокоїла нас протягом перших тижнів — це вірьовки. Удень нам просто ніколи було думати про них, та коли наставала темрява і ми залазили в спальні мішки на підлозі каюти, у нас залишалося досить часу, щоб думати, відчувати і прислухатися. Лежачи там, кожен на своєму солом'яному матраці, ми відчували, як плетені мати коливаються під нами разом з колодами. Не тільки увесь пліт погойдувався повсякчас, а й усі дев'ять колод змінювали своє положення одна щодо одної. Коли одна трохи піднімалася, інша опускалася. І ці легенькі коливання не припинялися. Вони були незначними, але достатніми для того, щоб людина почувала себе, ніби вона лежить на спині великої тварини і чує її дихання. Тому ми вважали за краще лягати уздовж колод. Найсильніше це погойдування відчувалося в перші дві ночі, але тоді ми були надто стомленими і не звертали на них уваги. Потім вірьовки трохи набрякли у воді, і колоди стали спокійнішими. І все ж таки колоди, що складали основу плоту, ніколи не становили рівної поверхні, ніколи не були зовсім нерухомими одна відносно другої. А через те, що ці колоди рухалися вгору і вниз і поверталися у всіх місцях з'єднання, то й усе рухалося разом з ними. Бамбукова палуба, здвоєна щогла, чотири плетені стіни каюти і покрівля з дощечок і листя були скріплені канатами і все-таки погойдувались, піднімаючись в одному місці і опускаючись в іншому. Це був ледве помітний рух, але все ж таки ми відчували його. Якщо один куток каюти піднімався, то протилежний опускався, якщо бамбукові жердини на одній половині покрівлі вигиналися в один бік, то на другій половині вони згиналися в інший бік. А коли ми дивилися з каюти через відкриту стіну, все здавалося нам ще більш рухливим і нестійким, бо небозвід поволі описував над нами кола, а хвилі високо підстрибували йому назустріч.
Вірьовки витримували все це навантаження. По цілих ночах було чути, як вони рипіли, стогнали, терлися об колоди і шурхотіли. У темряві ці звуки зливалися в єдину жалібну симфонію, в якій кожна мотузка тягла окрему ноту відповідно до своєї товщини і міри натягу. Ми пильно, оглядали щоранку всі кріплення. Хто-небудь з нас лягав навіть на край плоту, перехиляв голову в воду, і поки двоє інших товаришів міцно тримали його за ноги, намагався роздивитися, чи цілі вірьовки, на підводній частині плоту. Але вірьовки були цілі. Мине два тижні, говорили нам моряки, і всі вірьовки перетруться. Та всупереч цій одностайній думці, ми поки що не знаходили ні найменшої ознаки перетирання. І тільки тоді, коли ми були далеко в океані, нам стало ясно, в чому справа. Бальза була такою м'якою, що вірьовки поступово врізалися в дерево, і колоди охороняли їх, замість того, щоб перетирати.
Приблизно через тиждень після початку подорожі океан став спокійнішим, і ми помітили, що він був синій, а, не зелений. Тепер ми пливли більше на захід-північний захід, ніж на північний захід, і це було першою ознакою того, що пліт вибрався з берегової течії і віднині буде рухатись у відкритий океан.
У перший же день, як ми залишилися самі в океані, ми бачили навколо плоту багато риби, але тоді були дуже заклопотані стерновим веслом і не звертали на неї уваги.