Те, що пастух сказав мені, він знав від батька й діда. Статуї йшли самі. Навіщо ж сушити собі голову, коли є таке просте пояснення?
Вернувшись до табору, я зайшов на кухню, де стара Маріанна, сиділа і чистила картоплю.
— Ти чула що-небудь про те, як у давнину переносили оті великі моаї? — спитав я.
— Сі, сеньоре, — впевнено відповіла вона. — Вони ходили самі.
І Маріанна розповіла довгу історію про стару відьму, яка жила біля Рано Рараку в ті часи, коли каменярі вирубували велетнів. Своїми чарами вона вдихала життя в кам'яні фігури і примушувала їх іти, куди треба. Але якось каменярі з'їли великого омара і не пригостили відьму. Вона знайшла кісточки від омара і так розгнівалася, що звеліла всім статуям упасти ниць. З того часу вони вже не рухалися.
Цю саму байку про відьму та омара остров'яни розповідали ще Рутледж п'ятдесят років тому, і я, на свій подив, переконався, що всі остров'яни, з якими мені доводилось говорити, і досі вірять цьому нехитрому поясненню. І якщо їм ніхто не запропонує нічого переконливішого, вони віритимуть у відьму та омара до судного дня.
А взагалі остров'яни не були наївними. Вони раз у раз вигадували всілякі приводи, щоб перейти межу селища і з'явитись до нас у табір продавати свої різьблені вироби. Вирізувати вміли майже всі, деякі були справжніми художниками, але найкращим був бургомістр. Всі хотіли купити його фігурки. Мотиви в усіх різьбарів; були ті самі, але ніхто не вмів робити таких тонких ліній і так гарно полірувати дерево, як він. У таборі бургомістр мав набагато більше замовлень, ніж він міг виконати. Американські сигарети, норвезькі риболовні гачки та барвисті англійські тканини цінувались при обміні найдорожче. Остров'яни виявились завзятими курцями. Ті, хто побував у нас на борту першої ночі і виміняв за свої речі кілька пачок сигарет, не стали курити самі. Вони помчали на берег і бігали так од дому до дому, будячи друзів та родичів, щоб і ті викурили по сигареті. Їхні запаси, привезені останнім військовим кораблем, скінчились уже кілька місяців тому.
Між майстерними виробами з дерева траплялись іноді не дуже вдалі кам'яні фігурки. Це були або наївні копії великих статуй, або безформні голови, на яких ледве вирізнялись очі та ніс. Спочатку їх власники намагалися переконати нас, що це старовинні речі, знайдені в землі чи на храмових терасах. Але ми лише сміялись у відповідь, і більшість остров'ян відмовилась від спроб обдурити нас, тільки дехто все ще продовжував хитрувати.
Одного разу по мене верхи приїхала якась жінка і розповіла, що вона знайшла щось рідкісне в кам'яному осипі. Коли ми прибули на місце, вона почала обережно відкидати каміння, і під ним я побачив маленьку нову модель статуї.
— Не чіпай її, — сказав я, — вона нова. Хтось підкинув її, щоб обдурити тебе.
Обличчя у жінки витягнулось, і після цього вже ні вона, ні її чоловік не наважувались на такі фокуси.
Іншим разом пізно ввечері до нас прибіг задиханий остров'янин і сказав, що він знайшов у піску на березі моря маленьку статуетку, коли ловив рибу при світлі смолоскипа. Якщо ми хочемо мати цю фігурку, то повинні зараз же, незважаючи на темряву, піти з ним по неї, бо йому ще треба добиратись додому. Він явно розгубився, коли ми під'їхали на джипі і ввімкнули на всю потужність фари.
На траві лежала невдала маленька фігурка, старанно викачана в піску, але зовсім нова. Ми всі засміялись, і тубільцеві не залишилось нічого іншого, як заховати, свій незграбний витвір у мішок і понести його назад у селище. Там фігурка, певно, дожидатиме матросів наступного військового судна.
Ще до іншого методу вдався остров'янин, який показав мені відкритий грот із залитим водою дном і скульптурами на склепінні. Фігури виявились справжніми, зображали вони стародавніх птахо-людей, з великими витріщеними очима. Я був дуже задоволений. Поки я роздивлявся склепіння, мій провідник сидів і з невинним виглядом розважався, кидаючи у воду грудки землі. Раптом він скрикнув. Я глянув туди, де впала грудка, і побачив, що глина поволі розсипається, а з неї, наче курча із шкаралупи, вилуплюється маленька кам'яна лялька. Все це було так несподівано й кумедно, що я сміявся більше, ніж грішник заслуговував на те, і він уже ніколи не пробував обдурювати мене.
Однак, охоплені бажанням одержати в нас товари, деякі остров'яни справді находили старовинні речі. Якось до мене прийшло молоде подружжя. Вони заявили, що знайшли чотири дивні кам'яні голови. Виявилося, що голови лежать біля самої огорожі вівцеферми, на схід від садиби губернатора. Коли ми прибули туди, то застали біля них стару жінку та її дочку, справжніх, відьом, які, здавалося, ладні були видряпати нам очі. Вони не тямили себе від люті і вигукували прокльони з такою швидкістю, яку тільки допускала полінезійська мова. Ми з фотографом посідали, чекаючи, поки вони втихомиряться. Нарешті стара трохи прохолола.
— Сеньйоре Кон-Тікі, — мовила вона, — ці двоє — злодії й негідники. Це мої камені, і ніхто не сміє чіпати їх! Я веду свій рід від Хоту Матуа, і ця земля завжди належала нам.
— А тепер уже не належить, — заперечили наші провідники. — Тепер тут вівцеферма моряків. А камені наші, бо ми перші знайшли їх.
Стара знову розлютилася.
— Перші знайшли? Брешете, злодії! Камені належать нашому родові, негідники!
Поки вони люто сперечалися про право власності, я з їхніх жестів нарешті зрозумів, про які камені йде мова. На двох із них сиділи стара та її дочка, я, і гадки не маючи про це, сів на третій, а молоде подружжя стояло біля четвертого. Камені скидались на звичайнісінькі валуни. Я згадав мудреця Соломона, який узяв меча і запропонував розділити дитину, коли дві матері сперечались про те, кому вона належить. Тут я міг зробити те саме з допомогою кам'яної сокири. Молоде подружжя було б раде такому розв'язанню суперечки. Стара ж, напевно, розлютилась би ще більше.
— Дозвольте нам оглянути свої камені, ми не будемо чіпати їх, — попросив я стару.
Вона не обзивалась, але й не заважала нам перевертати великі круглі камені. Чотири дивовижні обличчя втупились у небо сліпими круглими очима, з олов'яну миску завбільшки. Вони нічим не скидались на великі класичні статуї острова Пасхи, але дуже нагадували страшних, як дияволи, круглоголових ідолів Маркізьких островів. Власниці каменів дивились на нас з відчаєм, а ті, що знайшли їх, явно раділи, сподіваючись на вигідний торг. Обидві сторони напружено спостерігали, як ми знову перевернули камені обличчями в землю і, подякувавши, пішли собі геть. Молода пара проводжала нас розгубленими поглядами. Далі ми побачимо, що стара не забула про цей випадок.
Тим часом сталася нова подія, яка примусила нас добре поламати голову. До приходу європейців гончарство чи кераміка були невідомі на острові Пасхи, так само як і на інших полінезійських островах.
Це цікаво, бо в старовинній культурі народів Південної Америки гончарство дуже рано зайняло визначне місце, а в народів Індонезії та Азії воно розвинулося ще раніше. На Галапагоських островах знаходили безліч черепків південноамериканського глиняного. посуду, бо архіпелаг лежить близько від материка і його регулярно відвідували древні мореплавці. До того ж там утворилось надто мало грунту, щоб приховати залишки старовини. На острові Пасхи все було інакше. Очевидно, мало хто з древніх жителів Америки дістався сюди з своїм глиняним посудом, і черепки з тих небагатьох глеків, які ці люди могли тут розбити, лежали б тепер під товстим шаром грунту. Але на всяк випадок я взяв із собою черепок кераміки, щоб спитати остров'ян, чи не бачили вони часом чогось схожого — адже черепок може сказати дослідникам археології більше, ніж книга.
Першою несподіванкою для нас було те, що багато остров'ян незалежно один від одного назвали черепокмаенго — словом, якого не було навіть у лексиконі патера Себастьяна. Один з остров'ян чув від свого діда, що маенго — старовинний предмет, яким люди користувалися в сиву давнину. Він розповів, що багато років тому якийсь чоловік хотів зробити маенго з глини, але не зумів. Ерорія й Маріанна згадали, що десь у печері зустрічали кілька таких черепків, і ми протягом двох днів марно намагались їх знайти. Дружина губернатора натрапляла на них, коли копала в себе в садку. А тут ще прийшов один остров'янин і таємниче сказав, нам, що в нього дома є такий черепок.
Звали цього чоловіка Андрес Хаоа. Він примусив нас чекати кілька днів. Коли ж ми, нарешті, побачили черепок, то, на превеликий свій подив, переконалися, що глечик був зроблений індійським способом, пальцями, а не на гончарному крузі, як у європейців. Я пообіцяв Андресу щедру винагороду, якщо він покаже, де знайшов черепок; ми хотіли самі пошукати там черепків і пересвідчитися, що його справді знайдено на острові. Андрес привів нас до великої аху з кількома поваленими статуями і гігантським кам'яним муром, що страшенно нагадував класичні будови інків в Андах, і показав на верхні плити постаменту, говорячи, що колись давно знайшов тут три таких черепки.
З допомогою остров'ян ми обережно зняли кілька плит. Під ними лежали підряд два витягнуті на весь зріст скелети — незвичайний для острова Пасхи спосіб поховання мертвих. Тут же ми виявили спуск у дві підземні гробниці; кожна із них була прикрита маленькою кам'яною плитою з майстерною різьбою. В гробницях валялось повно черепів, але жодного черепка ми не знайшли, і Андрес не дістав повної винагороди.
Наступного дня Карл повернувся сюди з робітниками і археологічними інструментами: було ясно, що аху Тепеу — це споруда, яка заслуговує на докладніше вивчення. Один старий остров'янин, котрий допомагав нам копати, раптом почав витягати із землі черепки — такі маленькі, що ми дивувались, як він міг їх помітити. В цю мить із селища прискакали Арне й Гонзало. Від знайомої жінки вони почули, що старий узяв черепки в Андреса Хаоа, щоб той міг видурити в нас повну винагороду. Ми приклали ці маленькі шматочки до більшого черепка, який мені дав Хаоа, і зразу помітили, що один з них відколотий від цього. Хаоа страшенно розлютився, коли ми вивели його на чисту воду, але рішуче відмовився сказати, де все-таки він знайшов їх.