Але поки я в сутінках шукав, до чого б його припнути, до восьмої лишилося всього кілька хвилин. Вода плескалась об стіну. Я встав, і човен голосно заскрипів. Над річкою лунав гучний спів гуляк, що віддалік, кривуляючи, пливли човном до Вестмінстера. Полум'я їхніх смолоскипів кидало червоні відблиски в зелені вечірні сутінки. Якщо хто в цю мить і дивився на Темзу, то він швидше звернув би увагу на веселе товариство і навряд чи помітив би невиразну постать, що притулилася до стіни будинку.
Припнути човен було ні до чого. На щастя, я захопив усі кинджали, що їх познаходив у театрі. Один я встромив у дерев'яну підпору, що виставала з кам'яної підвалини. Він увійшов неглибоко, бо дерево було тверде. Я вийняв кинджала і встромив його знову, доклавши більше сили. Цього разу ніж застряв міцно. Я обв'язав кодолу навколо хрещатого держака і наладнався лізти вгору.
Найважче було подолати перші десять футів. Ставати я не мав на що і мусив удатися до кинджалів, щосили заганяючи їх у дерев'яні балки. А встромити кинджал у тверде дерево – нелегке діло, надто коли стоїш на іншому кинджалі й обережно тримаєшся рукою за третій. Щоразу, коли я переносив вагу свого тіла на новий кинджал, душа моя ховалася в п'яти, і я увесь зіщулювався, чекаючи, що от-от шубовсну у воду. І щоразу, коли я знімав ногу з нижнього кинджала, на серці в мене ставало радісно й легко.
Потім справи пішли на краще. Я досягнув балок, що на три-чотири дюйми[16] витикалися з гладкої стіни. Тепер у мене було за що триматися і куди ставити ногу. Над собою, трохи ліворуч, я побачив одчинене вікно. Я вирішив обережно зазирнути і, коли виявиться, що в кімнаті нікого немає, залізти всередину. Дзиґарі як не видно проб'ють восьму. Кіт розпочне виконувати свою частину плану, і тоді не можна буде гаяти жодної хвилини.
Але мені не пощастило. Кімната була не порожня. Дотягнувшися до підвіконня, я почув чоловічі голоси. І треба було мені лізти до горішнього вікна!
– У мене немає бажання класти голову під сокиру ката в Тауері, – пролунав голос джентльмена в жовтому, і то так раптово й гучно, що я замалим не зірвався й не полетів униз. – Атож, я знаю, що інші говорили те саме, а проте всі вони загинули на ешафоті. Та цього разу все буде по-іншому.
– Гай-гай, мій любчику, – перебив його лагідний насмішкуватий голос. – Геть усі вважають, що в них буде по-іншому.
Примостившись безпечніше, я став уважно дослухатися. Хоч мені було вельми незручно стояти, приліпившись до стіни, наче та муха, але я на це не зважав, бо розмова виявилася надто цікава. На щастя, місця для ніг було досить, і я міг постояти кілька хвилин, розслабивши м'язи.
– На жаль, не можу звірити вам усі деталі нашого плану, – відмовив роздратовано джентльмен у жовтому. – Тоді б ви не каркали, як та стара ворона. В усякому разі ви ж знаєте Мортона.
– Мортона? – Чоловік здивувався не менше за мене. – Ви маєте на увазі Філіпа Мортона? Він теж устряв у це діло?
– З головою.
Хвилину тривала мовчанка. Потім той другий заговорив іншим тоном:
– Коли й Мортон із вами, тоді це зовсім інша річ. В цьому молодикові є щось демонічне. Я пригадую, як він уперше з'явився в Уайт-холі, королева подивилася на нього й сказала Есексові: "До двору завітав сам диявол". І зустріла його так, наче то справді був сатана.
– Я знаю, – підтвердив джентльмен у жовтому. – Він їй цього не подарував.
Цю мить усі дзиґарі в Сіті почали бити восьму. Я притулився до стіни, готовий негайно діяти. Ті двоє й далі провадили спокійну розмову, але я не почув нічого нового. Проте мені вже стало ясно, що йдеться за державну зраду і що до неї причетний мій заклятий ворог сер Філіп Мортон.
Гуп! Гуп!
Я почув далекий глухий стукіт. З протилежного боку Кіт несамовито гуркала у ворота.
– Що там сталося? – спитав джентльмен у жовтому.
– Хтось стукає, – розгублено відповів другий.
– Але хто?
Видно було, що вони перелякалися. Коли в людини нечисте сумління, то навіть раптовий стукіт у двері може її сполохати.
– Піду побачу, – мовив джентльмен у жовтому, і я почув, як він одсунув стілець і відчинив двері. Він крикнув щось униз – я не добрав слів – і повернувся до свого гостя. – Кажуть, там на вулиці якась дівчина. На неї напали грабіжники. Вона кричить і стукає у ворота. То, може, зійдемо вниз?
– Авжеж, ходімо. Нічого, що ми залишимо на столі… оце?
– Бог з ним! То ніякий не доказ.
– Тоді підемо вниз і втішимо бідолашну дівчину.
Як тільки двері за ними зачинилися, я вскочив через підвіконня до кімнати.
Вона була невелика. Я вмить озирнув усе, що в ній було: високий мисник, кілька стільців та ослонів, скриня, стіл, що на ньому стояло вино й незапалені свічки, а також купа книг та паперів. Я ледве не затанцював од радощів, побачивши свій рукопис, що лежав під стосом якихсь листів і домашніх рахунків.
Аби я був розумніший, то, мабуть, вчинив би інакше: напхав би за пазуху тих паперів або принаймні підніс кілька аркушів до вікна й прочитав, що там написано. Правда, джентльмен у жовтому запевнив свого приятеля, що в паперах немає ніяких доказів, але я міг би запам'ятати деякі імена, і згодом це стало б мені у великій пригоді – не мав би я тих злигоднів, що довелось мати.
Та на той час я ще не мав потрібного досвіду і не знав, як діяти в таких випадках. Я був звичайнісінький хлопець, який тремтів, боячись, що кожної миті джентльмен у жовтому може зайти до кімнати – хоч би по вино, щоб підживити "бідолашну дівчину". Я знайшов те, по що прийшов, і не хотів гаятися жодної миті. Сховавши під камзол важкий згорток, я почав вельми обережно злазити по стіні.
Шлях униз був аніскілечки не легший, ніж угору. Над річкою спадала темрява. Мені щоразу доводилося мацати ногою по стіні, шукаючи опори. А коли я дістався до своїх східців із кинджалів, то ще й мусив витягати їх один за одним, що нижче спускався. Щоб вирвати кинджал із стіни, треба було добре його посіпати, і я кожного разу ризикував утратити рівновагу і спорснути з своєї хисткої опори. Витягаючи кинджали, я стромляв їх за пояс і зрештою набув вигляду справжнього пірата. Щоправда, в темряві важко було б сказати, на кого я скидався.
Але найбільше я наморочився, поки попав ногою в човен, що звільна гойдався на хвилях, припнутий кодолою, але, як і слід було чекати, трохи відплив з того місця, де я його залишив і де сподівався його знайти. Проте це вже мене не дуже турбувало: найбільша небезпека лишилася позаду, а вимокнути я не боявся. Врешті я таки сів у човен, навіть не замочивши ніг. Саме в той мент один кинджал випав у мене з-за пояса і бовтнув у воду. "От біда! – подумав я. – Доведеться тепер купувати новий. Але це краще, ніж залишити в стіні такий красномовний доказ".
– Це, мабуть, водяний щур, – пролунав голос джентльмена у жовтому, і я з жахом побачив його голову, що висунулася з осяяного свічкою вікна. – Е ні! Там якийсь човен!
Я ще не одв'язав кодоли, а для того, щоб опустити у воду весла й відпливти на безпечну відстань, де він мене не зможе влучити з пістолета, потрібно було хвилин зо дві.
Краще приспати підозру… Я знав, що з вікна човен здається темною плямою, а моя постать – невиразною тінню. Спробуй розібрати, чи в човні сидить один чоловік, чи двоє, щільно пригорнувшись одне до одного.
– Люба моя! – сказав я хрипким басом.
– Серце моє! – відповів сам собі жіночим голосом, захихотів і зразу ж злякано промовив. – Ой Роббі, на нас хтось дивиться!
– Геть звідціля! – гукнув джентльмен у жовтому. – Носить вас тут лиха година. Воркуйте собі деінде, а не під нашими вікнами. Це пара закоханих дурнів… – пояснив він, одходячи від вікна.
Я випростав весла і щодуху поплив геть.
Повернувши човен власникові, я прийшов до умовленого місця біля Темпл Бару. Кіт уже мене чекала. Вона й досі була в жіночому вбранні.
– Рукопис є! – переможно сказав я. – А ти чого регочеш?
Кіт пирхала від сміху, наче чайник, що от-от закипить.
– Я їх піддурила… ой, як я їх піддурила! – ледве вимовила вона. – Вони навіть вирядили слугу, щоб той провів мене до міської брами. Такі чуйні були, що мені просто соромно. Частували мене вином, щоб я отямилася після переляку.
– Он чому ти хихочеш, наче восьмирічна дівчинка, – сказав я і взяв Кіт за руку – вона ж бо ледве стояла на ногах.
Додому ми добралися пізно. Кіт заходилася шукати чогось попоїсти, а я квапливо засвітив свічку. Мені кортіло відразу ж переконатися, що п'єса ціла.
Так, рукопис був увесь, до останньої сторінки. Мене збентежило лише одне: в середині п'єси, там де хор проказує свій довгий монолог, були підкреслені слова:
… гармаш моторний
підносить до гармати свій запальник
диявольський і сіє смерть…
[17]
Я добре пам'ятав, що не підкреслював цих слів. Їх міг підкреслити тільки завідувач шумовими й світловими ефектами, але він, певна річ, мав власний примірник п'єси. Звичайно, це була дрібниця, але вона не давала мені спокою. Я показав підкреслене місце Кіт, але й вона не могла знайти ніякого пояснення.
– А це що? – спитала вона, перевертаючи рукопис і вказуючи на рядки, що були надряпані на звороті останньої сторінки. – Невже ти у вільний час компонуєш вірші? Ой, скільки тут покреслено!
Я здивовано витріщився на чорні рядки, написані незнайомою рукою. Після численних виправлень у невідомого автора вийшов такий вірш:
Зверни сюди непишне око, брате,
Вчитайся; цим сонетом я хотів
І нашу дружбу, і тебе вітати,
Слова ж і розум бліднуть між рядків!
Тож вибачай мені на вбогім хисті –
Инакше оспівати я не міг.
Не кебетливий я, не проречистий,
Аби вславлять товаришів моїх.
Суть, а не форму втям тут неодмінно,
Хай думка важить слова на письмі.
Рум'янцем так шаріє Прозерпіна,
Обнявшись із Плутоном у пітьмі,
Напевне, як і ці гарячі побажання
І всі на іменини привітання.
Це був сонет, і до того ж, на мій погляд, поганенький.
Внизу стояв напис: "Підготувати двадцять шість примірників" і помітка, що наказ виконано.
– Нікчемний вірш, – зауважив я.