така жалість... так...
Високий чоловік враз схопився з землі й так швидко побіг до карети, що месьє маркіз умомент узявся за держак шаблі.
— Убитий! — закричав високий чоловік у дикому розпачі, знявши обидві руки над головою і дивлячись на нього витріщеними очима.
— Мертвий!
Народ стовпився навколо й дивився на месьє маркіза. І в тім погляді не видно було нічого, крім цікавости й напруження, — не помітно було ні погрози, ні гніву. Народ не сказав нічого; після першого крику він замовк та так і залишився. Маркіз озирнув усіх таким поглядом, наче то були криси, що повилазили із своїх нір.
Він витяг свій гаманець.
— Дивно мені, — сказав він, — що ви не можете догледіти себе й своїх дітей. Завсігди хтонебудь із вас попадається на дорозі. Як я можу знати, яку шкоду зробили вам мої коні? Ось, дайте йому це.
Він кинув золоту монету льокаєві, і всі шиї витягайся, щоб побачити, де впали гроші. Високий чоловік знов закричав нелюдським голосом:
— Мертвий!
Його спинило те, що в цей момент швидко з'явився другий чоловік, перед яким усі розступилися. Побачивши його, нещасний кинувся йому на груди, плачучи й ридаючи, і показав на фонтан, де кілька жінок стояли навколо непорушного вузлика.
— Я знаю все, знаю все, — сказав новоприбулий. — Будь мужнім, любий Ґаспаре! Для нещасного немовляти краще так умерти, ніж жити. Воно вмерло вмомент без страждань. Чи могло воно пожити так щасливо хоч годину?
— Ви—філософ, — сказав маркіз. — Як вас звати?
— Мене зовуть Дефарж.
— А яке ремество?
Виноторгівець, месьє маркіз.
Ловіть, філософе й шинкарю, — сказав маркіз, кидаючи йому другу золоту монету, — і витрачайте як хочете. Що ж, коні в порядку?
Не поглянувши навіть другий раз на натовп, месьє маркіз вивернувся на подушці й готовий був їхати далі з виглядом джентлмена, який випадково розбив щось нічого не варте й заплатив за нього, бо має змогу заплатити; коли це враз спокій його порушений був тим, що монета влетіла в карету ñ задзвеніла коло його ніг.
— Стій, — крикнув месьє маркіз. — Спини коні. Хто це кинув?
Він поглянув на те місце, де за хвилину перед тим стояв виноторговець Дефарж, однак на тому місці лежав лицем на бруку в грязі нещасний батько, а над ним стояла чорнява жінка и плела,
— Собаки, — сказав маркіз спокійно й не міняючись у лиці, крім западинок на носі, — я залюбки переїхав би кожного з вас і стер би вас з землі. Якби я тільки знав, який негідник кинув у карету, і якби цей розбишака був близько, я б розчавив його, під колесами. Він знов вивернувся на подушці й крикнув "їдь". Він поїхав, а за ним так само швидко проїхало й багато інших карет. Криси повилазили із своїх нір, щоб дивитися на них і дивилися цілими годинами. Батько вже давно взяв вузлика і зник із ним, а на підмісті коло фонтана сиділи ті жінки, що, клопоталися коло вузлика, і дивилися, як бігла вода у фонтані та як проїздили машкарадні карети. Тільки та одна жінка, що стояла на помітному місці й плела, і тепер ще плела з упертістю фатума.
Розділ VIII.
МЕСЬЄ МАРКІЗ НА СЕЛІ.
Розкішний пейзаж з золотистими, хоч і вбогими хлібами. Смуги нещасного— жита там, де б повинна бути пшениця; смуги нащасного гороху і квасолі, смуги найгірших рослин замість, пшениці. В бездушній природі, як у чоловіках і жінках, що її обробляли, помітна переважна неохота нидіти, сумна схилість. поступитися перед силою й зачахнути.
Месьє маркіз у своїй подорожній кареті (яка могла би бути, й легшою) четвериком поштових коней з двома форейторами, важко виїздив на крутий горб. Коло підніжжя горба було сільце. В сільці була єдина нужденна вулиця з нужденною броварнею, з нужденною чинбарнею, нужденним шинком, з нужденним заїздом для зміни поштових коней, нужденною криницею та всіма іншими звичайними нужденними додатками. В ньому жив і свій надто нужденний народ. Всі вони були бідні й багато з них си-. діли коло дверей і кришили цибулю і таке інше на вечерю,, в той час як багато було коло криниці, полоскало листя й траву та інші подібні земні злаки, що їх можна було їсти. Були й ви-— разні ознаки того, що їх зробило бідними: на таблиці посеред, маленького села урочисто було розписано, що там то й там то треба було платити податки на державу, податок на церкву,, податок на лорда, податок місцевий, податок загальний, — Ще треба було дивуватися, як щонебудь залишилося від села. Дітей. видно було мало і ні однієї собаки. Щодо чоловіків та жінок, то їх долю наперед було визначено... життя в найгірших умовинах, щоб тільки якось тягти його внизу під млином, або неволя і смерть у тій в'язниці на скелі.
Попереду гінець сповіщав, що їде маркіз, і ляскали батоги, що у вечірньому повітрі немов фурії вилися понад головами форейторів. Маркіз звелів спинити карету коло поштового двору. Цей двір був біля криниці, і селяни кинули працю, щоб подивитися на нього. Месьє маркіз обвів очима підданицькі лиця, що схилилися перед ним, так само як і він схилився був перед монсеньйором у його палаці. Коли ось до них підійшов сивий робочий, що лагодив дорогу.
— Приведи його мені сюди, — сказав маркіз гінцеві.
Його притягли; в руках у нього була обідрана шапка; інші стовпилися навколо, щоб подивитися й послухати.
— Ти стояв на дорозі, коли я проїздив?
— Так, монсеньйоре. Я мав таку честь, що ви проїхали повз мене.
— Коли я їхав на горб і з'їздив з горба?
— Так, монсеньйоре.
— На що ж ти так пильно дивився?
— Монсеньйор, я дивився на чоловіка.
Він трохи нахилився и показав своєю обірваною шапкою під карету. Всі теж нахилилися й дивилися під карету.
— На якого там чоловіка, свине? І чого туди дивитися?
— Вибачайте, монсеньйоре: він висів на ланцюзі гальма.
— Хто? —— спитав подорожній.
— Чоловік, монсеньйоре.
— Чорт би побрав вас усіх — ідіотів! Як звати того чоловіка? Ти ж знаєш усіх людей у цій стороні. Хто то був?
— Ваша милість, монсеньйоре. Він не з цієї сторони. Відколи живу, я ніколи не бачив його.
— Висів на ланцюзі? Щоб задушитися?
— З вашого милостивого дозволу, це було дивно, монсеньйоре. Голова йому звисала... отак.
Він повернувся боком до карети, відкинувся назад, такщо лице було звернуте догори, а голова звисала до землі, потім випростався, пом'яв у руках шапку і вклонився.
— На що ж він був похожий?
— Монсеньйоре, він був біліший за мірошника. Геть увесь припалий порохом, білий як страшило, високий як страшило.
Картина дуже вразила невеличкий натовп, проте всі очі, не вглядаючись, дивилися на маркіза. Може, щоб побачити, чи немає якого страшила на його совісті.
Нічого казати, гарний, — сказав маркіз, щасливо переконаний, що на такого гробака не варто звертати увагу, — бачив, як злодій висів під моєю каретою і не роззявив своєї великою пащі. Ех, ти! Пустіть його, месьє Габелю.
Месьє Габель був поштмайстер і поєднував з тим деякі податкові обов'язки. Він прийшов з великою улесливістю, щоб бути присутнім при допиті, і ввесь час з урядовим виглядом тримав допитуваного за рукав.
— Ну, геть! — сказав месье Габель.
— Затримайте того чужинця, якщо він шукатиме у вашому селі ночівлі, і довідайтеся, Габелю, чи в його чесні наміри. А що ж він — утік? Де той — проклятий?
Проклятий був уже з своїми щирими приятелями під каретою й показував своєю шапкою на ланцюг. Приятелі швидко витягли його звідтіля і сторопілого поставили перед маркізом.
— Слухай, дурню, чоловік той утік, коли ми гальмували?
— Монсеньйоре, він стримголов кинувся з горба набік, головою вперед, як кидаються в річку.
•—— Глядіть же, Габелю! їдьмо!
Карета швидко виїхала з села, однак крутий узвів затримав її; помалу, хитаючися, вона тяглася вгору серед солодких пахощів літньої ночі. На найкрутішому пункті узвозу було маленьке кладовище з хрестом і великим новим образом Спаса на ньому. Біля підніжжя його стояла на колінях жінка. Коли карета доїхала до того місця, вона повернулася, швидко схопилася и підбігла до дверець карети.
— Це ви, монсеньйоре! Монсеньйоре, прохання!
З нетерплячим викликом, проте не змінивши свого лиця маркіз виглянув з карети.
— Ну, що там ще? Чого тобі? Вічні петиції.
— Монсеньйоре! Мій чоловік, лісничий... він помер...
Вона мала вигляд старої жінки, хоч була молода.
— Він помер з недостатку. Стільки людей умирає з недостатку! Скільки ще вмре з недостатку!
— Що ж? Хіба я можу нагодувати їх?
— Монсеньйоре, я не знаю; я не за те прошу. Моє прохання, щоб дозволено було поставити над ним камінь чи дерево з ім'ям мого чоловіка на знак, де він лежить. Інакше місце швидко забудуть і ніколи його не знайдуть, коли я вмру з тієї самої хвороби, і мене поховають під іншим кущем убогої трави. Монсеньйоре, їх уже так багато, вони так швидко виростають, їх ще так багато треба. Монсеньйоре! Монсеньйоре!..
Льокай відштовхнув її від дверець, і карета рушила з місця. Вона залишилася далеко позаду.
Тимчасом на маркіза впала тінь великого будинка з високим дахом і з навислими над ним деревами; тінь змінилася на світло смолоскипів, коли карета спинилася й перед маркізом одчинилися парадні замкові двері.
_ Месьє Шарль, якого я жду, приїхав із Англії?
— Ні, ще, монсеньйоре.
Розділ IX.
ГОЛОВА ГОРГОНИ.
Тяжка то була будова, цей замок месьє маркіза. Перед ним був великий каменем вибрукований двір; подвійні кам'яні сходи з'єднувалися на кам'яній терасі перед головними дверима. Взагалі все тут було кам'яне: важкі кам'яні балюстради, кам'яні урни, кам'яні квіти, кам'яні людські лиця, кам'яні левові голови, в усіх напрямках. Немов на цей будинок поглянула Горгонина1 голова, коли його було закінчено перед двома століттями.
Маркіз встав з карети й пішов низькими східцями широких сходів. Великі двері зачинилися за маркізом, і він увійшов у передпокій, страшний од старих списів та вепрів, шабель і мисливських ножів, а ще страшніший од тяжких нагайок та батогів, яких вагу відчував не один селянин перш, ніж піти до благодійної смерти, коли його пан бував у злому настрої. Пройшовши парадні кімнати, які були темні і вже позамикані наніч, маркіз, із смолоскипником спереду, дійшов до власного приватного помешкання з трьох кімнат: його опочивальні та двох інших покоїв. Кімнати були високі, з склепінням, без килимів на підлозі, з великими камінами, щоб опалювати зимою і з усякими розкошами, пристойними маркізові розкішного часу і в розкішному краю.