Нічогісінько не тямиш ти в політиці! Ось що твердять її знавці: [96]
Лише міністри ті, котрі умом своїм
влаштовують всі справи
Й по роздумах тяжких ідуть на крайній крок,
політики достойні;
А ті, хто, як і ти, щоб досягти мети,
безглуздої до краю,
Втрачають міру і саме життя царя
підводять під загрозу.
Якщо повелителя нашого зараз буде поранено, то це завдяки твоїм наговорам. А Санджівака неодмінно загине в цьому двобої, бо зневірився він у житті. І ти ще, дурню, сподіваєшся на пост міністра?! Не знаєш шляху до миру, а, сповнений пустопорожньої пихи, спонукаєш до розпалювання воєн! Сказано ж:
Політику сам Брахма розписав
На складові — від миру до війни,
Із них — війна — найгірша складова,-
Лиш змушено вдаються до війни.
А також
Де не вирішити миром, там іде мудрець війною,-
Мед жовтухи не лікує — нащо пить настій патолу?
До того ж
Тим, політику хто знає, спершу мирно треба діять,
Бо ж ні в якім добрім ділі мирні заходи не марні.
Тьму ворожої загрози можна миром розігнати —
Ані місяцем, ні сонцем, ні мечем, ні смолоскипом. [97]
З усього видно, що не слід тобі пнутися в міністри, бо ти навіть не уявляєш, які завдання на них покладаються, а їх, цих завдань, як свідчать про те шастри, аж п'ять. Перше — знати, до яких заходів треба вдаватися, започатковуючи ту чи іншу справу; друге — дбати про наявність людей і певних засобів; третє — заздалегідь обумовлювати час і місце дії; четверте — запобігати лихові; п'яте — досягати успіхів на ниві своїх діянь. Хіба не знаменує неминучості лиха те, що немає одностайності між володарем і міністром? І коли в тебе лишилася хоч крихта здатності мислити, то подумай, як відвернути нещастя. В різних ситуаціях випробовується розум міністрів, але тобі, дурневі, не під силу таке випробовування, бо ти погруз у нікчемній метушні. Сказано ж:
Міністрів в ділі пізнають, в час кризи хворих,— лікарів.
Як все гаразд — то й мудрі всі, здорові — хто не вчений муж?
А також
Ниций кпить із діла інших, як зробити сам не може,-
Миша звалить кіш з харчами, а піднять його не зможе.
А втім, це навіть не твій гріх, а гріх повелителя, який повірив твоїм словам. Бо ж кажуть:
Цар негідникам довіривсь, і не йде тим шляхом,
Що його на нього наставляють мудрі слуги,-
Попадає в клітку перешкод, оман, безглуздя,
Що спокою позбавляє і до зла призводить.
То чому ж ти хочеш стати його міністром? Може, знайдеться хтось істинно порядний? Недарма ж кажуть:
До володаря того, який не має слуг розумних,
Хай він буде добродійним, наближатися не слід,-
Не підходь також до ставу, хоч вода у ньому й чиста:
Адже хижі крокодили в чистій водяться воді.
Повелитель, який не має доброчесних і освічених слуг, приречений на загибель. Сказано ж:
Багатствами володарів, що тішаться балачкою
Облесливих веселих слуг, всолоджуються вороги.[98]
Чого варті, о дурню, твої поради? Яке від них пуття — саме лише горе. То правда, що
Не гнеться кедр, хоч тисне гурт, за бритву камінь не зійде.
Отож-бо, Сучимукхо, знай, безтямного учить не варт".
"А це ж чому?" — спитав Даманака, і Каратака розповів йому.
Оповідка сімнадцята
"Живе в якійсь країні, на високій горі, зграя мавп. Одного разу студеної пори знесилені могутнім вітром, до кісток промоклі під нещадною та затяжною зливою, тремтячи всім тілом, мавпи шукали собі захистку, щоб хоч трохи перепочити. І ось, натрапивши на світлячків, вони подумали, що то іскорки вогню, й почали їх ловити та роздмухувати. Птах Сучимукха, що саме пролітав над ними, помітив їхні марні зусилля і гукнув: "О нещасні, вам, певно, розуму забракло?! То ж не жаринки, а світлячки! Чого ви даремно силкуєтесь роздмухати вогонь? Це ж не врятує вас від холоду! Краще шукайте порятунку од вітру в лісовій глушині або десь у гірській печері. Сьогодні он знову насувається велика хмара, яка віщує зливу". Тоді найстарша з мавп огризнулася: "А тобі яке діло? Лети своєю дорогою! Сказано ж:Задля добробуту свого розмови мудрий не почне
Ані з гравцем, який програвсь, ані з невдахою в ділах.
Той, хто з мисливцем розмовля, що здобичі не вполював,
Вступа з розпусником в союз, завжди поразки зазнає".
Сучимукха, мабуть збагнувши, що йому не вдасться переконати мавп у недоцільності їхньої праці, мовив: "Ну й химерну ж роботу ви робите!" Одна з мавп, розлючена марними зусиллями, спересердя мовчки схопила того птаха за крила й розтрощила його об каміння. Так-от я й кажу:
Не гнеться кедр, хоч тисне гурт, за бритву камінь не зійде.
Отож-бо, Сучимукхо, знай, безтямного учить не варт.[99]
До того ж
Поради телепням давать — лиш викликати гнів у них,
Змію поїти молоком — отрути збільшувать запас.
А також
Із порадами своїми у чужий город не лізь ти.
Видрала гніздечко мавпа,— без гнізда лишивсь горобчик".
Даманака спитав: "А як це сталося?", і Каратака розповів йому.
Оповідка вісімнадцята
"Росте в далекому лісовому краї дерево шамі, у розложистому вітті якого звила собі гніздо пара лісових горобців. Жили вони щасливо й безтурботно, аж поки стала сіяти дрібний дощ хмара — провісниця наближення холодної пори. І саме під той час одна мавпа, яка стрибала по вітах, мов газель по землі, так змерзла від поривів дошкульного вітру, що в неї зуб на зуб не попадав. Ховаючись від негоди, вона примостилася між корінням дерева шамі й тихенько там скиглила. Горобець побачив страдницю і сказав: "О шановна,Ти, з руками і ногами, зовсім на людину схожа,
Чом же не збудуєш хати, щоб від холоду звільнитись?"
Почула мавпа ті слова й сердито мовила: "Чого це ти, зухвальцю, глузуєш з мене? Краще наклади на себе обітницю мовчання!
Птиці, шльондри, волоцюги, ті, хто знає все на світі,
Розпатякують без діла. Чом не задавити пташки?"
А потім ще додала: "От дурний! Чому тебе так турбує моя доля?
Той давать поради має, в кого їх про це питають,
Ради недостойних марні, мов ридання в темнім лісі.
Та нема мені чого з тобою розбалакувати! Мелеш казна-що, сидячи в своєму гнізді". Мавпа хутко видерлась [100] на дерево і геть розшматувала гороб'ячу домівку. От я тому й кажу:
"Із порадами своїми у чужий город не лізь ти,
Видерла гніздечко мавпа,— без гнізда лишивсь горобчик.
А ти, дурню неотесаний, узявся повчати інших. Хоча це й не твій гріх, бо тільки порядним наука йде на добро! Недарма ж кажуть:
Чим ученість допоможе, як вона десь не до діла?
Все одно, немов світильник засвітить в закритім кухлі.
Але ти, скніючи в лабетах своєї облудної вченості, не слухаєш моїх слів, і сумнів тебе не бере. Кажуть:
Чужій біді негідник радий,
Хоч на нього йде погибель,-
Так у круговерті битви
Тіло мчить без голови.
О, воістину справедливо мовиться:
Знаю із історії я Дгармабуддгі і Папабуддгі,
Як через вченість вдавану син батька димом задушив".
Даманака спитав: "А як же це сталось?", і тоді Каратака розповів.
Оповідка дев'ятнадцята
"В одному місті жили собі два приятелі Дгармабуддгі та Папабуддгі. От якось гріховода Папабуддгі й подумав: "Чого це я, дурна моя голова, маю животіти у злиднях? Подамся, мабуть, удвох з доброчесним Дгармабуддгі до іншої країни, з ним разом наживу там багатств, а потім круг пальця його обкручу і сам тоді розкошуватиму". При наго-Ді він сказав Дгармабуддгі: "Чуєш, друже, що ти згадуватимеш на старості літ, коли нічого не бачив на своєму віку? Про що онукам розповіси, як не побуваєш у чужих краях? Недарма кажуть:Той, хто не знає мов чужих та ще й не знає інших вбрань,
В чужих краях не поблукав, на світ даремно народивсь.[101]
А також
Блукаючи із краю в край, людина в мандрах не помре,
Допоки не набуде знань, майстерності й значних багатств".
І ось одного погожого дня з дозволу старших приятелі вирушили в далеку дорогу. Мандруючи по різних країнах, вони, завдяки кмітливості Дгармабуддгі, дуже розбагатіли собі на втіху. Але, знудившись за рідним краєм, врешті подались додому. Бо ж кажуть:
Хто в чужині набуде знань, майстерності й значних багатств,
Йоджан землі своїх батьків за сто йоджанів сприйме він.
І коли вони вже підходили до свого міста, Папабуддгі звернувся до приятеля: "Не треба, любий, усе наше багатство нести додому, бо там ми його швидко розтринькаємо — родичі та друзі безперестану виканючуватимуть його у нас. Краще закопаймо гроші десь у лісовій глушині, ну, а трохи візьмемо з собою. Неспроста кажуть:
Розумний гроші затаїть, хоч би і мало їх було,-
Тримається і мудрий так — приховує свої думки.
А також
Як би мало не ковтали — риба в ріках, птаство в небі,
Звірі на землі,— одначе їх і це задовольняє".
"Так і зробимо",— погодився Дгармабуддгі, і вони обидва, повернувшись до своїх осель, стали щасливо жити. Якось уночі Папабуддгі попростував до лісу, викопав гроші, засипав яму і притьмом побіг додому. На другий день він прийшов до Дгармабуддгі і сказав йому: "У мене, друже, велика сім'я, і ми вже давно живемо впроголодь. Ходімо в ліс та візьмімо трохи грошенят".— "Давай так і зробимо",— відповів Дгармабуддгі. Прийшли вони на те місце, де заховали своє багатство, а коли розкопали, то побачили порожню калитку. Тоді Папабуддгі вдарив себе по лобі й загорлав: "Ой, Дгармабуддгі, це твоїх рук діло! Ти обчистив калитку! Віддай мені половину грошей, а то я піду на царський двір і все там розкажу". Той відрубав [102] йому: "Не смій, негіднику, так говорити! Недарма назвали мене Дгармабуддгі, не можу я займатися крадіжкою. Бо сказано:
Розумні, праведні мужі чуже майно, й чужих жінок,
І все на грішнім світі цім шанують, як і матерів".
Пішли тоді вони удвох до суду й заявили про сподіяне, зваливши провину один на одного.