Та й час було. Зовсім виснажений, Ла Моль не мав сили ні тікати, ні боронитись. Він схилив посинілу голову на плече молодій жінці, і скорчені пальці його вчепились і розідрали тонкий вишиваний батист, що прозорою хвилею вкривав тіло Маргарити.
— Ах, пані! — бурмотів він умираючим голосом. — Рятуйте мене!
Це було все, що він міг сказати. Очі його заволікло ніби хмарою смертельної ночі; обважніла голова впала назад, руки ослабли, спина зігнулась, і він скотився на підлогу у свою власну кров, тягнучи за собою королеву.
В цю хвилину Коконна, збуджений криками, сп'янілий від запаху крові, роздратований гарячою погонею, простяг руку в альков королеви. Ще мить, і шпага його пробила б серце де Ла Молю, а може разом і Маргариті.
Побачивши голе лезо, а ще більше, може, ту брутальну зухвалість, принцеса випросталась на свій зріст і зойкнула з таким жахом, обуренням і люттю, що п'ємонтець закам'янів на місці в незнаному йому досі почутті; правда, коли б ця сцена відбувалася й далі між тими самими дійовими особами, почуття це розтопилося б, як вранішній сніг під квітневим сонцем.
Але враз через потайні двері, заховані в стіні, вбіг юнак шістнадцяти-сімнадцяти років, у чорному вбранні, блідий, з розкуйовдженим волоссям.
— Стривай, сестро, стривай! — кричав він. — Я тут! Я тут!
— Франсуа! Франсуа! На поміч! — крикнула Маргарита.
— Герцог д'Алансон! — буркнув Ла Гюр'єр, спускаючи аркебузу.
— Чорт візьми! Принц! — гукнув Коконна, відступаючи на крок.
Герцог д'Алансон скинув оком навколо себе. Він побачив Маргариту з розпущеним волоссям, кращу, ніж будь-коли; вона стояла, спершись на стінку, оточена людьми з люттю в очах, потом на лобі, піною на губах.
— Поганці! — крикнув він.
— Рятуйте мене, брате! — сказала знесилено Маргарита. — Вони хочуть убити мене.
Бліде обличчя герцога спалахнуло полум'ям.
Без зброї, покладаючись, певне, тільки на своє ім'я, він пішов із стиснутими кулаками на Коконна і його товаришів; ті злякано відступили перед блискавками, що їх метали очі принца.
— Ану, вб'єте ви сина короля французького?
Потім, поки вони далі відступали перед ним, гукнув: — Гей, капітан, повісити усіх цих розбійників!
Застрашений виглядом цього безоружного юнака більше, ніж цілим загоном рейтарів або ландскнехтів, Коконна стояв уже в дверях. Ла Гюр'єр біг по сходах униз з швидкістю оленя, солдати штовхали і перекидали один одного в вестибюлі, намагаючись втекти якомога швидше, і почували, що вихідні двері були надто вузькі порівняно з їх великим бажанням бути за дверима.
Тим часом Маргарита інстинктивно кинула на непритомного молодого чоловіка своє шовкове укривало і відійшла від нього.
Коли зник останній убивця, герцог д'Алансон вернувся до неї.
— Сестро, — скрикнув він, бачачи, що Маргарита уся в кривавих плямах, — ти поранена?
І він кинувся до сестри з занепокоєнням, що зробило б честь його ніжності, коли б цю ніжність не винуватили в тому, що вона більша, ніж братня.
— Ні, — сказала вона, — не думаю, а якщо й поранена, то легко.
— Але ця кров, — казав герцог, тремтячими руками обмацуючи все тіло Маргарити, — звідки ця кров?
— Не знаю, — сказала молода жінка. — Один з тих поганців ухопив мене рукою, може він був поранений.
— Ухопити рукою сестру мою! — скрикнув герцог. — О, коли б ти тільки показала мені його пальцем, коли б ти сказала, хто він, коли б я знав, де його знайти...
— Цс! — сказала Маргарита.
— Чого? — сказав Франсуа.
— Коли б вас у цю годину побачили в моїй кімнаті...
— Чи ж брат не може відвідати свою сестру, Маргарита?
Королева зупинила на герцогові д'Алансоні такий пильний і разом з тим погрозливий погляд, що молодий чоловік поступився.
— Так, так, Маргарита, — сказав він, — твоя правда, Я йду до себе. Але тобі не можна бути самій в цю страшну ніч. Хочеш, я покличу Жільйону?
— Ні, ні, нікого не треба; іди, Франсуа, іди тим ходом, яким прийшов.
Юний принц уволив її бажання, і як тільки він вийшов, Маргарита, почувши віддих за своїм ліжком, кинулась до дверей потайного ходу і засунула їх на засув, потім підбігла до других дверей і їх теж замкнула саме в ту хвилину, коли юрба стрільців та солдатів, женучись за гугенотами, що жили в Луврі, промчала коридором, як ураган.
Тоді, оглядівшись уважно навкруги, щоб упевнитись, чи вона зовсім сама, вона знову пішла за своє ліжко, підняла шовкове укривало, що прикрило де Ла Моля від очей герцога д'Алансона, через силу витягла нерухоме тіло в кімнату і, бачачи, що бідолаха ще дихає, сіла коло нього, поклала голову його собі на коліна і плеснула в обличчя водою, щоб привести його до пам'яті.
Тільки тоді, як вода змила шар пилу, копоті та крові з обличчя пораненого, Маргарита впізнала того вродливого дворянина, який за три-чотири години перед цим, повний життя і надій, звернувся до неї за протекцією до короля Наварського і якого вона залишила в захваті від її краси, захопившись ним і сама.
Маргарита скрикнула з ляку, бо тепер те, що вона відчула до пораненого, було більше, ніж жалощі, — це була зацікавленість; і справді, поранений не був для неї вже просто іноземцем, це був майже знайомий. Під її рукою вродливе обличчя де Ла Моля незабаром зовсім стало чисте, але воно було бліде, знеможене болем; в смертельному переляку, майже така ж бліда, як і він, вона поклала руку йому на серце: серце ще билось. Тоді вона простягла руку до флакона з сіллю, що стояв на сусідньому столику, і дала йому понюхати.
Ла Моль розплющив очі.
— Ох, боже мій, — прошепотів він, — де я?
— Врятовані! Заспокойтесь. Врятовані! — сказала Маргарита.
Ла Моль через силу звернув погляд на королеву, з хвилину не зводив з неї очей і прошепотів:
— О, яка ж ви прекрасна!
І, наче засліплений, знову, зітхнувши, спустив повіки на очі.
Маргарита тихо скрикнула. Молодий чоловік зблід ще більше, і вона думала якийсь момент, що це було його останнє зітхання.
— О, боже мій, боже мій! — мовила вона. — Змилуйся над ним!
В ту хвилину хтось з усієї сили застукав у двері з коридору.
— Хто там? — крикнула вона.
— Пані, пані, це я, я! — крикнув жіночий голос. — Я, графиня де Невер.
— Генрієтта! — скрикнула Маргарита. — О, небезпеки нема; це друг, чуєте, пане?
Ла Моль напружив сили і підвівся на коліно.
— Постарайтеся продержатись, поки я відчиню двері, — сказала королева.
Ла Моль сперся рукою на підлогу і постарався зберегти рівновагу.
Маргарита ступила крок до дверей, але зараз же зупинилась, здригнувшись від жаху.
— Ах, ти не сама? — скрикнула вона, почувши брязкіт зброї.
— Ні, зо мною дванадцять гвардійців, що їх дав мені шурин, пан де Гіз.
— Пан де Гіз! — промурмотів Ла Моль. — О, вбивця! Вбивця!
— Тихо, — сказала Маргарита, — ні слова!
І озирнулася навкруги себе, де б сховати пораненого.
— Шпагу, кинджал! — прошепотів Ла Моль.
— Оборонятись? Даремно; хіба ви не чули? Їх дванадцять, а ви один.
— Не оборонятись, а не датись живому їм у руки.
— Ні, ні, — сказала Маргарита, — ні, я врятую вас. Ах, кабінет! Сюди, сюди!
Ла Моль напружив сили і, підтримуваний Маргаритою, поволікся до кабінету. Маргарита замкнула двері і, ховаючи ключ в свою торбинку, шепнула в щілину:
— Ні крику, ні стогону, ні зітхання, — і ви врятовані.
Потім, накинувши нічний плащ на плечі, відчинила двеpi своїй подрузі, і та кинулась їй в обійми.
— Ах, — сказала вона, — з вами нічого не сталося пані?
— Ні, нічого, — сказала Маргарита, запинаючи плащ так, щоб не видно було кривавих плям на пеньюарі.
— Тим краще; але герцог де Гіз дав мені дванадцять гвардійців відвести мене додому, а мені їх стільки не треба, отже я лишу з них шестеро при вашій величності. Шестеро гвардійців герцога де Гіза варті в цю ніч більше, ніж цілий полк королівської гвардії.
Маргарита не наважилась відмовитись; вона поставила своїх гвардійців у коридорі, обняла графиню, і та з своїми шістьома поїхала в палац герцога де Гіза, де жила, коли чоловіка не було вдома.
IX. Убивці
Коконна не втік — він відступив. Ла Гюр'єр не втік — він злетів униз. Один зник як тигр, другий — як вовк.
Отже, Ла Гюр'єр був уже на майдані Сен-Жермен — л'Оксерруа, коли Коконна ще тільки виходив з Лувра.
Ла Гюр'єр, почуваючи себе з своєю аркебузою самотнім серед людей, що кудись бігли, серед куль, що свистіли, трупів, що падали з вікон, які цілком, а які шматками, почав відчувати страх і розумне бажання вернутися в свій готель; але, повертаючи з вулиці Арбр-Сек на Аверон, він натрапив на загін швейцарців та легкої кінноти: це був загін під командою Морвеля.
— От добре! — скрикнув той, що сам себе охрестив ім'ям королівського убивці. — Ви вже покінчили? Ви вертаєтесь, хазяїне? А де в біса поділи ви нашого п'ємонтського дворянина? Чи не трапилося з ним чого лихого? Це була б шкода, він поводився, як молодець.
— Гадаю, що ні, він, певне, незабаром приєднається до нас, — відповів Ла Гюр'єр.
— Ви звідки йдете?
— З Лувра і, мушу сказати, нас там не дуже гостинно вітали.
— Хто?
— Герцог д'Алансон. Хіба він не причетний до справи?
— Монсеньйор герцог д'Алансон не причетний ні до чого, крім того, що торкається його особисто; запропонуйте йому розправитися з двома його старшими братами, як з гугенотами, він так і зробить: аби тільки він не був скомпрометований у справі. Але чи не пішли б і ви з цими бравими хлопцями, метр Ла Гюр'єр?
— А куди вони йдуть?
— На вулицю Монторгейль; там мешкає гугенотський пастор з моїх знайомих; має жінку і шестеро дітей. Єретики ці плодяться неймовірно. Цікава буде штука.
— А ви самі куди?
— О, у мене справа особиста!
— Чуєте, не ходіть без мене, — промовив голос, від якого Морвель здригнувся, — ви знаєте добрі місця, і я хочу туди.
— А, це наш п'ємонтець! — сказав Морвель.
— Це пан де Коконна, — сказав Ла Гюр'єр. — Я так і гадав, що ви йдете за мною слідом.
— Який там чорт! Не так ви драпонули; а до того ж я трохи збочив з прямої дороги, щоб укинути в річку якогось шаленого хлопчака, що кричав: "геть папістів, хай живе адмірал!". На нещастя, той дурило, здається, вміє плавати. Якщо топити цих проклятущих єретиків, то треба кидати їх у воду як кошенят, поки ще сліпі.
— Ага! Ви кажете, йдете з Лувра? Ваш гугенот заховався там? — спитав Морвель.
— Атож!
— Я пустив у нього кулю з пістолета, коли він підіймав шпагу в дворі адмірала, та не влучив; не знаю, як воно сталося.
— О, я не схибив, — сказав Коконна, — я вдарив його шпагою в спину так, що лезо було на п'ять дюймів у крові.