Її мати й сестри так боялися, коли б вона, бува, не зробила чогось невлад під час церемонії, що зрештою, геть вимучені, самі ж і допустилися помилки, підказавши їй першою поцілувати нареченого. Саме з цього дня і виявились у Ремедіос почуття відповідальності, вроджена привітність та вміння володіти собою, які завжди будуть їй притаманні за важких обставин. З власного почину вона відкраяла найкращий шмат весільного пирога і разом з виделкою віднесла на тарілці Хосе Аркадіо Буендіа. Скоцюрблений на дерев'яній лавочці під пальмовим накриттям, прив'язаний до каштанового стовбура й вицвілий від сонця та дощів, старий велет вдячно посміхнувся й заходився їсти пиріг руками, бурмочучи під ніс якусь нерозбірливу молитву. Єдина нещаслива людина на бучному святі, яке тривало до понеділкового ранку, була Ребека Буендіа. Її свято було зірвано. З Урсулиного дозволу Ребека мала брати шлюб того ж таки дня, але в п'ятницю П'єтро Креспі одержав листа, де повідомлялося, що його мати лежить при смерті: Весілля відклали. Через годину П'єтро Креспі від'їхав до головного міста провінції і дорогою розминувся зі своєю матір'ю, котра прибула до Макондо без запізнення в ніч на суботу й проспівала на весіллі Ауреліано сумну пісню, яку наготувала для синового весілля. П'єтро Креспі повернувся в неділю вночі — якраз на шапкобрання, по тому як загнав п'ятеро коней, намагаючись встигнути на власне весілля. Так ніколи й не вдалося встановити, хто саме написав отого листа. Урсула мучила Амаранту допитами доти, доки та розплакалась від обурення й заприсяглася в своїй непричетності перед вівтарем, якого теслярі ще не встигли розібрати.
Падре Никанор Рейна, що його дон Аполінар Москоте привіз для вінчальної служби із сусіднього міста в долині, був уже дід, озлоблений своєю невдячною професією. Він мав сірувату шкіру, натягнуту просто на кості, помітно одутлий круглий живіт, а на обличчі в нього — як на обличчі зістарілого ангела — було більше простодушності, ніж доброти. Після весілля він збирався повернутися до своєї пастви, однак вжахнувся, побачивши безтурботність мешканців Макондо, які тішилися гріховним життям: вони підкорялися тільки законам природи, не хрестили дітей, не визнавали церковних свят. Розміркувавши, що ця земля нагально потребує орача, він вирішив залишитися в Макондо ще на тиждень, щоб похрестити обрізаних та язичників, узаконити незаконні співжиття та причастити тих, хто були при смерті. Але ніхто не хотів його слухати. Йому відповідали, що багато років чудово обходяться без священика, залагоджуючи всі питання спасіння душі безпосередньо з самим Богом, та й не чинять смертних гріхів. Стомившись проповідувати в пустелі, падре Никанор вирішив узятися за будівництво найбільшого в світі храму зі статуями святих у натуральну величину й вітражами, щоб народ їхав до Макондо навіть з Риму — молитися Богові в самісінькому осередку безбожництва. Ходив усюди з мідною тарілочкою й збирав пожертвування. Йому щедро подавали, але він вимагав іще більше, бо ж на храмі має висіти такий дзвін, щоб від його звуку спливали потопельники. Він так благав усіх, аж згубив голос, а кості гули від утоми. Однієї суботи, прикинувши, що ще не зібрав навіть на двері храму, він впав у розпач. Тоді падре спорудив на міській площі вівтар і в неділю з дзвіночком у руці, як ходили в часи епідемії безсоння, оббіг усі вулиці, скликаючи людей на польову месу. Чимало прийшло з цікавості. Інші — знічев'я. Ще інші — побоюючись, коли б, бува, Бог не сприйняв зневагу до свого посередника за особисту образу. Таким чином, о восьмій годині ранку половина міста зібралася на площі, де падре Никанор читав Євангеліє голосом, що був надірваний благанням про гроші. Під кінець меси, коли присутні вже були кинулись розходитися, він підніс догори руки, прохаючи уваги.
— Хвилиночку, — мовив він. — Зараз ви дістанете незаперечний доказ безмежного всесилля Господа Бога.
Хлопчик, який допомагав падре Никанорові під час меси, приніс чашку густого паруючого шоколаду, і священик за один дух вихилив її. Відтак, діставши з рукава сутани хусточку, витер губи, випростав перед собою руки й заплющив очі. І потому падре Никанор піднявся на дванадцять сантиметрів над землею. Це був дуже переконливий доказ. Кілька днів підряд священик ходив по місту і повторював свій номер, послуговуючись, як стимулом для левітації[9], гарячим шоколадом; а служка назбирав у мішок стільки грошей, що менш ніж через місяць будівництво храму вже почалося. Ніхто не взяв під сумнів божественне походження продемонстрованого, крім Хосе Аркадіо Буендіа. Одного ранку неподалік від його каштана зібрався натовп, щоб іще раз подивитися на диво. Коли падре Никанор став підніматися від землі разом із стільцем, на якому сидів, Хосе Аркадіо Буендіа зоставався, як і доти, цілком незворушним, він тільки дещо випростався на своїй лавочці й знизав плечима.
— Hoc est simplicissimum, — зауважив він. — Homo iste statum quartum materiae invenit.[10]
Падре Никанор підняв руку, і всі чотири ніжки стільця одночасно стали на землю.
— Nego, — заперечив він. — Factum hoc existentiam Dei probat sine dubio.[11]
Ось так і довідалися, що диявольська тарабарщина Хосе Аркадіо Буендіа була насправді латиною. Виявившись єдиним чоловіком, котрий міг порозумітися з ним, падре Никанор вирішив скористатися цією сприятливою обставиною, щоб вселити віру в цей скаламучений розум.
Щовечора він сідав поряд з каштаном і читав латиною проповіді, проте Хосе Аркадіо Буендіа вперто відхиляв його риторичні викрутаси та шоколадні піднесення й вимагав єдиного незаперечного доказу — даґеротипного знімка Господа Бога. Тоді падре Никанор приніс йому образки й ґравюри, а також копію хустки Вероніки, але Хосе Аркадіо Буендіа відкинув усе це як ремісничі вироби, позбавлені наукової основи. Він виявив таку впертість, що падре Никанор відмовився від своїх місіонерських намірів і навідував його далі з людинолюбних почуттів. Але тут Хосе Аркадіо Буендіа перебрав ініціативу в свої руки й підступними раціоналістськими махінаціями спробував похитнути священикову віру. Якось падре Никанор приніс коробку з шашками та гральну дошку й запропонував Хосе Аркадіо Буендіа зіграти з ним, але останній відмовився, бо, за його поясненням, він не розуміє сенсу в боротьбі між двома супротивниками, котрі згодні між собою в найважливіших питаннях. Падре Никанор, який ніколи доти не дивився на гру в шашки з цієї точки зору, так і не зміг переконати його в іншому. Чимдалі більше дивуючись ясності розуму Хосе Аркадіо Буендіа, він зрештою спитав, як це так сталося, що його прив'язали до дерева.
— Hoc est simplicissimum, — відповів той. — Мене прив'язали, бо я божевільний.
Від того разу, побоюючись за несхитність власної віри, священик перестав навідувати його і цілком присвятив себе будівництву храму. Ребека відчула, як у ній відроджується надія. Із закінченням будівельних робіт було пов'язане майбутнє дівчини — а надто вона відчувала це від тієї неділі, коли падре Никанор, обідаючи у них, почав розповідати всій сім'ї за столом, з якою урочистістю й пишнотою правитимуться служби після зведення храму. "Найщасливішою буде Ребека", — зауважила Амаранта, однак Ребека не зрозуміла, що та має на увазі, і Амаранта пояснила, простодушно всміхнувшись:
— Адже ти відкриєш церкву своїм весіллям.
Ребека спробувала не допустити жодного обговорення цього питання. Мовляв, будівництво посувається дуже повільно, і храм буде закінчено щонайраніше через десять років. Падре Никанор не погодився з нею: чимдалі більша щедрість віруючих дозволяє робити оптимістичніші розрахунки. При мовчазному обуренні Ребеки, яка не змогла навіть доїсти свій обід, Урсула радісно схвалила Амарантину ідею й пообіцяла значний внесок для прискорення робіт. Падре Никанор зауважив: іще одна така пожертва — і храм буде готовий за три роки. Відтоді Ребека не перемовилася з Амарантою жодним словом, бувши переконана, що ідея Амаранти не була така вже невинна, якою та намагалася її виставити. "Це найлегше для тебе, що я змогла придумати, — сказала їй Амаранта під час шаленої перепалки, яка виникла між ними того вечора. — Так мені принаймні не доведеться тебе вбивати протягом наступних трьох років". Ребека прийняла виклик.
Дізнавшись про нову відстрочку, П'єтро Креспі впав у розпач, але Ребека дала йому вагомий доказ своєї вірності. "Ми втечемо, тільки-но ти вирішиш", — заявила вона. Та П'єтро Креспі не був авантюристом. Він не відзначався поривчастою вдачею своєї нареченої і вважав, що повага до даного слова — це той капітал, який негоже тринькати нерозсудно. Тоді Ребека вдалася до менш рішучих заходів. Вітер невідь-звідки гасив лампи у вітальні, й Урсула заставала молодих, що цілувалися в темряві. П'єтро Креспі дещо плутано нарікав на погану якість нових гасових ламп і навіть допоміг встановити у вітальні надійнішу систему освітлення. Але тепер у лампах то кінчався гас, то забивалися горілки, й Урсула знов заставала Ребеку на колінах у нареченого. Врешті-решт Урсула відмовилася слухати будь-які пояснення. Поклала на індіанку всю відповідальність за пекарню, а сама вмостилась у гойдалку — стежити за зарученими, твердо вирішивши, що не дозволить одурити себе вивертами, застарілими ще за її молодих літ. "Бідна мама, — в'їдливо зауважувала обурена Ребека, бачачи, як Урсула позіхає під час церемонних візитів, що аж наганяли сон. — Коли вона помре, то відбуватиме свою покару за гріхи ось у цій гойдалці". По трьох місяцях отакого кохання під наглядом П'єтро Креспі, який щодня перевіряв стан робіт, вимучений повільністю будівництва, вирішив дати падре Никанорові гроші, яких тому не вистачало, щоб побудувати храм. Амаранта не втратила терпіння. Теревенячи з подругами, які збиралися щовечора на ґалереї поткати або повишивати, вона тим часом замишляла одне за другим зло проти Ребеки. Похибка в розрахунках згубила ще один її задум — на її думку, найпевніший: він полягав у тому, щоб повибирати нафталінові кульки з шлюбної сукні, яку Ребека зберігала в комоді у спальні.