І так складалося, що в тих задушевних розмовах він щоразу згадував "любого дядечка", нагадуючи про те, що катувало д'Аржантона, про те, що він хотів забути, гнав із своїх думок. Цей хлопчик із хвилястим золотавим волоссям, що розмовляв тихим ніжним голоском, раз у раз безжально повторював: любий дядечко такий добрий, такий уважний!.. Він так часто до них навідувався, дуже часто. А коли не міг приїхати, то надсилав великі кошики з фруктами, – груші – ось такі завбільшки! А ще любий дядечко дарував йому багато іграшок. Тому й він його любить від усього серця, інакше й бути не може.
– І ваша мама, безумовно, любить його теж? – допитувався д'Аржантон, пишучи що-небудь або прикидаючись, що пише.
– Аякже, пане! – простодушно відповідав Джек.
Та хто міг знати, чи то справді була простодушність?
Дитячі душі – безодня. Ніколи не вгадаєш, наскільки має уявлення дитина про те, що каже. В ній безперервно відбувається таємниче зародження думок і почуттів, їхні раптові спалахи, невловні для дорослих, коли уривчасті уявлення складаються в єдине ціле, і дитина раптом усвідомлює існуючий зв'язок між різними речами. Може, щось схоже відбувалося і з Джеком, який помічав невдоволення і стримувану лють свого учителя щоразу, коли той чув про "любого дядечка"? Та хоч би що там було, хлопчик неминуче повертався до цієї теми. Він потай ненавидів д'Аржантона. До відрази перших днів тепер ще додалися ревнощі, – надто багато думала про цього чоловіка мама. Коли Джек бував дома або мати сама приходила до нього, вона тільки й розпитувала його про цього вчителя: чи той добре до нього ставиться, чи не просив щось передати їй?
– Нічого не просив, – відповідав Джек.
А проте поет ніколи не забував передати графині як не уклін, то щирі побажання. Якось він навіть переписав і вручив Джеку для мами свого вірша "Кредо кохання", але хлопчик спочатку його забув, а потім десь загубив, – чи з неуважності, чи з хитрощів.
Отож поки ці дві такі несхожі натури тяглись одна до одної всіма своїми протилежно намагніченими полюсами, Джек перебував між ними недовірливий, стривожений, неначе вже передчував, що буде стиснутий, задушений, розчавлений тим неминучим страшним ударом, що станеться, як тільки вони зблизяться.
Що два тижні, у четвер, Джека відпускали з пансіону, і він вечеряв дома – то удвох із матір'ю, то разом із "любим дядечком". У такі дні вони ходили на концерти, в театр. То було велике свято і для нього, і для "дітей півдня", бо з цих відвідин родинного вогнища хлопчик завжди повертався з повними кишенями.
Якогось четверга, приїхавши додому в звичайний час, Джек побачив, що на стіл, накритий на три персони, поставлено весь арсенал домашнього кришталю й чудові квіти.
"Ой, як добре, – подумав він. – Приїхав любий дядечко!"
Мати поквапилась йому назустріч – красива, у розкішному вбранні, із суцвіттям білого бузку в зачісці, такого самого, який стояв у кошиках із квітами. Весело сміючись, вона потягла Джека у вітальню, де приязно палахкотів вогонь.
– Вгадай, хто завітав до нас у гості!
– О, я вже здогадався, – радісно вигукнув Джек. – Любий дядечко!..
По й справді такі сценки розігрувались щочетверга, коли у цьому домі бував їхній приятель і покровитель.
Там сидів д'Аржантон.
Іще блідіший, з ще фатальнішим, ніж завжди, обличчям, він розсівся на дивані; фрак, біла хусточка на шиї, широке накрохмалене жабо надавали йому незвичайної поважності.
Ворог окупував беззахисні позиції.
Джеків розпач був такий великий, що він ледве стримав сльози.
У вітальні на хвилину запало ніякове мовчання.
Та ось, на щастя, двері розчахнулися із таким грюкотом, ніби на них кинулася приступом орда шалених гунів, і Огюстен гучно оголосив:
– Вечерю подано, вельможна пані!
Джекові здавалося, що цій сумній вечері не буде ні кіпця, пі краю. Він почувався скутим сам і сковував дорослих. Чи ви зазнавали коли-небудь таке болісне відчуження, що почуваєш себе зайвим і нікому не потрібним, аж ладен провалитися крізь землю, втекти світ за очі? Коли Джек говорив, його не слухали. А зрозуміти, про що йде мова між дорослими, хлопчикові було несила.
То були самі недомовки, уривки загадкових фраз, якими інколи перекидаються дорослі через голову дитини, аби вона нічого не збагнула. Іноді хлопчик чув материн нервовий сміх, бачив, як приливає кров до її обличчя і вона підносить до рота чарку, щоб приховати зашарілі щоки.
– Ні, ні...– казала мати. Або: – Хтозна... Все може бути... Ви так гадаєте?
Оті уривчасті слівця ніби нічого й не значили, але чомусь дуже смішили їх. О, де вони, ті радісні вечері, коли Джек, сидячи між матір'ю і "любим дядечком", почувався королем за цим столом, а з його примхи всі або сміялися, або журилися! І раптом, поринувши у спогади, він прохопився недозволеною фразою. Пані де Барансі щойно запропонувала грушу своєму гостю, який захоплювався чудовим виглядом цих плодів.
– Їх надіслано з Тура, – промовив Джек, може, свідомо, а може, й ненавмисно. – Це любий дядечко ними частує нас.
Д'Аржантон, який почав уже чистити грушу, поклав її на тарілку; в його жесті проглядала і прикрість, що він не може поласувати улюбленими фруктами, і глибока зневага до суперника.
Який жахливий погляд кинула на сина його мати! Вона ще зроду не дивилась так на нього.
Джек більше не відважувався ні поворухнутися, ні мовити хоча б слово, і весь вечір його не покидало почуття кривди і ніяковості.
Іда і д'Аржантон сіли поруч біля каміна й завели тиху розмову тим довірливим тоном, який сам по собі свідчить про близькість. Він розповідав їй про своє життя, про те, яким він був неспокійним і хворобливим у дитинстві, що минуло в старому замку далеко в горах; змальовував наповнені водою рови, вежі, довгі коридори, в яких свистів вітер, потім – літературні битви, перші твори, перешкоди, на які раз у раз наштовхувався його геній, і запевняв, що ніхто не спроможний як належить оцінити його поривань.
Говорив і про ті запеклі переслідування, жертвою яких він ставав, про своїх літературних супротивників, про свої убивчі епіграми, якими він їх нищив на пні:
"І тоді я кинув йому в обличчя ці нищівні слова..."
Тепер вона його не уривала. Вона слухала, схилившись до нього, спершись підборіддям на руку, а з її уст не сходила замилувана усмішка. І він так заволодів усіма її помислами, що вона прислухалася до відлуння його голосу навіть тоді, коли він замовкав і у вітальні чулося лише цокання настінного годинника та шурхіт сторінок альбому, що його, куняючи, гортала дитина.
Несподівано Іда здригнулась і підвелася.
– Джеку, мій маленький друже, поклич Констан, хай вона проведе тебе. Вже час!..
– Мамочко!..
Хлопчик не відважився сказати, що звичайно він повертався до пансіону значно пізніше, – він побоювався засмутити матір, а найдужче боявся знову побачити в її красивих, ясних, завжди лагідних очах неждану лють, яка недавно приголомшила його.
Мати віддячила йому за послух, рвучко пригорнувши до грудей.
– На добраніч, сину...– набагато урочистіше, ніж завжди, промовив д'Аржантон і наблизив до себе Джека, ніби наміряючись поцілувати його. Той підставив йому гарний лобик, облямований білявим шовковистим чубом.
– На добраніч, пане!
Та несподівано поет турнув від себе хлопчика, наче його пройняла нездоланна відраза, – як за вечерею, коли він чистив чудову грушу.
Але ж Іду наділив дитиною не "любий дядечко"!
– Ні, я по можу!.. Не можу...– прошепотів д'Аржантон, витираючи лоб, і повалився па козетку.
Джек оторопіло подивився на матір, мов питаючи: "Що я йому заподіяв?"
– Іди, синочку... Відвезіть його, Констан.
Поки пані де Барансі заспокоювала і втішала поета, її син із тягарем на серці повертався до гімназії Моронваля; і в темному завулку, що здавався ще похмурішим, і н крижаній спальні Джек, раз у раз згадуючи учителя, що розсівся на дивані у залитій світлом, прикрашеній квітами вітальні, заздрісно думав: "Йому добре!.. До котрої ж години він там буде?.."
У д'Аржантоновому здавленому вигуку: "Ні, я не можу!.." і в огиді, що відбилася на його обличчі, коли він вдавано хотів поцілувати хлопчика, було багато напускної театральності й позерства, притаманних самій натурі цього мартопляса, але було й правдиве невигадане почуття.
Поет ревнував матір до сина так само, як Джек – її до нього. В його очах у хлопчикові втілювалося усе Ідине минуле, – дитина залишалася живим незаперечним доказом того, що цю жінку кохали вже інші. І через це страждала його гордість.
Це зовсім не означало, що д'Аржантон дуже захопився графинею. Скоріше, він любив у ній себе самого, і, бачачи, як у її наївних ясних очах зоріє його обожнюваний образ, він охоче милувався ними, себелюбно усміхаючись, як усміхаються жінки до дзеркала, в якому здаються собі ще красивішими. Але він волів би, щоб те дзеркало ніколи не затьмарював жоден інший подих, окрім його власного, щоб у ньому ніколи не відбивався жоден інший образ і не лишалося ніяких тіней минулого, – образливого спогаду про інших чоловіків.
І цьому годі було зарадити. Бідолашна Іда могла лише з жалем повторювати те, що в таких випадках торочать усі жінки: "Ну чому я зустріла тебе так пізно?" Але слова ці не могли угамувати мук найдивовижніших ревнощів – ревнощів до минулого, особливо якщо ті живляться гіпертрофованою пихою.
"Вона повинна була передчувати мою появу",– думав д'Аржантон, і це породжувало глуху лють поета, як тільки його очі зупинялися на її дитині.
Та не могла ж вона зректися, відцуратися свого дорогого минулого із золотавим волоссячком! Але під впливом свого поета мало-помалу, аби уникнути болісних зустрічей, під час яких кожен страждав через те, що заважає іншим, вона стала дедалі рідше навідуватися до гімназії і ще рідше брати сина додому. Вона вже пішла шляхом жертв, і ця жертва була аж ніяк не найменшою. Що ж до будинку, карети, звичних розкошів, то бідолашна жінка ладна була все покинути і чекала лише на д'Аржантонів знак, щоб порвати із "любим дядечком".
– Побачиш, – запевняла вона, – я буду тобі помічницею, я працюватиму. До того ж я не буду цілком на твоєму утриманні. Хоч би що сталося, я матиму трохи грошей.
Але д'Аржантон усе ще вагався. Попри свою позірну екзальтованість, він мав холодний тверезий розум, був практичним міщанином із закоренілими звичками і не втрачав поміркованості навіть тоді, коли, здавалося, губив голову.
– Ні, ні...