Червоний циркуляр

Білл Браудер

Сторінка 16 з 71

І я взявся за пошуки.

Через кілька тижнів я знайшов першого перспективного кандидата — британський інвестиційний банк "Роберт Флемінг", він же просто "Флемінг". Банк досяг успіху в країнах з економікою, що розвивається, і був не проти зайнятися інвестиціями в Росії, тому я зустрівся в Лондоні одразу з кількома високопоставленими керівниками.

Усе пройшло успішно, і мене запросили провести ту ж презентацію ще одному директорові. Через тиждень призначеної години я прийшов на зустріч. Біля входу мене зустрів охоронець і провів до зали засідань правління. Саме так декоратори уявляють старовинний британський банк "блакитної крові": темні східні килими, антикварний стіл для засідань з червоного дерева, парадні портрети Флемінгів на стінах. Дворецький у білому костюмі запропонував мені чай у фарфоровій чашці. Промайнула думка, що вся ця виставка англійського аристократизму спрямована на те, щоб такі відвідувачі, як я, відчували себе чужинцями-простаками.

Через кілька хвилин з'явився чоловік років п'ятдесяти з невеликими залисинами і мляво потис мені руку. Він мав сиве волосся, а на плечах трохи пом'ятого костюма на замовлення виднілася лупа. Ми сіли, він витягнув з прозорої папки документ й акуратно поклав його перед собою. Я прочитав догори дриґом заголовок: "Пропозиція Браудера про заснування фонду".

— Пане Браудер, дякую за приділений нам час, — промовив він з англійським акцентом, який напрочуд нагадував вимову Джорджа Айрленда, мого колишнього колеги з компанії Максвелла. — Потенціал російського проєкту, який ви презентували нам минулого тижня, створив дуже сильне враження на мене та моїх колег. Пропоную обговорити ваші побажання щодо зарплати й преміальних.

Побажання щодо зарплати та преміальних? З чого він узяв, що я прийшов поговорити про роботу? Вирвавшись зі зміїного кубла "Саломон Бразерс", я найменше прагнув служити дилетантам із вищого суспільства, які грають у підприємців, і в яких постійною приказкою було слово "вельми".

— Боюся, сталося непорозуміння. — Я намагався, щоби мій голос звучав рівно. — Я не хочу влаштовуватися на роботу. Я хотів би дізнатися, чи "Флемінг" цікавить перспектива стати ключовим інвестором мого нового фонду.

— Ось як... — Він розгублено покрутив у руках аркуш з інформацією про мій проєкт. Розмова явно відхилилася від сценарію, описаного в його документі. — У такому разі, яку угоду ви хочете запропонувати?

Я глянув йому прямо в очі.

— Йдеться про вкладення в інвестиційний фонд 25 мільйонів доларів в обмін на п'ятдесятивідсоткову частку в бізнесі.

Він обвів очима приміщення, уникаючи мого погляду.

— Хм. Але якщо в нас будуть п'ятдесят відсотків, то кому дістанеться решта?

"Він це серйозно?" — подумав я й відповів:

— Мені.

Він напружився:

— Але якщо російський ринок піде вгору так стрімко, як ви пророкуєте, то ви заробите мільйони!

— Абсолютно правильно. Так само як і ви.

— Дуже шкодую, пане Браудер. Така угода приречена, — пробурмотів він, явно не підозрюючи, як безглуздо це звучить. Сама ідея сприяти збагаченню нового в галузі чужинця так не вписувалася в старомодні правила англійської класової системи, що він вважав за краще відмовитися від можливості заробити своєму банку статки.

Зустріч завершилася на ввічливій ноті, але, залишаючи будівлю, я заприсягнувся ніколи більше не мати справу із самовдоволеними банкірами.

Наступні тижні не принесли нічого слушного, поки я нарешті не вийшов на потенційного кандидата — американського мільярдера Рона Беркла. Нас познайомив колишній брокер "Саломон Бразерс" Кен Абдалла, сподіваючись, мабуть, отримати на цьому комісію.

Беркл, сорокатрирічний каліфорнійський молодик, шатен з приємною засмагою, був одним з найвидатніших інвесторів Західного узбережжя Америки. У минулому він вдало придбав на позикові кошти низку супермаркетів і буквально на очах перетворився з хлопця, який пакує товари на касі, на одного з найбагатших американців у рейтингу журналу "Форбс". Діловий успіх доповнювався світською хронікою — там регулярно друкували фотографії Беркла у товаристві голлівудських зірок та відомих політиків, серед яких був президент Клінтон.

Теплої вересневої днини 1995 року я прибув до Лос-Анджелеса. Взяв в оренду машину, оселився в готелі й знайшов адресу Беркла: "Зелені простори", будинок 1740, проїзд Грін-Ейкерс-драйв, Беверлі-Гіллз. Я сів за кермо й поїхав навколишніми місцями вздовж воріт, будинків, палісадників та квітників. Зелень навкруги тішила око: пальми, клени, дуби, подекуди виднілися платани. Грін-Ейкерс-драйв розташовувався за півтора кілометра від знаменитого бульвару Сансет, а номер 1740 — наприкінці проїзду. Я під'їхав до чорної залізної брами й подзвонив у домофон. Чоловічий голос відповів: "Я зустріну тебе біля парадного входу, Білле".

Ворота відчинилися, і я запетляв до будинку звивистою дорогою вздовж струнких кипарисів. Зробивши останній поворот, я побачив найімпозантніший особняк у своєму житті. Якщо вілла "Леопольда" була найдорожчим будинком у світі, то особняк "Зелені простори", який збудував Гарольд Ллойд, зірка німого кіно, наприкінці 1920-х років, — одним з найбільших. Основна будівля, стилізована під італійське палаццо, мала 4200 квадратних метрів загальної площі й сорок чотири кімнати. Навколо будинку розкинулися акуратні галявини, тенісний корт, басейн, фонтани й інші мислимі й немислимі атрибути добробуту. Матеріальні блага рідко викликали мене в трепет, але "Зелений маєток" нікого не залишав байдужим. Беркл, у недавньому минулому звичайний хлопець з каліфорнійського міста Помона, почавши свій шлях з нуля, жив тепер не гірше за саудівських принців.

Я натиснув дзвінок, і Беркл сам відчинив мені двері. За ним стояв Кен Абдалла. Беркл привітав мене, і після невеликої екскурсії будинком ми втрьох пройшли до його кабінету обговорити умови угоди.

Беркл поводився, на подив, невимушено й, по суті, прийняв мої умови: внесок розміром 25 мільйонів доларів в обмін на п'ятдесятивідсоткову участь у фонді. Він не мав особливої думки щодо менш важливих умов, як-от початкова дата проєкту, контроль за прийняттям рішень про найм й оборотний капітал для офісу. Для підприємця з репутацією чи не найлютішої акули Волл-стріт він створював враження людини зовсім відстороненої та безтурботної.

Після завершення зустрічі він запросив мене й Кена на вечерю, а потім до одного з його улюблених нічних клубів. Мене не переставало дивувати, яким славним малим він виявився, — ні тіні бравади, якої очікуєш від людини з Волл-стріт. Наприкінці вечора, коли я сідав у машину, він пообіцяв, що його юристи підготують договір і за кілька днів надішлють мені в Лондон.

Наступного дня я летів додому з відчуттям, що основну перешкоду на шляху до власної справи подолано. У літаку я дозволив собі келих червоного вина, подумки привітав себе з успіхом і, подивившись фрагмент якогось фільму, поринув у сон.

Як і було обіцяно, через чотири дні факс видав довгий документ від юристів Беркла. Я схопив його й почав читати, щоб переконатися, що все гаразд. Із першою сторінкою, здається, усе було добре, а за нею друга, третя і так далі, але тут я дістався сьомої. У розділі під назвою "Капітал фонду", де мало значитися, що "компанія "Юкайпа" (так називалася інвестиційна фірма Беркла) зобов'язується вкласти у фонд капітал розміром 25 мільйонів доларів США", було написано: "компанія "Юкайпа" докладе всіх зусиль, щоб мобілізувати капітал для фонду в розмірі 25 мільйонів доларів". І що ж малося на увазі під цим "докладе всіх зусиль"? Ми так не домовлялися. Я перечитав договір, щоб переконатися, що правильно зрозумів суть написаного. Помилки не було: Беркл не вкладав власний капітал, а лише обіцяв по змозі знайти потрібну суму. В обмін на його "докладені зусилля" він хотів отримати п'ятдесят відсотків прибутку від мого бізнесу.

Не дивно, що він так спокійно поводився під час переговорів: він нічим не ризикував!

Я негайно зателефонував у його контору. Секретарка чемно повідомила, що Беркл зайнятий. Я телефонував ще тричі з тим самим результатом, потім вирішив зателефонувати Кену.

— Я знаю, що ти намагався зв'язатися з Роном, — сказав Кен із живою каліфорнійською інтонацією, ніби щойно повернувся з прогулянки пляжем. — Чим можу бути корисний?

— Слухай, Кене, я щойно отримав договір. У ньому йдеться про те, що Рон насправді не зобов'язується вкладати гроші, а лише пропонує допомогти їх зібрати. Ми домовлялися про інше, — різко зауважив я.

— Білле, я ж там був. Рон при мені домовлявся саме про це, — не менш різким тоном (і куди подівся незворушний каліфорнійський хлопець, з яким я говорив мить тому?) відповів він.

— А що, якщо він не зможе зібрати ці гроші?

— Тут усе просто. Його п'ятдесят відсотків перейдуть тобі.

Що за ігри затіяли ці хлопці? Беркл насправді отримував право на п'ятдесят відсотків мого бізнесу за пару-трійку успішних дзвінків, щоб мобілізувати капітал. Якщо ж він буде занадто зайнятий для цього або його друзі не захочуть вносити гроші, я сидітиму в порожній конторі в Москві.

Кен вловив розчарування в моєму голосі й занепокоївся, що угода зірветься і він втратить свою частку.

— Білле, даремно ти так переживаєш. Рон — один з найуспішніших фінансистів у країні. Якщо він каже, що збере 25 мільйонів, він їх неодмінно збере. Та він із заплющеними очима провертає угоди разів на двадцять більше за цю. Розслабся, гаразд? Усе вийде, я певен.

А ось я не був певен. Проте пообіцяв обміркувати його слова. Можливо, я дуже хотів почути від Беркла позитивну відповідь під час нашої зустрічі й тому просто уявив, як той сказав, що зобов'язується вкласти цю суму. У будь-якому разі ситуація несподівано повернулася в неприємний бік. Я був би радий відмовитися від угоди, але інших варіантів не було, а час летів невблаганно. Сприятлива для бізнесу нагода не триватиме довго: щойно російський ринок піде вгору, я проґавлю унікальний шанс заробити статки. А такий шанс випадає лише раз у житті.

По-справжньому я хотів працювати не з Берклом, а з Едмондом Сафрою, тому наважився спробувати щастя ще раз. Оскільки зателефонувати йому я не міг, то розшукав в Антверпені Бені. Той одразу ж відповів на дзвінок.

— Добрий день, це Білл.

13 14 15 16 17 18 19

Інші твори цього автора: