Селім так само стояв на чатах; він сумно всміхнувся нам. Ми взяли на тому кінці печери подушки і сіли біля Селіма; як загрожує велика небезпека, намагаєшся бути ближче до відданого серця, а я, хоч і була геть мала, усе ж таки почувала, що над нами висить величезне лихо..."
Альбер часто чув, не від свого батька, який ніколи про це не казав, а від сторонніх, про останні хвилини янінського візира, читав чимало розповідей про його смерть. Та ця оповідь, яка ожила у погляді й голосі Гайде, ця скорботна і схвильована елегія струсонула його невимовним чаром і жахом.
Уся під владою жахливих спогадів, Гайде на мить замовкла; голова її, мов квітка, що гнеться під бурею, похилилася на руку, а вкриті імлою очі, здавалося, ще бачили на обрії зелений Пінд і блакитне плесо янінського озера, чарівне дзеркало, де відбивалася змальована нею моторошна картина.
Граф Монте-Крісто дивився на неї з виразом нескінченного співчуття і жалості.
– Продовжуй, дитино моя, – сказав він грецькою.
Гайде звела голову, наче голос графа Монте-Крісто збудив її зі сну, і провадила:
– Була четверта пополудні; та хоч надворі була ясна, гожа днина, у підземеллі стояв густий морок.
У печері була тільки одна сяйлива крапка, що, наче зоря, яка мерехтить у глибині чорного неба: Селімів смолоскип.
Матінка моя молилася: вона була християнка.
Селім уряди-годи повторював священні слова: "Бог великий!"
Усе ж таки мати ще зберігала якусь надію. Спускаючись у підземелля, вона буцім упізнала того француза, якого послали до Константинополя і якому мій батько цілком довіряв, адже він знав, що воїни французького султана зазвичай шляхетні й великодушні люди. Вона підійшла ближче до сходів і прислухалася.
"Вони наближаються, – сказала вона, – ох, якби ж то вони несли мир і життя!".
"Чого ти боїшся, Василікі? – м'яко, лагідно і заразом гордо запитав Селім. – Якщо вони не принесуть миру, то ми подаруємо їм смерть".
Він поправив смолоскип на своєму списі, і той порух робив його схожим на Діоніса зі стародавнього Криту.
Та я, мала і дурненька, боялася тієї мужності, яка видавалася мені жорстокою і навіженою, боялася тієї страшенної смерті в повітрі та полум'ї.
Моя матінка почувала те саме, і я бачила, як вона тремтить.
"Боже мій, мамо, – вигукнула я, – невже ми зараз помремо?"
І, почувши мої слова, невільниці почали ще дужче голосити й молитися.
"Нехай Господь береже тебе, дитино, – сказала мені Василікі, – від того, щоб дожити до такого дня, коли ти сама захочеш смерті, якої так боїшся сьогодні".
Потім ледве чутно запитала Селіма:
"Що звелів тобі наш пан?"
"Якщо він пошле мені свій кинджал, значить, султан відмовився простити йому, і я все підриваю, якщо ж він пришле персня, значить, султан прощає його, і я здаю пороховий льох".
"Друже мій, – сказала моя матінка, – якщо наш пан пришле тобі кинджал, не дай нам померти такою страшною смертю; ми підставимо тобі горлянку, а ти вбий нас тим кинджалом".
"Гаразд, Василікі", – спокійнісінько відказав Селім.
Раптом до нас долинули гучні голоси; ми прислухалися: то були радісні вигуки. Наші палікари вигукували ім'я француза, якого послали до Константинополя; було зрозуміло, що він привіз відповідь великого владаря і що ця відповідь сприятлива.
– І все ж таки ви не пам'ятаєте цього наймення? – запитав Морсер, ладен оживити його в пам'яті оповідачки.
Граф Монте-Крісто подав йому знак.
– Не пам'ятаю, – відказала Гайде. – Гамір дужчав, аж пролунали чиїсь кроки: хтось спускався у підземелля.
Селім тримав списа напоготові.
Незабаром якась тінь з'явилася у блакитному напівмороці, який утворювали в підземеллі кволі відблиски денного світла.
"Ти хто? – гукнув Селім. – Хоч хто б ти був, далі ні кроку!"
"Слава султанові! – гукнула тінь. – Візир Алі здобув цілковите помилування; йому не лише подарували життя, а й повернули всі його скарби та все майно".
Матінка моя радісно скрикнула і пригорнула мене до грудей.
"Зачекай! – сказав їй Селім, побачивши, що вона вже побігла до виходу. – Ти ж знаєш, я повинен отримати персня".
"А й правда", – сказала матінка і впала навколішки, а потім підняла мене угору, наче, благаючи Бога за мене, хотіла, щоб я була ближче до нього.
І знову Гайде замовкла, охоплена таким хвилюванням, що на її блідому чолі виступили краплі поту, а голос, що задихався, здавалося, не міг вирватися з пересохлого горла.
Граф Монте-Крісто налляв у склянку трохи холодної води і, подаючи її, сказав лагідно, та все ж таки із владною ноткою в голосі:
– Будь мужня, дитино моя!
Гайде втерла сльози і провадила:
– Тим часом наші очі, що звикли до пітьми, упізнали посланця паші; то був наш друг.
Селім теж упізнав його, та хоробрий юнак не забув наказу: слухатися.
"Від чийого імені прийшов ти?" – запитав він.
"Я прийшов од імені нашого пана, Алі-Тебеліна".
"Якщо ти прийшов від імені Алі, тобі має бути відомо, що ти повинен передати мені".
"Так, – відказав посланець, – я приніс тобі його перстень".
І він підняв руку над головою; та стояв він задалеко, і було не дуже видно, щоб Селім із того місця де ми стояли, міг розгледіти і впізнати предмет, що його той показував йому.
"Я не бачу, що в тебе в руці", – сказав Селім.
"Підійди, – відказав посланець, – або ж я до тебе підійду".
"Ні те, ні те, – відказав молодий вояк, – поклади те, що ти мені показуєш, там, де ти стоїш, щоб на нього впало світло, і відійди подалі, поки я не погляну на нього".
"Гаразд", – сказав посланець.
І він відійшов, поклавши на те місце предмет, який тримав у руці.
Наші серця тремтіли; нам здавалося, ніби то справді перстень. Але чи був то перстень мого батька?
Не випускаючи з рук запаленого смолоскипа, Селім підійшов, нахилився, осяяний променем світла, і взяв персня до рук.
"Перстень нашого пана, – поцілувавши його, сказав він, – добре!"
І, поклавши смолоскип долі, наступив на нього ногою й погасив.
Посланець радісно скрикнув і ляснув у долоні. На той поклик забігли чотири вояки сераскіра Куршида, і Селім повалився додолу, прохромлений чотирма кинджалами.
Сп'янівши від того вбивства, хоч іще й бліді від страху, вони кинулись у підземелля, пильнуючи, чи немає ще десь вогню і хапаючись за торби із золотом.
Тим часом моя матінка вхопила мене на руки і, легка та прудка, побігла відомими тільки нам переходами до таємних східців, що провадили до горішньої частини сховища, де панувала страшенна метушня.
Зали були переповнені чодоарами Куршида, нашими ворогами.
Тієї миті, коли моя матінка вже хотіла було відчинити двері, прогримів грізний голос паші.
Моя матінка припала обличчям до шпарини поміж дошками; перед моїми очима випадково опинився отвір, і я зазирнула в нього.
"Що вам треба?" – запитав мій батько в людей, що тримали в руках папір із золотими літерами.
"Ми хочемо сповістити тобі волю його величності, – сказав один. – Бачиш цей фірман?"
"Авжеж, бачу", – сказав мій батько.
"То прочитай; він вимагає твоєї голови".
Мій батько відповів реготом, що був страшніший від будь-якої погрози.
Він ще реготав, натискаючи на гачки двох пістолів. Гримнули два постріли, і два воїни повалилися додолу мертві.
Палікари, що лежали ницьма довкола мого батька, схопилися на ноги і відкрили вогонь; кімната наповнилася гуркотом, полум'ям і димом.
Тієї ж миті й із іншого боку заходилися стріляти, і кулі почали прошивати дошки біля нас.
О, який прекрасний, який величний був візир Алі-Тебелін, мій батько, поміж куль, із кривою шаблею, з обличчям, що почорніло від пороху! Як тікали від нього вороги!
"Селіме, Селіме! – гукав він. – Стороже вогню, виконуй свій обов'язок!"
"Селім мертвий, – відказав чийсь голос, що наче ішов із дна сховища, – і ти, пане мій Алі, теж загинеш!"
Тієї ж миті пролунав глухий залп, і підлога довкола мого батька розлетілася на друзки.
Чодоари стріляли крізь долівку. Три або чотири палікари повалилися додолу, поцілені кулями знизу, і тіла їхні були пошматовані кулями.
Мій батько заревів, учепився пальцями в дірки од куль і видер із підлоги цілу мостину.
Але тут із отвору вдарило двадцять пострілів, і полум'я, вириваючись наче із кратера вулкана, охопило шпалери на стінах і поглинуло їх.
У тому жахливому гаморі, поміж тим страшенним галасом два найгучніші постріли, два пронизливі крики змусили мене похолонути від жаху. Ті два постріли смертельно поранили мого батька, і це він двічі так страшенно зойкнув.
І все ж таки він лишився стояти, схопившись за вікно. Моя матінка чимдуж пхала двері, щоб увійти туди і вмерти разом із ним, та двері були замкнені зсередини.
Довкола нього звивалися у передсмертних конвульсіях палікари; два чи три поміж ними, не поранені чи поранені легко, вискочили у вікна.
І тоді репнула вся підлога, яку трощили знизу. Мій батько упав на одне коліно; тієї ж миті простягнулося з двадцять рук, озброєних шаблюками, пістолями, кинджалами, двадцять ударів упало на одну людину, і мій батько зник у вогненному вихорі, який запалили ці галасливі дияволи, наче пекло відкрилося у нього під ногами.
Я відчула, що падаю додолу; моя матінка зомліла.
Гайде зі стогоном опустила руки на коліна і глянула на графа Монте-Крісто, наче питала, чи задоволений він її слухняністю.
Граф Монте-Крісто підвівся, підійшов до неї, узяв її за руку і сказав грецькою:
– Відпочинь, люба, і зберися на дусі. Пам'ятай, що є Господь, який карає зрадників.
– Така жахлива історія, пане графе, – сказав Альбер, страшенно переляканий блідістю Гайде. – я так докоряю собі за жорстоку допитливість.
– Нічого, – сказав граф Монте-Крісто й, поклавши долоню на опущену голову дівчини, докинув: – У Гайде мужнє серце, тож, розповідаючи про своє лихо, вона деколи знаходить у цім полегшення.
– Це тому, повелителю мій, що моє лихо нагадує мені про твою доброчинність, – відразу ж сказала Гайде.
Альбер із цікавістю зиркнув на неї; вона ще нічого не сказала про те, що йому понад усе кортіло дізнатися, як це вона стала графовою невільницею.
У графових і в Альберових очах Гайде прочитала те саме бажання.
Вона провадила:
– Коли моя матінка отямилася, ми опинилися перед сераскіром.
"Убийте мене, – мовила вона, – та пощадіть честь удови Алі".
"Звертайся не до мене", – сказав Куршид.
"А до кого?"
"До твого нового пана".
І Куршид показав нам на одного з-поміж тих, що понад усе сприяв загибелі мого батька, – сказала Гайде, люто зблиснувши очима.
– Отож, – сказав Альбер, – ви стали власністю цього чоловіка?
– Ні, – відказала Гайде, – він не зважився лишити нас у себе, а продав работоргівцям, що прямували до Константинополя.