Притулившись до найстарішого і гіллястого дерева, сидить на подушках мій батько; моя матінка лежить коло його ніг, а я, маленька, граюся білою бородою, що спускається йому на груди, і оздобленим самоцвітами кинджалом, що стирчить за поясом. Вряди-годи підходить до нього албанець і каже йому декілька слів; я не звертаю на них ніякої уваги, а батько каже, ніколи не міняючи голосу: "Стратьте його" або "Я йому прощаю".
– Дивно, – сказав Альбер, – чути таке з вуст молодої дівчини на не сцені театру і казати собі: це не вигадка. А якою ж вам після такого поетичного минулого, після такої чарівної далини здається Франція?
– Я вважаю, це гарна країна, – відказала Гайде, – та я бачу Францію такою, яка вона є, тому що дивлюся на неї очима дорослої людини; а моя батьківщина, яку споглядала очима дитини, здається мені завжди огорнутою то променистим ореолом, то похмурою хмарою, залежно від того, чи бачать її очі мої любою вітчизною, чи місцем тяжких поневірянь.
– Ви такі молоді, синьйоро, – сказав Альбер, несамохіть удавшись до заяложеної фрази, – коли ж ви встигли поневірятися?
Гайде глянула на графа Монте-Крісто, який, подавши їй невловний знак, прошепотів грецькою:
– Розповідай.
– Нічого не накладає такого карбу на душу, як перші спогади, а крім отих двох, що про них я сьогодні вам розповіла, решта спогадів моєї юності переповнена смутком.
– Кажіть, кажіть, синьйоро! – вигукнув Альбер. – Повірте, для мене це щастя – слухати вас.
Гайде сумовито всміхнулася.
– То ви хочете, щоб я розповіла і про інші мої спогади? – запитала вона.
– Благаю вас про це.
– Що ж, гаразд. Мені було чотири роки, аж якось увечері мене розбудила матінка. Ми тоді мешкали у палаці в Яніні; вона взяла мене на руки з подушок, де я спала, і розплющивши очі, я побачила, що вона плаче.
Вона не сказала мені ні слова, узяла і понесла.
Побачивши її сльози, я теж хотіла було заплакати.
"Мовчи, дитино", – сказала вона.
Частенько бувало, що, попри материнські пестощі чи погрози, я, вередлива, як усі дітлахи, плакала далі, та цього разу в голосі моєї сердешної матінки звучав такий жах, що я вмить замовкла.
Вона хутко несла мене.
Тут я побачила, що ми беремося широкими сходами; попереду нас ішли чи радше бігли покоївки моєї матері, що несли скрині, торбини, прикраси, коштовності й капшуки із золотом.
Услід за челяддю йшло десятків зо два охоронців із довгими рушницями і пістолями, убраних у ту одіж, яку ви у Франції знаєте відтоді, як Греція стала незалежною країною.
– Повірте мені, – сказала Гайде, хитаючи головою і збліднувши від самісінького спогаду, – було щось зловісне у довгій низці рабів і жінок, що ще не отямилися від сну, принаймні мені вони видавалися сонними, може, тому що я й сама ще добре не прокинулася.
Сходами пропливали велетенські тіні, їх відкидало колихке полум'я смолоскипів.
"Хутчій!" – сказав чийсь голос із глибини галереї.
Усі схилилися перед тим голосом, як хилиться колосся, коли над ланами віє вітер.
Я здригнулася, почувши той голос.
То був голос мого батька.
Він ішов останній, у своєму розкішному вбранні, тримаючи в руці карабін, подарунок вашого імператора; спираючись на свого улюбленця Селіма, він гнав нас перед собою, немов ото пастух гонить худобу.
– Мій батько, – сказала Гайде, високо звівши голову, – був великий чоловік, він був паша Яніни; Європа знала його під найменням Алі-Тебелін, і Туреччина тремтіла перед ним.
Альбер несамохіть здригнувся, почувши ті слова, які вона виголосила з невимовною гордістю і гідністю.
У її очах сяйнуло щось похмуре, страшне, коли вона, мов піфія, що викликає мару, воскресила криваву тінь чоловіка, якого так звеличила ув очах сучасної Європи його жахлива смерть.
– Небавом, – провадила Гайде, – усі зупинилися; ми були внизу східців, на березі озера. Тяжко дихаючи, матінка пригортала мене до грудей; за нею я побачила батька, що тривожно роззирався довкруги.
Перед нами були чотири мармурові сходинки, біля долішньої гойдався човен на воді.
Із того місця, де ми стояли, видно було темне громаддя, що височіло посеред озера; то був замок, до якого ми прямували.
Мені здалося, може, через темряву, що до нього далеченько.
Ми сіли в човен. Пам'ятаю, весла безгучно торкалися води; я нахилилася, щоб поглянути на них; вони були огорнуті поясами наших палікарів[65].
Крім веслярів, у човні були тільки жінки, мій батько, мати, Селім і я.
Палікари лишилися на березі і поставали навколішки під самісінькими східцями, щоб на випадок погоні скористатися трьома горішніми сходинками як прикриттям.
Наш човен мчав стрілою.
"Чому човен так швидко пливе?" – запитала я у матінки.
"Цить, дитино, – сказала вона, – це тому, що ми тікаємо".
Я нічогісінько не тямила. Навіщо втікати моєму батькові, адже він такий могутній владар?
Од нього завжди тікали інші, і гаслом його було: "Вони ненавидять мене, значить, бояться".
Але тепер мій батько таки втікав. Згодом він сказав мені, що залога янінського замку втомилася від тривалої служби...
Тут Гайде виразно зиркнула на графа Монте-Крісто, очі якого не відривалися від її обличчя. І провадила розповідь так повільно, як це роблять, коли щось вигадують або пропускають.
– Ви сказали, синьйоро, – озвався Альбер, що слухав її з величезною увагою, – що янінська залога стомилася від тривалої служби...
– І змовилася з сераскиром Куршидом, якого послав султан, щоб загарбати мого батька. Тоді мій батько, відправивши до султана французького офіцера, якому він цілком довіряв, вирішив зачинитися у заздалегідь побудованій маленькій фортеці, яку він прозивав "катафюгіон", що значить "сховище".
– А ви пам'ятаєте ім'я того офіцера, сеньйоро? – запитав Альбер.
Граф Монте-Крісто обмінявся з Гайде швидким, неначе блискавиця, поглядом; Альбер не помітив його.
– Ні, – відказала вона, – я не запам'ятала наймення; та, може, згадаю якось і тоді скажу вам.
Альбер уже хотів було назвати ім'я свого батька, та граф Монте-Крісто застережно звів пальця; Альбер згадав свою клятву і нічого не сказав.
– Ось до того сховища ми і припливли, – сказала Гайде.
– Оздоблений арабесками долішній поверх, що його тераси підіймалися над самісінькою водою, і другий поверх, що виходив вікнами на озеро, – ось і все, що було видно, коли ми підпливали до того маленького палацу.
Та під тим долішнім поверхом, поринаючи у глибину острова, було підземелля, величезна печера. Туди і запровадили мою матір, мене і наших покоївок; там лежали однією великою купою шістдесят тисяч капшуків і двісті барил; у капшуках було на двадцять п'ять мільйонів золотих талярів, а в барилах тридцять тисяч фунтів пороху.
Біля тих барил став Селім, про якого я вже казала вам, улюбленець мого батька; вдень і вночі стояв він на чатах, тримаючи в руці списа із запаленим ґнотом на кінці; у нього був наказ усе підірвати – сховище, охоронців, пашу, жінок і дітей, – за першим знаком мого батька.
Пам'ятаю, наші невільниці, знаючи про це жахливе сусідство, молилися, голосили і плакали цілісінькими днями й ночами.
Перед очима у мене завжди стоїть цей молодий вояк, блідий, із темними очима, і коли до мене прилетить янгол смерті, я, мабуть, упізнаю, у нім Селіма.
Хтозна, скільки часу пробули ми отак; тоді я ще не мала уяви про час; часом, дуже рідко, батько гукав нас, матір і мене, на терасу палацу; то була втішна пора для мене, тому що у підземеллі я бачила тільки галасливі тіні й палахкий Селімів спис. Сидячи біля великого отвору, мій батько понуро вдивлявся в далекий обрій, наглядаючи за кожною чорною крапкою, що з'являлася на озерній гладіні; прилігши біля нього, моя матінка клала голову на його плече, а я гралася коло його ніг і з дитячим подивом, від якого все довкруги видається більше, ніж насправді, милувалася узгір'ями Пінду на обрії, білими і стрункими замками Яніни, що здіймалися із блакитного озерного плеса, брилами темної зелені, що віддаля видається мохом, лишайниками на гірських бескидах, а зблизька виявляється, що то пінії чи величезні мирти.
Якось уранці батько послав по нас; він був досить спокійний, проте блідіший, аніж звичайно.
"Потерпи, Василікі, сьогодні всьому настане край; сьогодні має прибути султанів фірман, і доля моя вирішиться. Якщо я отримаю цілковите прощення, ми урочисто повернемося до Яніни; якщо звістки будуть недобрі, ми втечемо сьогодні вночі".
"А якщо вони не дадуть нам утекти?" – запитала моя матінка.
"Не турбуйся, – усміхаючись, мовив Алі, – Селім зі своїм запаленим списом відповідає мені за них. Вони дуже хотіли б, щоб я загинув, та не хочуть загинути разом зі мною".
Моя мати тільки зітхнула на ті слова втіхи, які батько казав не від душі.
Вона приготувала йому води з кригою, яку він весь час пив, бо відколи ми втекли, його палила страшенна гарячка; вона покропила парфумами його сиву бороду і запалила йому люльку, за витким димом якої він часом неуважно стежив упродовж цілих годин.
Раптом він так стрепенувся, що я перелякалася.
Потім, не зводячи очей від крапки, що привернула його увагу, він загадав подати йому підзорну трубу.
Матінка передала йому ту трубу; обличчя її стало біліше, ніж гіпсова колона, до якої вона притулилася.
Я бачила, як батькові руки затремтіли.
"Човен!.. два!.. три!... – прошепотів він. – Чотири!.."
Пам'ятаю, як він схопився на ноги, схопив рушницю і насипав пороху на полиці своїх пістолів.
"Василікі, – сказав він моїй матінці, і видно було, як він тремтить, – настала хвилина, яка вирішить нашу долю; за півгодини ми дізнаємося, що відповів великий владар. Спускайся з Гайде у підземелля".
"Не хочу я покидати вас, – відказала Василікі, – якщо вам судилася смерть, мій пане, я хочу померти разом із вами".
"Іди до Селіма!" – крикнув мій батько.
"Прощавайте, повелителю мій!" – покірно прошепотіла моя матінка і схилилася, наче вже зустрічаючи смерть.
"Одведіть Василікі", – звелів мій батько палікарам.
Та про мене вони на мить забули, тож я підбігла і простягнула до нього руки; він побачив мене, нахилився і торкнувся губами мого чола.
Той поцілунок був останній, та він і зараз палає на моєму чолі!
Спускаючись у діл, ми крізь виноградну лозу на терасі бачили човни, що ледь мріли удалині: вони росли і росли і, хоч іще недавно скидалися на чорні крапки, тепер видавалися птахами, що линуть водою.
Тим часом два десятки палікарів, сидячи коло ніг мого батька, заховавшись за поруччям, налитими кров'ю очима стежили за наближенням тих човнів і тримали напоготові свої довгі рушниці, оздоблені перламутром і сріблом; на долівці валялося чимало набоїв; мій батько весь час зиркав на годинника і тривожно походжав туди й сюди.
Оце й лишилося у мене в пам'яті, коли я ішла від батька, отримавши від нього останній цілунок.
Ми з матінкою спустилися у підземелля.