– Алі знає, що за чаєм чи кавою я звик палити; знає, що я загадав унести чаю, знає, що я повернувся разом із вами, чує, що я гукаю його, здогадується навіщо, а оскільки на його батьківщині люлька – найперша ознака гостинності, то він замість одної приносить дві.
– Авжеж, це так, усе можна пояснити, та все ж таки тільки ви... А це що?
І Морсер показав на двері, за якими лунали звуки, що скидалися на звучання струн гітари.
– Бачу, любий пане віконте, ви сьогодні приречені слухати музику; не встигли ви позбутися рояля панни Данґляр, як потрапляєте на лютню Гайде.
– Гайде! Чудесне ім'я! Невже не тільки в поемах лорда Байрона є жінки, яких звати Гайде?
– Авжеж; у Франції це наймення зустрічається дуже рідко; та в Албанії й Епірі воно досить звичайне; воно означає цноту, сором'язливість і невинність; таке саме ім'я, як і те, які у вас дають під час хрещення.
– Ох, як гарно! – сказав Альбер. – Хотілося б мені, щоб наш француженки звалися панна Доброта, панна Мовчання, панна Християнське Милосердя! От лишень подумайте, якби панна Данґляр звалася не Клер-Марі-Ежені, а панна Цнота-Сором'язливість-Невинність Данґляр! Ото був би ефект під час оголошення!
– Навіжений! – сказав граф Монте-Крісто. – Не кажіть такого заголосно, а то Гайде почує.
– Вона розгнівалася б на це?
– Та ні, звісно, – гордовито відказав граф Монте-Крісто.
– Вона добра душа? – запитав Альбер.
– Це не доброта, а обов'язок; невільниця не може гніватися на свого пана.
– Ох, тепер ви й самі жартуєте! Хіба ще існують на світі невільниці?
– Авжеж, якщо Гайде моя невільниця.
– Ні, справді, ви все робите не так, як інші, і все, що у вас є, не таке, як ото у всіх! Невільниця графа Монте-Крісто! У Франції це становище. Із огляду на те, як ви розкидаєтеся золотом, таке місце має приносити сто тисяч екю щорічно.
– Сто тисяч екю! Сердешна дівчинка мала більше. Вона народилася поміж скарбів, супроти яких скарби з "Тисячі й одної ночі" просто дрібниця.
– То вона і справді князівна?
– Авжеж, причому одна із найбільш знатних у своїм краю.
– Я так і гадав. А як сталося, що знатна князівна стала невільницею?
– А як сталося, що тиран Діонісій став шкільним учителем? Жереб війни, любий пане віконте, примха долі.
– А її походження таємниця?
– Для всіх – так; проте не для вас, любий пане віконте. Адже ви мій друг і будете мовчати, якщо пообіцяєте, правда?
– Даю чесне слово!
– Ви чули історію янінського паші?
– Алі-Тебеліна? Авжеж, мій батько заробив маєток у нього на службі.
– Ох, і справді, я забув.
– А який стосунок має Гайде до Алі-Тебеліна?
– Вона тільки його донька.
– Невже вона донька Алі-паші?
– І красуні Василікі.
– І вона ваша невільниця?
– Так.
– Як же це сталося?
– А ось як. Одного разу проходив я константинопольським ринком та й придбав її.
– Чудово! Із вами, любий пане графе, не живеш, а мариш. Скажіть, можна попросити у вас, хоч це й дуже нескромно...
– Я слухаю вас.
– Якщо вже ви з нею виходите на люди, возите її до Опери...
– І що ж далі?
– То я можу попросити вас про це?
– Можете просити мене про що завгодно.
– Тоді, любий пане графе, представте мене вашій князівні.
– Охоче. Та лише за двох умов.
– Заздалегідь пристаю на них.
– По-перше, ви нікому не розкажете про це знайомство.
– Чудово, – Альбер звів руку. – Присягаюся в цім!
– По-друге, ви їй не скажете жодного слова про те, що ваш батько був на службі у її батька.
– І в цім присягаюся!
– Пречудово, пане віконте; ви будете пам'ятати обидві свої присяги, еге ж?
– О, пане графе! – вигукнув Альбер.
– Чудово. Я знаю, що ви людина честі.
Граф Монте-Крісто знову подзвонив; увійшов Алі.
– Попередь Гайде, – сказав йому граф Монте-Крісто, – що я прийду до неї пити каву, і дай їй на здогад, що я прошу в неї дозволу представити їй одного мого друга.
Алі вклонився і вийшов.
– Отож, домовимося: ніяких прямих запитань, любий пане віконте. Якщо ви хочете про щось дізнатися, запитуйте в мене, а я запитаю в неї.
– Домовилися.
Алі з'явився втретє і підняв драпування, показуючи, що його пан з Альбером можуть увійти.
– Ходімо, – сказав граф Монте-Крісто.
Альбер провів долонею по волоссю, підкрутив вуса, а граф Монте-Крісто знову взяв до рук капелюха, надів рукавички і пройшов з Альбером до покоїв, котрі, як вірний вартівник, охороняв Алі і трохи далі, немов чата, стерегли три французькі покоївки під орудою Мірто.
Гайде чекала їх у першій кімнаті вітальні, широко розплющивши очі від подиву, адже вперше до неї приходив якийсь чоловік, окрім графа Монте-Крісто; вона сиділа на софі, підібгавши під себе ноги й намостивши собі гніздечко з чудових смугастих шовків, вигадливо оздоблених східним гаптуванням.
Біля неї лежав інструмент, що його звуки зрадили її присутність. Вона була гожа мов зоря.
Угледівши графа Монте-Крісто, вона підвелася зі своєю особливою усмішкою, то була усмішка доньки і коханої. Граф Монте-Крісто підійшов до неї і простягнув руку, якої вона, як завжди, торкнулася вустами.
Альбер лишився стояти коло дверей, захоплений цією дивною вродою, яку він бачив уперше і про яку у Франції не мали жодного уявлення.
– Кого ти привів до мене? – запитала грецькою дівчина графа Монте-Крісто. – Брата, друга, просто знайомця чи ворога?
– Друга, – тією ж таки мовою відказав граф Монте-Крісто.
– Як його звати?
– Граф Альбер; цей той хлопчина, якого я в Римі визволив із рук розбійників.
– Якою мовою хочеш ти, щоб я розмовляла з ним?
Граф Монте-Крісто обернувся до Альбера.
– Ви знаєте сучасну грецьку мову? – запитав він його.
– На жаль, навіть давньогрецької не знаю, любий пане графе, – сказав Альбер. – Ще ніколи в Гомера і Платона не було такого невдатного і, зважуся навіть сказати, такого байдужного учня, як я оце.
– Що ж, – сказала Гайде, засвідчуючи, що вона зрозуміла запитання графа Монте-Крісто й Альберову відповідь, – я розмовлятиму французькою або італійською, якщо мій пан бажає, щоб я говорила.
Граф Монте-Крісто трохи подумав.
– Ти розмовлятимеш італійською, – сказав він.
Потім звернувся до Альбера.
– Кепсько, що ви не знаєте ні новогрецької, ні давньогрецької, Гайде володіє ними досконало. Бідолашній дівчинці доведеться розмовляти з вами італійською, тим-то ви, може, матимете хибне уявлення про неї.
Він кивнув Гайде.
– Ласкаво прошу, друже, що прийшов разом із моїм паном і владарем, – сказала дівчина пречудовим тосканським наріччям, із тим ніжним римським акцентом, що робить мову Данте так само мелодійною, як і Гомерова мова. – Алі, каву і люльки!
І Гайде жестом запросила Альбера підійти ближче, тим часом як Алі пішов, щоб виконати бажання своєї пані. Граф Монте-Крісто показав Альберові на складаний стілець, сам узяв такий самий, і вони посідали за низеньким столиком, де довкола кальяну лежали живі квіти, малюнки і музичні альбоми.
Повернувся Алі з кавою і люльками; Батістенові було заборонено заходити в цю частину будинку. Альбер відсунув люльку, яку запропонував йому нубієць.
– Беріть, беріть, – сказав граф Монте-Крісто. – Гайде майже така цивілізована, як і парижанка; сигара була б неприємна їй, тому що вона терпіти не може кепського запаху; та східний тютюн – це пахощі, ви ж знаєте.
Алі пішов собі.
Кава була вже налита у філіжанки; та лиш для Альбера поставили цукорницю; граф Монте-Крісто і Гайде пили її по-арабському, тобто без цукру. Гайде простягнула руку, взяла кінчиками тоненьких рожевих пальчиків філіжанку з японської порцеляни і припала до неї губами з простодушним задоволенням дитини, що п'є чи їсть те, що дуже любить.
Тут-таки дві покоївки занесли таці з морозивом і шербетом і поставили їх на двох маленьких столиках, що для цього і призначалися.
– Любий мій господарю і ви, сеньйоро, – сказав італійською Альбер, – перепрошую за мій подив. Я геть приголомшений, бо і є чим; переді мною відкрився Схід, достеменний Схід, якого я, на жаль, ніколи не бачив, та про який я мріяв. І це в самісінькому серці Парижа! Допіру чув я торохтіння ридванів і дзеленчання дзвіночків на ятках із лимонадом... Ох, сеньйоро, чому не вмію я розмовляти грецькою! Ваша бесіда й ця чарівна обстановка – це був би такий вечір, що я зберіг би його у пам'яті на всеньке життя!
– Я досить непогано володію італійською і можу з вами балакати, – спокійно відказала Гайде. – І я постараюся, щоб ви почувалися на Сході, якщо вже він так вам припав до вподоби.
– Про що мені можна розмовляти? – пошепки запитав Альбер у графа Монте-Крісто.
– А про що хочете: про її батьківщину, про її юність, про її спогади; або ж, якщо хочете, про Рим, про Неаполь чи про Флоренцію.
– Ох, не варто було б шукати товариства грекині, щоб розмовляти з нею про те, про що можна було б балакати з парижанкою, – сказав Альбер. – Дозвольте поговорити мені з нею про Схід.
– Будь ласка, любий Альбере, це буде їй найприємніше.
Альбер обернувся до Гайде.
– У якому віці покинули ви Грецію, синьйоро?
– Мені тоді було п'ять років, – відказала Гайде.
– І ви пам'ятаєте вашу батьківщину?
– Коли я заплющую очі, переді мною постає все, що я колись бачила. В людини два зори: зір тіла і зір душі. Тілесний зір часом забуває, та духовний пам'ятає завжди.
– А з якого віку ви пам'ятаєте себе?
– Я ледве вміла ходити; моя матінка Василікі – ім'я Василікі означає "владарка", – докинула дівчина, звівши голову, – моя матінка брала мене за руку, і ми обидві, огорнувшись укривалами, поклавши у капшук усі золоті монети, що в нас були, ішли жебракувати для в'язнів; ми казали: "Хто дає вбогому, той позичає Господові". Коли капшук наповнювався, ми поверталися до палацу і, не кажучи нічого батькові, усі ті гроші, що нам давали, узявши нас за бідняків, посилали монастирському ігуменові, а він ділив їх поміж в'язнями.
– А скільки вам було тоді років?
– Років зо три, – відказала Гайде.
– І ви пам'ятаєте все, що коїлося довкола вас, із трирічного віку?
– Усе.
– Пане графе, – пошепки сказав Альбер, – дозвольте синьйорі розповісти нам щось із її життя. Ви заборонили мені розмовляти з нею про мого батька, та, може, вона й сама щось про нього розповість, а ви не можете собі уявити, як приємно було б мені почути його наймення з таких гожих вуст.
Граф Монте-Крісто обернувся до Гайде і, звівши брову, щоб звернути її особливу увагу на те, що він їй скаже, промовив грецькою:
– Про батькову долю, та не ім'я зрадника і не про зраду, розкажи нам.
Гайде тяжко зітхнула, і темна хмара лягла на її ясне чоло.
– Що ви їй оце сказали? – пошепки запитав Морсер.
– Я ще раз нагадав їй, що ви наш друг і що їй нема чого приховувати від вас.
– Отож, – сказав Альбер, – найперший ваш спогад – про те, як ви збирали милостиню для в'язнів; а наступний який?
– Наступний? Я бачу себе у затінку сікомор, на березі ставу; його дзеркальне плесо я наче зараз бачу крізь листя.