Через кілька хвилин він з чемоданом у руці вийшов із своєї каюти на верхню палубу. Ледве встиг він зійти на стінку гавані, як почали віддавати швартови.
Пароплав "Владимир" вийшов у відкрите море і взяв курс на Владивосток. Дужчав північний вітер, пінячи, як молоду брагу, хвилі. Сірими безформними зграями неслись на південь хмари.
Я самотній довго стояв на юті. Незважаючи на холод, мені не хотілося йти вниз. Востаннє я дивився на віддалені височини Нагасакі. Може, ніколи вже мені не доведеться побувати в цій країні вічної зелені, квіт-нучих хризантем, танцюючих гейш, в країні, настільки ж усмішливій, наскільки й загадковій.
Згасав день. Береги Японії втрачали свої обриси, зливаючися з дим-чатим небосхилом. Далеко позад нас ритмічно спалахував проблисковий маяк.
Промерзнувши, я спустився в твіндек у гамір людських голосів. Розмовляли про сім'ї і про коханок, про війну і про революцію. Весело награвала гармошка, звуки якої супроводжувалися чиїмсь молодецьким посвистом. Кілька чоловік співали частівки.
Осторонь співаків і гармоніста скупчилася велика група матросів. Вони тісно навалювались один на одного і намагалися ближче присунутись до флотського унтер-офіцера. Спираючись на милицю, він щось розповідав їм, а слухачі, витягуючи шиї, здавалося, ловили кожне його слово. Дехто з них комусь погрожував.
Я підійшов до цієї групи. Тепер мені добре видно було оповідача — це був високий горбоносий чоловік, років двадцяти семи, з дерев'янкою замість лівої ноги. Величезне тіло його було худе й жилаве, але в ньому почувалися великі й міцні кістки. Вся його постать ходила ходором, то пориваючись вперед, немов наступаючи на слухачів, то відкидаючись назад. Він був дуже збуджений. Великі сірі очі його в густих віях були запалені і, оглядаючи людей, повертались, як блискучі кулі. Звучно і різко, як удари колотушки, карбував він свою мову:
— Ось як усе обернулось. Закляті вороги стали на захист російських адміралів і офіцерів. Швидко змовились...
Хтось перебив його:
— А що в тебе з ногою? Снарядом, чи що, відірвало?
— Та ні, тільки осколком дуже кістку покалічило. Через ногу я й попав до вас, на "Владимир". Нас, хворих, разом з порт-артурцями, раніш від усіх почали повертати з полону. Посадовили на пароплав "Воронеж". А тут і сталася заворушка з адміралом Рожественським, чорти б його роздерли з голови до п'яток. І почалося те, про що я вам розповідав. А я ще сильніше захворів, і мене відправили в російський морський госпіталь, що знаходиться в Нагасакі. Півноги відтяли. Тут ще двоє з "Воронежа" їдуть зі мною. Вони теж у госпіталі зі мною були.
Інвалід мене дуже зацікавив, і я того ж вечора зустрівся з ним сам на сам. Він назвався стройовим квартирмейстером Кузнецовим. З великою увагою я вислухав його оповідання про те, як він став революціонером. До війни і на самому початку її Кузнецов був ретельним і надійним унтер-офіцером. На нього не впливали ні промови агітаторів, ні заборонена література, розповсюджувана серед матросів підпільниками, його зробили революціонером адмірали і генерали! винуватці поразки наших військ і флоту. А він, як патріот батьківщини, болісно переживаючи воєнну поразку, дійшов висновку, що вище командування не зуміло спрямувати героїзм російських матросів і солдатів до перемог. Це надзвичайно його лютило. Обурюючись на верхівку, він поступово дійшов до лютої ненависті до всього царського режиму.
До нас підійшли двоє його товаришів, які разом з ним затримались в госпіталі і тепер їхали на "Владимире". Я перевів розмову на іншу тему і з нетерпінням почав усіх трьох розпитувати про дивну подію на пароплаві "Воронеж". Те, що вони розповіли, згодом підтвердили мені і деякі революційно настроєні офіцери. З бесід з цими офіцерами я з'ясував і інші факти, яких не могли знати матроси. Загалом очевидці відновили переді мною подію на "Воронеже" з усіма подробицями.
Після ратифікації мирного договору між.Росією і Японією адміралу Рожественському і всім полоненим командирам кораблів дали через французького консула дозвіл з Петербурга: "Повертатись по можливості". Вони могли, не чекаючи російських суден, виїхати негайно на будь-якому іноземному пароплаві кружним шляхом через Європу. Але, боячись всесвітнього сорому і кореспондентів іноземних газет, адмірал відмовився скористатися цим дозволом. Він чекав до того часу, поки в Токіо не приїхала для прийому полонених комісія, очолювана генерал-майором Даниловим. Ця комісія проїхала через місто Кіото, де був Рожественський і чини його штабу, і не тільки не заїхала, але навіть ніяк.не адресувалась до них — ні поштою, ні телеграфом. Адмірал був обурений такою зневагою і дуже нервував. І все ж довелося йому звернутись до Данилова з проханням — відрядити його у Владивосток з першим російським пароплавом. Прохання було прийняте. Рожественський з своїм штабом, адмірал Вірен з флаг-офіцером і один з сухопутних генералів сіли на пароплав Добровільного флоту "Воронеж", що прибув у Кобе. На цьому ж пароплаві поверталися з полону чоловік п'ятдесят офіцерів і близько двох з половиною тисяч нижніх чинів. Тут були матроси і солдати. 3-го листопада "Воронеж" вийшов з Кобе.
У трюмах пароплава було тісно й душно. Люди піднімалися на верхню палубу і розташовувались на ній від носа до корми. Навіть досить свіжий норд-ост не міг їх розігнати. Тут дихалося легко, а головне — радісно було усвідомлювати, що закінчилася тривала нудьга полону. Здавалося, що перший час у всіх було тільки одне бажання — скоріше дістатися до російського порту, 3 величезної труби вивалювались клуби чорного диму, під кормою напружено оберталися гребні гвинти, скорочуючи відстань до рідної землі.
Адмірал Рожественський почував себе бадьоро. Його рани, які він дістав у Цусімському бою, загоювались, спалена борода відросла. Обласканий в полоні телеграмою царя, він повертався до Росії з надією, що йому знову нададуть високий пост начальника головного морського штабу.
Надівши пальто з двома орлами на кожному плечі і шовкову шапочку, яку носять професори, він вийшов погуляти на пів'ют. Але тут і почалося те, про що розповідав квартирмейстер Кузнецов. Раніш, до Цусіми, матроси і солдати при появі адмірала негайно скочили б і, ставши навитяжку, завмерли б на місці. А тепер дехто недбало стояв, інші сиділи у вільних позах, дехто валявся на палубі. Ні один з них не віддав йому честі і не виявив жодних ознак боязкості, немов це був такий самий нижній чин, як і всі інші.
Рожественський одразу втратив гарний настрій, скипів і, потрясаючи кулаками, так загорлав, наче багато років був погоничем гуртів:
— Забрати геть цю брудну наволоч! Цю ж мить, негайно!' Щоб жодної тварини не було тут!..
ї, не чекаючи суднового начальства, він сам кинувся на тих, хто сидів або лежав на палубі, і почав їх розштовхувати стусанами. Адмірал зробив це з такою вірою в свою могутність, немов не було в його житті ні "Гулльського інциденту", ні Цусіми, ні ганебної здачі в полон без жодного пострілу. Мабуть, незважаючи на революцію і повний свій провал як командуючого, він почував себе тим самим владним начальником, яким був раніше. Для матросів і солдатів це було цілком несподівано і, можливо, через те приголомшило їх. Безладною юрбою кинулися вони на ніс, негайно звільнивши весь пів'ют. А коли на крик адмірала з'явились суднові офіцери, він, дивлячись на них спідлоба, буркнув:
— Слиньки, а не начальники. Розпустилися з революцією.
І пішов до себе в каюту, яку віддав йому командир судна капітан 2-го рангу Шишмарьов.
Можливо, що після цього випадку Рожественський був задоволений собою. Його влада, що так вплинула на маси, ще не втратила своєї сили. Але він не передбачав, що люди за час війни і полону змінились і що не кожного разу йому пощастить досягти такого ефекту. В Порт-Артурі матроси і солдати дізнались, з яким тупоумством, тремтячи за своє життя, керувало ними вище командування. Адмірал Алексеев, генерал Стессель та інші царські ставленики не воювали, а тільки ганьбили славу російської зброї. Це з їхньої вини впала фортеця і загинули кораблі. З їхньої вини десятки тисяч товаришів, марно б'ючись, залишились на вічний спокій на морському дні і в братських могилах. З їхньої вини торжествує ворог. Матроси і солдати узнали все і про самого Рожественського. А за час перебування в полоні революціонери і нелегальна література ще більше розбуркали їхню свідомість.
Звістка про вчинок Рожественського розійшлась по всьому кораблю. Люди в трюмах захвилювались. А згодом, коли почали роздавати вечерю, всі повалили на верхню палубу. Каша виявилася з прогірклої крупи. Ешелон не доторкнувся до неї. Піднявся шум, почулися погрози на адресу начальства. Серед нижніх чинів знайшлись оратори, які, сходячи на підвищення, виголошували промови. Командир пароплава капітан 2-го рангу Шишмарьов ледве заспокоїв людей, пообіцявши видати їм іншу вечерю. Вважаючи справу закінченою, він пішов до себе на місток. Проте масу хвилювало вже інше питання — серйозніше ніж каша. До командира прийшов на місток делегат від ешелону і заговорив про революцію. А потім він зажадав, щоб Рожественський більше не смів так поводитись з нижніми чинами.
Увечері, боячись у темряві проходити крізь Сімоносекську протоку, пароплав став на якір біля її входу.
Пізно вночі, спираючись на важку милицю, йшов по верхній палубі квартирмейстер Кузнецов. Його супроводжували чоловік десять матросів і солдатів. Ліву ногу він тримав перед собою: поранена і як слід не вилікувана, вона останніми днями загноїлася і почала чорніти.
— Ти сміливіше тримайся, а ми будемо поблизу. В разі чого — весь ешелон стане за тебе,— наказували йому товариші.
— Не сумнівайтеся. Всю правду піднесу йому, як біфштекс на срібному блюді,— впевнено відповів Кузнецов.
— От, от. І гірчицею густіше намаж.
Товариші залишились на палубі, а він один пішов до капітанської каюти. Двері були незамкнені. Квартирмейстер, увійшовши в приміщення, зупинився біля порога, важко дихаючи, ніби він пройшов довгу путь і дуже втомився. Адмірал, роздягнений, лежав на койці і читав якусь книжку. Він повернув голову в бік дверей і, окинувши інваліда підозрілим поглядом, запитав:
— Що тобі потрібно?
— Поговорити з вами хочу,— твердо відрубав Кузнецов.
— Про що?
— Щодо вашого неподобства.
Таку образливу відповідь та ще від нижнього чину адмірал почув уперше в житті.