темне минуле.
– Але батькове минуле сина не стосується.
– Геть навпаки!
– Послухайте, не переконуйте себе в цім! Ще місяць тому ви вважали де Морсера пречудовою партією. Зрозумійте, я у відчаї: адже це ви у мене познайомилися з цим молодим Кавальканті, я його геть не знаю.
– Зате я його знаю, – сказав Данґляр, – цього цілком достатньо.
– Ви його знаєте? – запитав граф Монте-Крісто. – Хіба ви збирали про нього відомості?
– Невже це так необхідно? Хіба з першого погляду не видно, із ким маєш справу? Передовсім він багатий.
– Не певен я цього.
– Але ж ви відповідаєте за нього?
– Та то дрібниці, п'ятдесят тисяч франків.
– Він дуже освічений.
– Гм! – буркнув і собі граф Монте-Крісто.
– Він музика.
– Усі італійці музики.
– Знаєте, пане графе, ви несправедливі до нього.
– Та, зізнаюся, мене засмучує те, що, знаючи ваші зобов'язання стосовно Морсерів, він стає на заваді, користуючись тим, що багатий.
Данґляр зареготав.
– Ви надто суворі, – сказав він. – На світі завжди так буває.
– Проте ви ж не можете піти на такий розрив, любий пане Данґляре, адже Морсери розраховують на цей шлюб.
– Та невже?
– А певно!
– То нехай скажуть про це. Вам слід було б натякнути на це батькові, любий пане графе, адже вас так вітають у них.
– Мене? Це де ви таке бачили?
– Та хоча б під час балу в них. Помилуйте, пане графе, гордовита Мерседес, пихата іспанка, що ледве вшановує розмовою найдавніших знайомців, бере вас попід руку, виходить із вами в сад, обирає найтемніші закутки і повертається аж за півгодини.
– Ох, пане бароне, пане бароне! – сказав Альбер. – Ви заважаєте нам слухати; із боку такого меломана це просто-таки варварство!
– Дарма, дарма, пане насмішнику, – відказав Данґляр.
І знову обернувся до графа Монте-Крісто.
– Ви візьметеся сказати це батькові?
– Будь ласка, якщо вам так хочеться.
– Та цього разу все має бути ясно і визначено. Передовсім він має просити в мене руки моєї доньки, призначити термін, заявити свої грошові умови; одне слово, або ми остаточно про все домовимося, або розійдемося геть; та, розумієте, ніяких відстрочень не повинно бути!
– Що ж, він розпочне перемовини.
– Не скажу, що чекаю я цього з особливим задоволенням, та все ж таки чекаю; банкір, знаєте, повинен бути рабом свого слова.
І Данґляр зітхнув так само тяжко, як за півгодини до того зітхав молодий Кавальканті.
– Браво, браво, браво! – загукав Альбер, наслідуючи барона й аплодуючи романсові, який допіру скінчили.
Данґляр почав було скоса зиркати на Альбера, аж йому про щось тихо доповіли.
– Зараз повернуся, – сказав банкір, звертаючись до графа Монте-Крісто, – зачекайте мене; може, мені ще доведеться щось вам сказати.
І вийшов.
Баронеса скористалася відсутністю чоловіка, щоб відчинити двері у доччину вітальню, й Андреа, що сидів біля рояля разом із панною Ежені, підскочив, мов на пружинах.
Альбер усміхнувся і вклонився панні Данґляр, яка, нітрохи не збентежившись, відповіла йому звичним байдужим поклоном.
Кавальканті, вочевидь, почувався ніяково; він уклонився Морсерові, і той відповів на його поклон із украй зухвалим виглядом.
Потім Альбер заходився хвалити голос панни Данґляр і висловив жаль, що йому не пощастило бути на вчорашньому вечорі, який, кажуть, був такий вдалий...
Кавальканті лишився сам, тож одвів убік графа Монте-Крісто.
– Ось що, – сказала пані Данґляр, – годі з нас музики і компліментів, ходімо пити чай.
– Ходімо, Луїзо, – сказала панна Данґляр своїй подрузі.
Усі подалися до сусідньої вітальні, де вже був готовий чай.
Тієї хвилини, коли, за англійським звичаєм, гості вже залишали ложечки в чашках, двері знову відчинилися, і ввійшов Данґляр, вочевидь дуже схвильований. Граф Монте-Крісто перший зауважив те хвилювання і допитливо зиркнув на банкіра.
– Я щойно отримав листа з Греції, – сказав Данґляр.
– Тим-то вас і викликали? – запитав граф Монте-Крісто.
– Так.
– Як ся має король Оттон? – весело запитав Альбер.
Данґляр глянув на нього зизом і нічого не відповів, а граф Монте-Крісто відвернувся, щоб приховати жалість, яка промайнула на його обличчя й пропала.
– Вийдемо разом, добре? – запитав Альбер у графа.
– Авжеж, як хочете, – відказав той.
Альбер не міг уторопати, чому банкір так глянув на нього, тож запитав графа Монте-Крісто, який це пречудово зрозумів:
– Ви помітили, як він глянув на мене?
– Авжеж, – відказав граф Монте-Крісто, – та хіба в його погляді було щось незвичайне?
– Ще б пак, та що хотів він сказати, згадавши про того листа з Греції?
– А я хіба знаю?
– А мені завжди здавалося, ніби ви маєте якийсь стосунок до цієї країни.
Граф Монте-Крісто всміхнувся, як ото всміхаються, коли хочуть ухилитися од відповіді.
– Погляньте, – сказав Альбер, – він прямує до вас; я піду до панни Данґляр, щоб похвалити її камею; за цей час татусь устигне побалакати з вами.
– Якщо вже хочете хвалити, то бодай похваліть її голос, – мовив граф Монте-Крісто.
– О ні, це будь-хто вчинив би.
– Любий віконте, – сказав граф Монте-Крісто, – ви хизуєтеся вашою зухвалістю.
Альбер з усмішкою на вустах подався до Ежені.
А Данґляр нахилився до графового вуха.
– Ви дали мені пречудову пораду, – сказав він, – у цих двох словах "Фернан" і "Яніна" криється страшенна історія.
– Та невже! – сказав граф Монте-Крісто.
– Авжеж, я вам усе розкажу. Та заберіть звідціля цього парубка; його товариство зараз дуже не до речі мені.
– Я так і збираюся вчинити, ми зараз вийдемо; ви й далі хочете, щоб я скерував до вас його батька?
– Дужче, ніж будь-коли.
– Гаразд.
Граф Монте-Крісто кивнув Альберові.
Обидва попрощалися з панями і вийшли: Альбер із виглядом цілковитої байдужості до погорди панни Данґляр, а граф Монте-Крісто ще раз повторив пані Данґляр, що банкіровій дружині слід бути передбачливою і забезпечити своє майбутнє.
Поле битви лишилося за паном Кавальканті.
XX. Гайде
Ледве графові коні повернули за ріг бульвару. Альбер так зареготав, що його не можна не було запідозрити у штучності.
– Так ось, – сказав він графові Монте-Крісто, – тепер я хочу запитати вас, як поспитався король Карл ІХ у Катерини Медічі після Варфоломіївської ночі: як ви гадаєте, добре я зіграв мою маленьку роль?
– Ви про що? – запитав граф Монте-Крісто.
– Та про те, як угніздився мій суперник у домі пана Данґляра...
– Який суперник?
– Як це "який"? Та ж Андреа Кавальканті, якому ви протегуєте!
– Облиште ці нерозумні жарти, пане віконте: я нітрохи не протегую Андреа, принаймні не в пана Данґляра.
– І я докоряв би вам за це, якби він справді потребував протекції. Та, на щастя для мене, він цього не потребує.
– А що, невже вам здається, ніби він залицяється?
– Ручаюся вам: він зводить очі до неба, як зітхайло, і виспівує, як закоханий; він мріє про рученьку гордовитої Ежені. Бачите, я вже віршами забалакав! Їй-богу, я не винен у цім. Та все одно, повторюю: він мріє про рученьку гордовитої Ежені.
– А хіба не все одно, якщо думають лише про вас?
– Ох, не кажіть, любий пане графе: обидві були суворі до мене.
– Як це "обидві"?
– А просто: панна Ежені ледве вшановувала мене відповіддю, а панна Д'Армії, її приятелька, мені й геть не відповідала.
– Так, але батько вас просто-таки обожнює, – сказав граф Монте-Крісто.
– Він? Навпаки, він загнав мені в серце тисячу ножів; щоправда, тих ножів, що з лезом, яке заходить у колодку, які ото використовуються на сцені, проте сам він вважає їх справжніми,
– Ревнощі – ознака любові.
– Так, але я не ревную.
– Зате він ревнує.
– До кого? До Дебре?
– Ні, до вас.
– До мене? Закладаюся, що не мине й тижня, як він загадає не приймати мене в домі.
– Помиляєтеся, любий пане віконте.
– А як ви доведете це?
– Вам потрібні докази?
– Авжеж.
– Мені доручили попросити графа де Морсера з'явитися з остаточною пропозицією до барона.
– Хто це доручив?
– Сам барон.
– Але ж, любий пане графе, – сказав Альбер так вкрадливо, як тільки міг, – ви цього не вчините, правда ж?
– Помиляєтеся, Альбере, я це вчиню, тому що пообіцяв.
– Еге ж, – зітхнувши, сказав Альбер, – здається, ви неодмінно хочете мене одружити.
– Я хочу бути у добрих стосунках із усіма. Та, до речі, про Дебре; я його більш не бачу в баронеси.
– Вони посварилися.
– З баронесою?
– Ні, з бароном.
– То він щось помітив?
– Оце нічогенько!
– А ви гадаєте, він підозрював? – запитав граф Монте-Крісто із безпосередньою щирістю.
– От так пак! Та звідки ви взялися, любий пане графе?
– Сказати б, із Конго.
– Це ще не так і далеко.
– А хіба я знаю, як ведеться поміж паризькими чоловіками?
– Ох, любий пане графе, чоловіки скрізь ті самі; якщо ви вже вивчили цей людський різновид в одній країні, то пізнали всеньку їхню породу.
– То за що ж тоді Данґляр із Дебре мали посваритися? Вони наче добре ладнали поміж собою, – знову вдаючи наївного, поспитався граф Монте-Крісто.
– У тім і річ, що тут уже починаються таємниці Ізіди, а мене в них не посвятили. Як молодий Кавальканті стане членом їхньої родини, запитаєте в нього.
Ридван зупинився.
– Ось ми і приїхали, – сказав граф Монте-Крісто, – зараз тільки пів на одинадцяту, то загляньте до мене.
– Із превеликою охотою.
– Мій ридван потім одвезе вас додому.
– Ні, дякую, мій повіз мав їхати слідом.
– Ага, ось він, – вилазячи з ридвана, сказав граф Монте-Крісто.
Вони увійшли в дім; у вітальні було світло, і вони подалися туди.
– Дайте нам чаю, Батістене, – звелів граф Монте-Крісто.
Батістен мовчки вийшов із покою. За дві секунди він повернувся з тацею, де було все необхідне, – вона, як буває тільки у казках про чари, наче з-під землі виринула.
– Знаєте, – сказав Альбер, – мене захоплює не ваше багатство, тому що, може, знайдуться заможніші од вас люди; не ваш розум, – якщо Бомарше був і не розумніший од вас, то принаймні так само розумний; та мене захоплює ваше вміння змусити служити собі, безмовно, тієї ж таки хвилі, тієї ж миті, наче з вашого дзвінка вгадують, що ви хочете, і буцім те, що ви бажаєте, завжди напоготові.
– У цім є частка правди. Мої звички добре вивчили. Ось побачите: чи не хочете чогось за чаєм?
– Як по правді, я хотів би закурити.
Граф Монте-Крісто підійшов до дзвінка і подзвонив один раз.
За мить відчинилися бічні двері, і увійшов Алі з двома довгими люльками, натоптаними пречудовим тютюном "латакія".
– Диво, та й годі, – сказав Альбер.
– Зовсім ні, усе це дуже просто, – сказав граф Монте-Крісто.