Більшого я не вимагаю. Я задоволений, якщо хоч з деякою справедливістю скажуть про мене, як було колись сказано про мужнього і славетного морського героя (втім, я аж ніяк не наважуюся порівняти себе з ним), що все це зробив я не заради винагороди або користолюбства, а виключно для Англії, вітчизни і краси.
Маю честь лишатися і т. д. і т. д.
Вілкінс Мікоубер".
Дуже зворушений і водночас украй задоволений, містер Мікоубер згорнув папір і, низько вклонившись, доручив його моїй бабусі, як річ, що її вона, можливо, бажає зберегти.
У кімнаті, де все це відбувалося, стояв залізний сейф, який я помітив ще в перший свій візит. Ключ стирчав у замку. Урію, здавалося, миттю охопили підозри. Він глянув на містера Мікоубера, підійшов до сейфа і з гуркотом відчинив двері. Сейф був порожній.
– Де книжки? – з жахом скрикнув він. – Якийсь злодій украв книжки!
Містер Мікоубер вдарив себе лінійкою в груди.
– Я це зробив, коли, як і завжди, сьогодні вранці взяв у вас ключ. Але сьогодні я взяв ключ трохи раніше.
– Не турбуйтеся, – сказав Тредльс, – книжки в мене. Я вже згадував про уповноваження, за яким я зберігатиму їх як слід.
– То ви приймаєте крадені речі? – скрикнув Урія.
– За таких обставин, – відповів Тредльс, – приймаю.
Та як же здивувався я, коли моя бабуся, яка весь час зберігала глибоку мовчанку, раптом кинулася на Урію і схопила його обома руками за комірець!
– Ти знаєш, чого мені треба від тебе? – скрикнула вона.
– Сорочки для божевільної, – відповів він.
– Ні! Моїх грошей! – гукнула моя бабуся. – Агнес, серце моє, поки я гадала, що ваш батько розтратив їх, я ані слівцем не хотіла обмовитися про те, що вони віддані були сюди, і я навіть Тротові, хай сам підтвердить, нічого не сказала. Але тепер, коли я знаю, що цей негідник повинен нести відповідальність, тепер я вимагаю моїх грошей! Троте, піди забери їх у нього!
Чи уявляла собі моя бабуся в цю хвилину, що її гроші лежать за комірцем в Урії? Цього я не можу сказати напевно, але вона так трусила його, ніби насправді бачила їх там. Я поспішив розборонити їх і запевнити її, що ми постараємося забрати в нього все, що він незаконно привласнив. Почувши ці запевнення і поміркувавши, бабуся моя заспокоїлась. Але загалом, її зовсім не вивела з рівноваги ця сцена (чого не можна було сказати про її чепець), і бабуся спокійно сіла знову на своє місце.
Тим часом місіс Гіп, плачучи, благала свого сина бути смиренним, ставала навколішки по черзі перед кожним із нас і обіцяла безліч найнеймовірніших речей. Нарешті Урія посадив її на стілець і, тримаючи за руку, злісно глянув на мене і сказав:
– Чого ж ви тепер хочете?
– Я вам скажу, що тепер необхідно, – сказав Тредльс.
– Хіба в цього Копперфілда нема язика? – прогарчав Урія. – Я дорого заплатив би, якби ви, не збрехавши, сказали, що язик у нього відрізаний.
– Мій Урія стане смиренним! – волала його мати. – Не слухайте, що він каже, добрі джентльмени!
– Ось що тепер необхідно, – сказав Тредльс. – Насамперед ви повинні мені в цю ж хвилину віддати акт про вступ ваш у товариство, разом з борговим зобов'язанням на рухоме майно.
– Припустімо, що в мене нема цього акту, – сказав Урія.
– Але він у вас є, – відказав Тредльс, – і тому, бачите, ми цього припускати не хочемо.
Мушу визнати, що в цьому випадку я вперше віддав належне світлій голові і твердому, терплячому, практичному розумові мого колишнього шкільного товариша.
– Потім, – вів далі Тредльс, – ви повинні приготуватися віддати до останнього пенса все, що захопило ваше зажерливе грабіжництво. Всі книжки, всі папери в справах контори повинні зберігатись у нас, а так само і всі ваші книжки, рахунки і нотатки. Одним словом, все, що тут є.
– Хіба це необхідно? Я щось не певен! – сказав Урія. – Мені потрібний час, щоб обміркувати це.
– Безперечно, – відповів Тредльс. – Але тим часом, поки справа влаштується на наше задоволення, ми ці речі затримаємо в себе і попросимо вас... коротко кажучи, змусимо вас... сидіти у вашій кімнаті і не зв'язуватися ні з ким.
– Цього я не зроблю! – сказав Урія, вилаявшись.
– Мейдстонська тюрма – безпечніше місце, – зазначив Тредльс, – і хоч закон, можливо, повільніше задовольнить нас і, можливо, не з такою повнотою, як це можете зробити ви, але нема ніякого сумніву, що він покарає вас. Боже мій! Ви знаєте це не гірше за мене! Копперфілде, чи не будеш ти ласкавий піти до Гільдгола і привести пару поліцаїв?
Тут місіс Гіп знову зарепетувала і впала навколішки перед Агнес, благаючи її заступитись, і голосно кричала, що вона дуже смиренна, і що все правда, і якщо він не погодиться, то вона сама зробить усе, чого ми вимагаємо, і навіть значно більше. Вона мало не збожеволіла від страху за свого улюбленця. Спитати, що він зробив би, якби мав хоч трохи мужності, означало б спитати, що зробив би бридкий пес, якби мав душу тигра. Він був боягузом з голови до п'ят і виявляв тут усю свою нікчемну душу в понурості і смертельному переляку.
– Стоп! – гаркнув він і обтер обличчя рукою. – Мамо, не ревіть! Гаразд, хай візьмуть контракт. Піди, принеси.
– Чи не допоможете ви їй, містере Дік? – сказав Тредльс. – Будь ласка.
Пишаючись дорученням і розуміючи всю його вагу, містер Дік супроводив стару, як вівчарка супроводжувала б вівцю. Але місіс Гіп завдала йому небагато клопоту: вона незабаром повернулась і принесла не лише контракт, але й шкатулку, де він зберігався, і де ми знайшли розрахункову книгу та різні папери, які згодом стали нам в пригоді.
– Гаразд, – сказав Тредльс. – Тепер, містере Гіп, ви можете йти, щоб обміркувати своє становище. Особливу увагу зверніть на те, що... я оголошую вам це від імені всіх присутніх... вам лишається тільки один спосіб, що його я вже мав честь пояснити вам, і це необхідно виконати без зволікань.
Урія, не підводячи очей і тримаючи руку на підборідді, прослизнув до дверей і, спинившись на порозі, сказав:
– Копперфілде, я завжди ненавидів вас. Ви завжди порушували мій спокій, ви завжди були проти мене.
– Здається, я вже пояснив вам якось раніше, – сказав я, – що ви, через свою зажерливість і підступність, завжди були проти цілого світу. Вам, мабуть, корисно буде на майбутнє запам'ятати собі, що досі на світі ще не бувало зажерливості і підступності, які не переходили б через край і не занапащали б себе самих. Це так само певно, як смерть.
– Або так само певно, як те, чого вчили нас у школі (у тій самій школі, де я набув так багато смиренності): від дев'ятої до одинадцятої години, що праця – прокляття, а з одинадцятої години до першої нам тлумачили, що праця – благословення, і радість, і гідність, і казна-що, га? – сказав він, бридко посміхаючись. – Ви проповідуєте так само послідовно, як і вони. До чого призвела мене смиренність? А проте без неї, гадаю, я не встиг би обкрутити мого джентльмена-компаньйона. Мікоубере, старий дурню, з тобою я ще розквитаюся!
Містер Мікоубер поглядав на нього і на його простягнутий палець з верховин гордої величності, поки Урія не зник за дверима, а потім він звернувся до мене з пропозицією "бути свідком відновлення взаємної довіри між ним і місіс Мікоубер". Після цього він і всю компанію запросив на це зворушливе видовище.
– Завіса, яка довгий час була між місіс Мікоубер і мною, тепер упала, – сказав містер Мікоубер, – мої діти і винуватець їхнього народження знову можуть зійтися на рівних умовах.
Ми всі були дуже вдячні йому і всі бажали показати це, наскільки дозволяли справи і хвилювання кожного. Отже, ми, мабуть, пішли б усі, якби Агнес не треба було повернутись до батька, що досі був дуже хворий, і якби не треба було ще комусь лишитися наглядати за Гіпом. Цю останню справу взяв на себе Тредльс, а моя бабуся, містер Дік і я пішли до оселі містера Мікоубера. Поспішно прощаючись з милою дівчиною, якій я мусив стільки завдячувати, я згадав, від якого страхіття вона, можливо, врятована сьогодні, і відчув глибоку вдячність за поневіряння дитячих днів, що спричинилися до мого знайомства з містером Мікоубером.
Дім його був неподалік. Двері відчинялися з вулиці прямо у вітальню, і містер Мікоубер пройшов туди з властивою тільки йому швидкістю, тому ми миттю опинилися серед цієї милої сім'ї.
– Еммо, життя моє! – скрикнув містер Мікоубер, кидаючись в обійми місіс Мікоубер.
Місіс Мікоубер зойкнула і схопила містера Мікоубера в обійми. Міс Мікоубер, яка колихала невинне дитя, про яке згадувалося в останньому листі місіс Мікоубер до мене, була глибоко зворушена. Дитя задриґало руками і ногами. Близнята виявили свою радість різними недоречними, але невинними вчинками. Містер Мікоубер, характер якого, здавалося, зіпсувався через ранні розчарування, і вигляд якого став насуплений, цього разу віддався найніжнішим почуттям і почав схлипувати.
– Еммо! – сказав містер Мікоубер. – Хмара зникла з мого чола. Взаємна довіра, яка колись так довго зберігалася між нами, відновлена тепер, щоб більше не перериватися. А тепер ласкаво просимо, бідність! – скрикнув містер Мікоубер і зайшовся сльозами. – Ласкаво просимо, злидні, ласкаво просимо, безпритульність, ласкаво просимо, голод, лахміття, буря і жебрацтво! Взаємна довіра підтримуватиме нас до кінця наших днів!
З цими вигуками містер Мікоубер посадив місіс Мікоубер на крісло і почав по черзі обіймати всіх членів своєї сім'ї, вітаючи силу-силенну майбутніх неприємностей, на які члени його сім'ї, скільки я можу судити, дивилися не зовсім привітно. Містер Мікоубер закликав дружину і дітей вийти на кентерберійські вулиці і співати хором, бо нічого іншого їм не лишається.
Але місіс Мікоубер, переможена силою хвилювань, знепритомніла; отже, перш ніж вважати хор укомплектованим, належало привести її до тями. Про це подбали моя бабуся і містер Мікоубер. Потім бабуся моя відрекомендувалась, і місіс Мікоубер впізнала мене.
– Вибачте, любий містере Копперфілд, – сказала бідолашна леді, простягаючи мені руку, – але в мене сил небагато, а ліквідація останнього непорозуміння між містером Мікоубером і мною спочатку справила на мене занадто сильне враження.
– Це всі ваші діти, мем? – спитала моя бабуся.
– Більше поки що нема, – відповіла місіс Мікоубер.
– Та, боже мій, я не про це питаю, мем! – сказала моя бабуся. – Я запитую, чи всі вони ваші?
– Мем, – відповів містер Мікоубер, – у цьому немає сумніву.
– А цей, найстарший молодий джентльмен, – спитала моя бабуся, замислившись, – до якої діяльності готується?
– Переселяючись сюди, – сказав містер Мікоубер, – я сподівався віддати Вілкінса на службу до церкви, тобто, точніше кажучи, до хору.