Щоправда, його найперший погляд належав графові Монте-Крісто, та другий він кинув на Андреа.
А з дружиною він привітався точнісінько так, як декотрі чоловіки часом вітаються зі своїми жінками, про що одинаки можуть скласти собі уявлення лише тоді, як видадуть чималенький опис шлюбних стосунків.
– Невже наші панни не запросили вас повправлятися в музиці разом із ними? – запитав Данґляр у Андреа.
– На жаль, ні, мосьпане, – відказав Андреа з іще глибшим зітханням, аніж передніші.
Данґляр негайно підійшов до дверей і відчинив їх.
Присутні угледіли двох дівчат, що сиділи за роялем удвох на одному ослінчику. Кожна акомпанувала собі одною рукою, то була їхня вигадка, у якій вони домоглися виняткової вправності.
Панна Д'Армії, що разом з Ежені становила тієї миті в рамці відчинених дверей одну з тих живих картин, які так полюбляють у Німеччині, була дуже вродлива, чи радше чарівна і гожа. Вона була тендітна, тоненька і золотокоса, неначе фея, із довгими пасмами волосся, що спадало їй на шию, трохи задовгу, як у мадонн Перуджино, і очима, що були затуманені втомою. Казали, у неї кволі легені й що, як ото Антонія з "Кремонської скрипки", вона якось помре співаючи.
Граф Монте-Крісто кинув швидкий допитливий погляд у те жіноче царство; він уперше бачив панну Д'Армії, про яку частенько вже чув у цьому домі.
– А що ж ми? – запитав барон свою доньку. – Нас не хочуть?
Потім він запровадив Андреа до вітальні й, випадково чи зумисне, зачинив за ним двері, аж із того місця, де сиділи граф Монте-Крісто і баронеса, нічого не було видно; та оскільки барон пішов туди вслід за Андреа, пані Данґляр, либонь, не звернула на те ніякої уваги.
Незабаром граф Монте-Крісто почув голос Андреа, який виспівував під акомпанемент рояля якусь корсиканську пісеньку.
Поки граф Монте-Крісто, усміхаючись, слухав ту пісню, забувши про Андреа і згадуючи Бенедетто, пані Данґляр із захватом розповідала йому про самовладання її чоловіка, який того ранку через банкрутство якоїсь міланської фірми втратив триста чи чотириста тисяч франків.
І справді, барон заслуговував на захват; якби граф Монте-Крісто не почув того від баронеси чи не дізнався в один зі способів, якими він дізнавався про все, то з обличчя баронового нізащо про це не здогадався б.
"Ти ба! – подумав собі граф Монте-Крісто. – Йому вже доводиться приховувати свої втрати: ще з місяць тому він хвалився ними".
Уголос він мовив:
– Але ж, мосьпані, пан Данґляр такий знавець біржі, що завжди зуміє відшкодувати на ній усе, що втратив деінде.
– Бачу, ви теж помиляєтеся, як і всі, – відказала пані Данґляр.
– Помиляюся? – запитав граф Монте-Крісто.
– Усі гадають, що пан Данґляр грає на біржі, та це неправда.
– Ох, і справді, пані, пам'ятаю, пан Дебре казав мені... До речі, куди це запропав пан Дебре? Я його вже кілька днів не бачив.
– Я теж, – із неперевершеним апломбом сказала пані Данґляр. – Та ви почали було щось казати і скінчили.
– Про що я казав?
– Що Дебре казав вам...
– Ага, справді, Дебре казав, що це ви поклоняєтеся демонові азарту.
– Авжеж, це правда, якось воно так і було, – сказала пані Данґляр, – та тепер це більш не цікавить мене.
– Дарма, пані. Знаєте, доля мінлива, а в спекуляціях усе залежить від талану й неталану. Якби я був жінкою, та ще й дружиною банкіра, то, хоч як би я вірив у талан свого чоловіка, усе ж таки неодмінно заробив би собі незалежний маєток, навіть якби мені задля цього довелося довірити мої інтереси чужим рукам.
Пані Данґляр несамохіть зашарілася.
– Ось, наприклад, – сказав граф Монте-Крісто, удавши, ніби нічого не помітив, – ви чули про вдалу комбінацію, яку вчора здійснили з неаполітанськими бонами?
– У мене їх нема, – хутко відтяла баронеса, – і навіть ніколи не було; та ми вже достатньо побалакали про біржу, пане графе; таке враження, наче ми з вами два маклери. Побалакаймо ліпше про цих бідолашних Вільфорів, яких так переслідує доля.
– А що з ними скоїлося? – запитав граф Монте-Крісто з цілковитою наївністю.
– Та ви ж знаєте, пан де Сен-Меран помер за три чи чотири дні після свого від'їзду, а тепер померла маркіза, за три чи чотири дні після свого приїзду.
– А, чув я про це, – сказав граф Монте-Крісто. – Та, як ото казав Клавдій Гамлетові, такий закон природи: батьки їхні померли раніше від них, і їм довелося їх оплакувати; вони помруть раніше від своїх синів, і їх оплакуватимуть сини.
– Та це ще не все.
– Не все?
– Ні. Ви знаєте, вони хотіли віддати заміж свою доньку...
– Авжеж, за пана Франца Д'Епіне... Невже весілля розладналося?
– Кажуть, учора вранці Франц повернув їм слово.
– Та невже? А яка причина розриву?
– Хтозна.
– Що ви кажете, Господе милосердний! А як ставиться до цих нещасть пан де Вільфор?
– За своєю звичкою, як філософ.
Цієї миті увійшов Данґляр.
– Що ж це ви, – сказала баронеса, – залишаєте пана Кавальканті самого з вашою донькою?
– А панна Д'Армії, – відказав барон, – ви її за кого тримаєте?
Потім обернувся до графа Монте-Крісто.
– Чудовий юнак цей князь Кавальканті, правда ж? Та чи князь він?
– За це не ручаюся, – сказав граф Монте-Крісто. – Мені представили його батька як маркіза, то він, вочевидь, граф, та мені здається, він сам не надто претендує на князівський титул.
– Чому ж це? – запитав барон. – Якщо він князь, то йому нема чого це приховувати. У кожного свої права. Не люблю, коли заперечують своє походження.
– Що ж, ви відомий демократ, – сказав граф Монте-Крісто, усміхнувшись.
– Та послухайте, – сказала баронеса, – у яке становище ви себе поставите, якщо раптом приїде де Морсер, адже він застане пана Кавальканті в кімнаті, куди йому, нареченому Ежені, не дозволялося заходити.
– Ви дуже доречно сказали "раптом", – відтяв банкір. – Як по правді, ми його так рідко бачимо, що він, сказати б, справді з'являється в нас тільки раптом.
– Одне слово, якби він з'явився і побачив цього юнака біля вашої доньки, то міг би лишитися невдоволений.
– Він, невдоволений? Ви прикро помиляєтеся! Пан віконт не виявляє нам честі ревнувати його наречену, він її не так сильно любить. Зрештою, яке мені діло до того, буде він невдоволений чи ні?
– Проте ваші стосунки...
– Ох, наші стосунки! Хочете знати, які у нас із ним стосунки? Під час балу, який давала його мати, він тільки однісінький раз танцював із нашою донькою, а пан Кавальканті тричі танцював із нею, і він того навіть не помітив.
– Пан віконт Альбер де Морсер!– виголосив покойовий слуга.
Баронеса квапливо підвелася. Вона хотіла було увійти до маленької вітальні, щоб попередити доньку, та Данґляр утримав її за руку.
– Облиште, – сказав він.
Вона зачудовано зиркнула на нього.
Граф Монте-Крісто удав, ніби не помітив тієї сцени.
Увійшов Альбер; він був гарний і дуже веселий. Він невимушено вклонився баронесі, фамільярно Данґляру і приязно графові Монте-Крісто. Потім обернувся до баронеси.
– Дозвольте запитати, шановна пані, – сказав він, – як почувається панна Данґляр?
– Пречудово, мосьпане, – хутко відказав Данґляр, – вона зараз вправляється в музиці у своїй маленькій вітальні разом із паном Кавальканті.
Альбер лишився спокійний і байдужий; може, у ньому й ворухнулося щось на кшталт досади, та він відчував, що граф Монте-Крісто дивиться на нього.
– У пана Кавальканті прегарний тенор, а в панни Ежені чудове сопрано, не кажучи вже про те, що вона грає на роялі, немов Тальберґ. Це, мабуть, чарівний концерт.
– Принаймні у них склалася пречудова гармонія, – сказав Данґляр.
Альбер наче й не помітив цієї двозначності, такої грубої, що пані Данґляр зашарілася.
– Я теж музика, – провадив він, – так принаймні казали мої вчителі; та ось яке диво, я ніколи не міг ні з ким скласти гармонію, із сопрано навіть менше, ніж із якимись іншими голосами.
Данґляр криво посміхнувся, наче казав: "Та розгнівайся ж нарешті!"
– Тож учора, – сказав він, певне, усе ж таки сподіваючись домогтися свого, – князь і моя донька викликали загальний захват. Хіба ви вчора не були у нас, мосьпане?
– Який князь? – запитав Альбер.
– Князь Кавальканті, – відказав Данґляр, уперто величаючи Андреа цим титулом.
– Ох, перепрошую, – сказав Альбер, – я й не знав, що він князь. То вчора князь Кавальканті співав разом із панною Ежені? Це і справді мало бути захопливо, страшенно шкодую, що не чув їх. Та я не міг скористатися вашими запросинами, я мусив супроводжувати мою матінку до старої баронеси Шато-Рено, де співали німці. – Потім, після короткого мовчання, він запитав, наче нічого й не сталося: – Чи можу я засвідчити мою повагу панні Данґляр?
– Ні, зачекайте, благаю вас, – мовив банкір, перепиняючи його, – ось послухайте, ця каватина чудова, – та, та, та, ті, та, ті, та, та... це просто диво, зараз кінець... ще секунда... пречудово! Браво, браво, браво!
І банкір заходився шалено плескати в долоні.
– І справді, – сказав Альбер, – це пречудово, не можна ліпше розуміти музику своєї рідної країни, ніж розуміє її князь Кавальканті. Адже ви сказали "князь", якщо я не помиляюся? Утім, якщо він не князь, то його зроблять князем, в Італії це неважко. Та повернімося до наших чудових співаків. Вам належало б принести нам усім задоволення, пане Данґляре: не попереджаючи про те, що тут є сторонній, попросіть панну Данґляр і пана Кавальканті заспівати щось іще. Так приємно тішитися музикою трохи здалеку, у тіні, коли тебе ніхто не бачить і ти сам нікого не бачиш, не завдаючи клопоту виконавцеві; тоді він може вільно віддатися потягові свого таланту і пориванням свого серця.
Цього разу Данґляр був збентежений Альберовою незворушністю.
Він одвів графа Монте-Крісто набік.
– І що ви скажете про нашого закоханого? – запитав він.
– Як на мене, він досить байдужий, нема чого й казати. Та що вдієш? Ви дали слово!
– Авжеж, я дав слово; та яке? Віддати свою доньку за чоловіка, який її кохає, а не за того, котрий не кохає її. Погляньте на нього: холодний, мов камінь, гордовитий, мов його батько; якби він був хоч заможний, якби в нього був маєток Кавальканті, то можна було б не звертати на це уваги. Як по правді, я ще не запитав, що думає про нього донька; та якби в неї був гарний смак...
– Ох, не знаю, – сказав граф Монте-Крісто, – може, приязнь до нього засліплює мене, та запевняю вас, що віконт де Морсер дуже добрий юнак, який зробить вашу доньку щасливою і раніше чи пізніше чогось досягне в житті; адже його батько посідає пречудове становище.
– Гм! – буркнув Данґляр.
– Ви сумніваєтеся?
– Та минуле, бачите...