У записці не вказувалася вулиця, ані номер будинку, де мало відбутися засідання; вона була без підпису, та в ній мовилося, що як генерал буде готовий, по нього приїдуть о дев'ятій годині вечора.
Зазвичай засідання тривали від дев'ятої вечора до півночі.
О дев'ятій вечора президент клубу приїхав по генерала; генерал був готовий; президент сказав йому, що його можуть запровадити до клубу лише з тією умовою, що йому назавжди залишиться невідоме місце зібрань і що він дозволить зав'язати собі очі і присягнеться не скидати тієї пов'язки й не підглядати.
Генерал де Кенель погодився на ту умову і присягнувся честю, що не буде намагатися побачити, куди його провадять.
Генерал уже заздалегідь звелів подати свій ридван; та президент пояснив, що ним скористатися буде неможливо, тому що нема сенсу зав'язувати очі господареві, якщо у візника вони будуть відкриті й він знатиме вулиці, якими їхатиме.
"То як тоді вчинити?", – запитав генерал.
"Я приїхав ридваном", – сказав президент.
"Невже ви так певні у своєму візникові, що довіряєте йому таємницю, про яку вважаєте необережним сказати моєму?"
"Наш візник – член клубу, – сказав президент, – нас повезе статс-секретар".
"Що ж, – зареготав генерал, – тоді нам загрожує інше – що він перекине нас".
Ми зазначаємо цей жарт, як доказ того, що генерала в жодному разі не силоміць припровадили на засідання і присутній він там був із власної волі.
Щойно вони сіли до ридвана, як президент нагадав генералові його обіцянку дозволити зав'язати собі очі. Генерал нітрохи не заперечував проти цієї формальності; для цього заздалегідь приготували хустину.
Дорогою президенту здалося, ніби генерал намагається глянути з-під пов'язки; він нагадав йому про присягу.
"Так, так, правда ваша", – сказав генерал.
Ридван зупинився біля алеї на вулиці Сен-Жак. Генерал вийшов із ридвана, спираючись на руку президента, що його звання залишалося йому невідоме і якого він брав за простого члена клубу; вони перетнули алею, піднялися на другий поверх і ввійшли до кімнати нарад.
Засідання вже розпочалося. Члени клубу, яких попередили вже, що сьогодні буде знайомство з новим членом, зібралися всі. Допровадивши генерала до середини зали, йому запропонували зняти пов'язку. Він відразу ж скористався пропозицією і, здається, страшенно здивувався, побачивши так багато знайомих облич на засіданні товариства, про існування якого навіть не підозрював.
Його запитали про його погляди, та він обмежився відповіддю, що про них вже має бути відомо з листа із Ельби..."
Франц урвав читання.
– Мій батько був рояліст, – сказав він, – його нічого питати про його погляди, вони всім були відомі.
– Звідси і постав мій зв'язок із вашим батьком, любий бароне, – сказав Вільфор, – легко ладнаєш із людиною, якщо поділяєш її погляди.
– Читайте далі, – промовляли очі старого.
Франц продовжував:
"Тоді взяв слово президент і попросив генерала висловитися детальніше, та пан де Кенель відказав, що спершу хоче дізнатися, що від нього чекають.
Тоді йому прочитали того самого листа з острова Ельба, який рекомендував його клубові як людину, що на її сприяння можна покладатися. Цілий абзац того листа був присвячений можливому поверненню з острова Ельба й обіцяв нового, детальнішого листа після прибуття "Фараона" – судна, що належало марсельському судновласникові Моррелеві, із капітаном, що був цілковито відданий імператорові.
Під час читання цього листа генерал, якого розглядали як однодумця, виявляв, навпаки, ознаки невдоволення й очевидної відрази.
Коли читання скінчили, він мовчав і тільки супив брови.
"То що ж, пане генерале, – запитав президент, – що ви скажете на цей лист?"
"Скажу, – відтяв він, – що надто ще недавно склав присягу королю Людовику ХVIII, щоб ламати її на користь колишнього імператора".
Цього разу відповідь була така ясна, що генералові переконання вже не залишали сумнівів.
"Пане генерале, – сказав президент, – для нас не існує короля Людовика XVIII, як не існує й колишнього імператора. Є тільки його величність імператор і король, якого насиллям і зрадою витурили десять місяців тому з Франції, його держави".
"Перепрошую, панове, – сказав генерал, – може, для вас і не існує короля Людовика XVIII, проте для мене він таки існує: він дав мені баронський титул і призначив фельдмаршалом, і я ніколи не забуду, що цими обома званням зобов'язаний його щасливому поверненню до Франції".
"Шановний пане, – підвівшись, дуже серйозно сказав президент, – думайте, що ви кажете; ваші слова недвозначно свідчать нам, що на острові Ельба помилялися стосовно вас і впровадили нас в облуду. Повідомлення вам випливало з тієї довіри, яку до вас почували, тобто почуттям, що було зависоке для вас. Виявляється, ми помилялися; титул і високе звання змусили вас прихилитися до нового уряду, який ми хочемо повалити. Ми не будемо змушувати вас сприяти нам; ми нікого не закликаємо до наших лав проти його сумління і волі, та ми змусимо вас учинити, як належить шляхетній людині, навіть якщо це і не відповідає вашим намірам".
"Ви вважаєте це шляхетним – знати про вашу змову і не викрити її? А я вважаю це участю у змові. Як бачите, я ще відвертіший, аніж ви...– Батьку, батьку, – сказав Франц, урвавши читання, – тепер я розумію, чому вони тебе убили!
Валентина несамохіть зиркнула на Франца: юнак був прекрасний у своєму синівському пориванні.
Вільфор ходив туди-сюди покоєм.
Нуартьє стежив очима за виразом обличчя кожного і зберігав свій суворий і сповнений гідності вигляд.
Франц знову взявся до рукопису і провадив:
""Мосьпане, – сказав президент, – вас запросили з'явитися на засідання, вас не силоміць притягли сюди; вам запропонували зав'язати очі, і ви пристали на це. Виявляючи згоду на обидві ці пропозиції, ви пречудово знали, що ми не клопочемося зміцненням трону Людовика ХVIII, а то нам нічого було так старанно ховатися від поліції. Знаєте, це було б занадто просто – надіти маску, що дозволяє промкнутися у чужі таємниці, а потім скинути цю машкару і згубити людей, що довірилися вам. Ні, ви спершу відверто скажете нам, за кого ви – за випадкового короля, що владарює зараз, чи за його величність імператора".
"Я рояліст, – відказав генерал, – я присягав Людовику XVIII, і я буду дотримуватися цієї присяги".
Коли пролунали ті слова, усі невдоволено загомоніли, і з облич більшості членів клубу видно було, що вони хотіли б змусити пана Д'Епіне пошкодувати за його необдуманою заявою. Президент знову підвівся і відновив тишу.
"Мосьпане, – сказав він йому, – ви надто поважна і занадто розсудлива людина, щоб не усвідомлювати наслідків того становища, у якому ми з вами опинилися, і сама ваша відвертість підказує нам ті умови, які ми повинні вам поставити: ви присягнетеся честю нічого не сповіщати з того, що ви тут почули".
Генерал схопився за ефес своєї шпаги і вигукнув: "Якщо вже казати про честь, то передовсім не порушуйте її законів і не накидайте нічого силоміць!".
"А вам, шановний пане, – провадив президент зі спокоєм, що був чи не грізніший, ніж генералів гнів, – я раджу дати спокій вашій шпазі".
Генерал кинув оком на присутніх, і в погляді його відбився певний неспокій. Усе ж таки він не піддавався; навпаки, він зібрав усю свою мужність.
"Я не складу перед вами такої присяги", – заявив він.
"Тоді, мосьпане, – спокійно відказав президент, – вам доведеться померти".
Генерал Д'Епіне страшенно зблід; він ще раз кинув оком довкруги; декотрі члени клубу перешіптувалися і шукали під плащами зброю.
"Пане генерале, – сказав президент, – не турбуйтеся; ви перебуваєте поміж людьми честі, які випробують усі засоби, щоб переконати вас, перш аніж удатися до крайнощів; у ваших руках наша таємниця, і ви повинні повернути її нам".
Значуще мовчання настало після тих слів; генерал нічого не відповів.
"Замкніть двері", – звелів тоді президент.
Мертве мовчання тривало і після тих слів.
Тоді генерал виступив уперед і, зробивши над собою страшенне зусилля, сказав:
"У мене є син. Перебуваючи поміж убивцями, я зобов'язаний думати про нього".
"Пане генерале, – з гідністю відказав голова зібрання, – одна людина завжди може безкарно образити п'ятдесят душ; це привілей слабості. Та вона даремно користується цим правом. Раджу вам, пане генерале, присягнутися і не ображати нас".
Перевага голови зібрання знову приборкала генерала, він якусь хвилю ще вагався, а потім підійшов до столу президента і запитав:
"Як звучить присяга?"
"Ось вона: "Присягаюся честю ніколи й нікому не відкривати того, що я бачив і чув 5 лютого 1815 року, від дев'ятої до десятої години вечора, і заявляю, що заслуговую на смерть, якщо зламаю цю присягу".
Генерала, либонь, охопив нервовий дрож, що упродовж кількох хвилин заважав йому бодай щось промовити; урешті, поборовши очевидну відразу, він виголосив ту присягу, яку від нього вимагали, але так тихо, що його насилу можна було почути; тож декотрі члени клубу почали вимагати, щоб він повторив гучніше і чіткіше, що він і вчинив.
"Тепер я хотів би піти, – сказав генерал. – Я врешті вільний?"
Президент підвівся, обрав трьох членів зібрання, які повинні були супроводжувати його, і сів із генералом до ридвана, зав'язавши перед тим йому очі. Поміж тими трьома членами був і той, котрий виконував обов'язки візника.
Решта членів клубу мовчки розійшлася.
"Куди ви хочете, щоб ми завезли вас?" – запитав президент.
"Куди завгодно, аби лиш я позбувся вашої присутності", – відказав генерал.
"Мосьпане, – сказав тоді президент, – бережіться, ви більше не на зібранні, тепер ви маєте діло з окремими людьми, то не ображайте їх, якщо не хочете, щоб вас змусили відповідати за образу".
Та, замість того щоб збагнути ті слова, генерал Д'Епіне відказав:
"У своєму ридвані ви так само хоробрі, як і в себе у клубі, з тієї причини, пане, що четверо завжди дужчі, ніж один".
Президент звелів зупинити ридван.
Перебували вони саме в тому місці набережної Орм, де є сходи, що провадять у діл.
"Чому ви тут зупинилися?" – запитав пан Д'Епіне.
"Тому, мосьпане, – сказав президент, – що ви образили людину, і ця людина не хоче ні кроку далі ступнути, не отримавши від вас законного відшкодування".
"Ще один спосіб убивства", – стенув плечима генерал.
"Припніть язика, пане, – відказав президент, – якщо ви не хочете, щоб я вважав і самого вас одним із тих людей, що про них ви допіру казали, тобто боягузом, що борониться власною слабкістю.