Мій любий сер, – звернувся він до містера Діка, який міцно потиснув йому руку, – ви надзвичайно добрі.
– Чи ви снідали? – спитав містер Дік. – З'їжте котлетку!
– Нізащо в світі, мій добрий сер! – скрикнув містер Мікоубер, спиняючи його на шляху до дзвінка. – Апетит і я, містере Діксон, давно вже розлучилися один з одним.
Містер Діксон так зрадів своєму новому імені і відчув себе зобов'язаним містерові Мікоуберу за нього, що знову міцно потиснув йому руку і засміявся, як дитина.
– Діку, – сказала моя бабуся, – увага!
Містер Дік зашарівся і опанував себе.
– Ну, сер, – промовила бабуся, натягаючи рукавички. – Ми готові на гору Везувій чи куди вам заманеться.
– Мем, – відповів містер Мікоубер, – я впевнений, ви незабаром будете свідком вибуху. Містере Тредльс, ви, мабуть, дозволите мені зазначити тут, що ми з вами діяли погоджено?
– Це безперечний факт, Копперфілде, – сказав Тредльс, на якого я глянув здивовано. – Містер Мікоубер радився зі мною щодо своїх намірів, і я намагався дати йому найкращі поради, які тільки міг.
– Якщо я не помиляюся, містере Тредльс, – вів далі містер Мікоубер, – то предметом мого наміру є надзвичайно важливе викриття.
– Надзвичайно важливе, – підтвердив Тредльс.
– Мабуть, за таких обставин, мем і джентльмени, – сказав містер Мікоубер, – ви зробите мені ласку на хвилину віддатися під керівництво людини, яка є не що інше, як уламок корабельної катастрофи, викинутий хвилями морськими на берег людства, але все ж таки є вашим співбратом, позбавленим тільки свого первісного вигляду внаслідок багатьох згубних особистих помилок і непереборної сили обставин?
– Ми цілком покладаємося на вас, містере Мікоубер, – сказав я, – і будемо робити все, що вам завгодно.
– Містере Копперфілд, – відповів на це містер Мікоубер, – ваша довіра в даному разі не зазнає помилки. Я хотів би попросити дозволу піти звідси на п'ять хвилин раніше за вас, а потім прийняти всіх присутніх у конторі Вікфілда і Гіпа, де я служу клерком, з візитом до міс Вікфілд.
Ми з бабусею глянули на Тредльса, і той кивнув на знак згоди.
– Більше нічого, – зазначив містер Мікоубер, – не маю я сказати нині.
По цій мові він, на моє здивування, урочисто вклонився нам усім і зник. Поведінка його взагалі була надзвичайно стримана, а обличчя надзвичайно бліде.
Тредльс тільки усміхнувся і похитав головою (на якій сторч стояло волосся), коли я допитливо глянув на нього. Тоді я вдався до останнього заходу: витяг годинника і почав відраховувати призначені п'ять хвилин. Бабуся тримала свого годинника в руках з тією самою метою. Коли умовлений строк минув, Тредльс подав моїй бабці руку, і ми всі пішли до старого будинку, не вимовивши дорогою жодного слова.
Ми знайшли містера Мікоубера за письмовим столом у конторі, на нижньому поверсі маленької башти, де він щось старанно писав чи старанно вдавав, ніби пише. Велика конторська лінійка була в нього засунута за жилет і стирчала звідти на фут або більше, являючи собою щось подібне до нового жабо.
Мені здалося, що від мене чекають промов, і я почав:
– Як ваше здоров'я, містере Мікоубер?
– Містере Копперфілд, – поважно відповів Мікоубер, – сподіваюся, що бачу вас у доброму здоров'ї!
– Чи вдома міс Вікфілд? – спитав я.
– Містер Вікфілд хворий, він лежить в ліжку, сер, слабкий на ревматичну пропасницю, – відповів він. – Але міс Вікфілд, безперечно, буде рада побачити давніх друзів. Чи не бажаєте увійти, сер?
Він пішов попереду нас до їдальні – першої кімнати, куди завітав я в цьому будинку – і, широко відчинивши двері колишнього кабінету містера Вікфілда, доповів дзвінким голосом:
– Міс Тротвуд, містер Девід Копперфілд, містер Томас Тредльс і містер Діксон!
Я не бачив Урії Гіпа від того знаменного ляпаса. Наш візит, очевидно, вразив його несподіванкою, тим більше, що він дивував і нас самих. Він не ворухнув бровами, бо не було чим ворушити, але він нахмурився до того, що майже зовсім заплющив свої оченята, похапливі рухи кощавої руки по підборіддю викривали збентеження і здивування. Я встиг помітити це, глянувши через плече моєї бабусі в той момент, коли ми переступали поріг, а вже через секунду він був таким же приниженим підлабузником, як і завжди.
– Щиро скажу, – скрикнув він, – це найнесподіваніша радість! Побачити, так би мовити, всіх друзів з парафії собору Святого Павла заразом – це такий бенкет для очей, що кращого й уявити собі не можна! Містере Копперфілд, сподіваюся, ви в доброму здоров'ї... і... якщо смію так покірно висловитися... приязні до людини, яка, щоб там не було, завжди лишалася вашим другом? Місіс Копперфілд, сподіваюсь, одужує? Ми нещодавно з превеликим жалем, запевняю вас, чули сумні звістки про її стан.
Мені соромно було дозволити йому взяти мою руку, але я не знав, що ще робити.
– Речі змінились у цій конторі, міс Тротвуд, від того часу, як я був смиренним клерком і тримав вашого поні, – сказав Урія, удавано посміхаючись. – Але я зовсім не змінився, міс Тротвуд.
– Авжеж, сер, – відказала моя бабуся, – правду вам сказати, я гадаю, що ви лишилися вірний тому, що обіцяли замолоду; якщо це зробить вам приємність, можу підтвердити.
– Спасибі, міс Тротвуд, – сказав Урія, вигинаючись і кривляючись, – за вашу милостиву думку! Мікоубере, скажіть, щоб доповіли про прибуття гостей міс Агнес... і матусі. Матуся неймовірно зрадіє, побачивши таке товариство! – додав він, присуваючи нам стільці.
– Ви не зайняті, містере Гіп? – спитав Тредльс, випадково зустрівши хитрий погляд Урії, коли той прагнув заразом і довідатися, чого ми хочемо, і приховати свої думки.
– Ні, містере Тредльс, – відповів Урія, сідаючи на своє звичайне місце в конторі і затискуючи свої кощаві руки між кощавими колінками. – Не настільки, наскільки можна було б бажати. Але адвокати, акули і п'явки не легко задовольняються, ви знаєте! А втім, у нас з Мікоубером руки повні роботи, бо містер Вікфілд уже майже ні на яку працю не здатен, сер. Але це не тільки обов'язок, але й приємність працювати для нього. Ви, здається, не дуже близько знайомі з містером Вікфілдом, Тредльсе? Якщо не помиляюсь, я тільки один раз мав честь бачитися з вами?
– Ні, я не був близько знайомий з містером Вікфілдом, – відповів Тредльс, – інакше я, мабуть, давно відвідав би вас, містере Гіп.
У тоні цієї відповіді було щось таке, що змусило Урію ще раз придивитися до гостя, і він зиркнув на нього понурими і зловісними очима. Але побачивши Тредльса, його добродушне обличчя, невимушену поведінку і волосся, яке стояло сторч, він відкинув усілякі підозри і, скривившись усім тілом, а особливо довгою шиєю, сміливо відповів:
– Я дуже шкодую про це, містере Тредльс. Ви б захоплювалися містером Вікфілдом так само, як і всі ми. Його маленькі слабкості змусили б вас тільки більше любити його. Але, якщо ви хочете почути красномовну хвалу моєму компаньйонові, то я вам вкажу на Копперфілда. Ця сім'я – його улюблена тема.
Поява Агнес, яку привів містер Мікоубер, перешкодила мені відхилити цей комплімент, якби я навіть хотів це зробити. Агнес, здалося мені, не так досконало володіла собою, як завжди, і помітно було, що вона зазнала тривоги і лиха. Але її сердечна ласка та спокійна краса сяяли від цього ще більше.
Я бачив, як Урія стежив за нею, коли вона вітала нас; у цю хвилину він здався мені бридким і бунтівливим демоном, який спостерігає за добрим духом. Тим часом Мікоубер зробив Тредльсу якийсь знак, і Тредльс непомітно для нас усіх, крім мене, вийшов з кімнати.
– Більше вам нема чого чекати, Мікоубере, – сказав Урія.
Але містер Мікоубер стояв біля дверей і, поклавши руки на лінійку за пазухою, цілком недвозначно вимірював очима одного зі своїх ближніх, і цей ближній був його наймачем.
– Чому ви ще чекаєте? – спитав Урія. – Мікоубере! Хіба ви не чули, що я вам наказав не чекати далі?
– Чув! – відповів Мікоубер, не рухаючись з місця.
– То чому ж ви чекаєте? – спитав Урія.
– Тому, що.... коротко кажучи, я так хочу! – вибухнув містер Мікоубер.
Щоки Урії вкрились нездоровою блідістю, крізь яку ледь-ледь проступали нерівні червоні плями. Він пильно глянув на Мікоубера, і кожен мускул його обличчя уривчасто і швидко здригався.
– Ви недбала людина, як відомо цілому світові, – сказав він, намагаючись усміхнутись. – Я дуже побоююся, що ви незабаром змусите мене дати вам відставку. Ідіть геть! Я згодом побалакаю з вами.
– Якщо є негідник на цій землі, – скрикнув містер Мікоубер, раптом запалюючись несамовитою люттю, – з яким я вже занадто багато балакав, то ім'я його – Гіп.
Урія підскочив, немов його вдарили чи вкололи, і, поволі озираючи нас з найпонурішим і найлютішим виразом, на який лише здатне було його обличчя, тихим голосом сказав:
– Ого! Так це змова! Ви змовились зійтися тут! Ви інтригуєте разом з моїм клерком... правда ж, Копперфілде? Гаразд. То бережіться! У вас з цього нічого не вийде. Ми ж таки з вами знаємо один одного. Любові між нами нема. Ви завжди були панком з голодним шлунком, від першого дня приходу до цього дому. Вам заздро, що я йду вгору, чи не так? Але всі підступи проти мене – дурниці; я вам влаштую таку контратаку! Мікоубере, геть звідси! Я зараз вийду поговорити з вами.
– Містере Мікоубер, – сказав я, – дивіться, як цей тип раптом змінився, і не в тому тільки, що він цілком несподівано сказав трохи правди. Це дає мені певність, що він від нас не втече. Чиніть з ним так, як він на це заслуговує.
– Ви – непогана банда, слово честі! – промовив Урія тим самим глухим тоном, помалу вкриваючись липким потом, що його він стирав довгою кощавою рукою. – Ви підкупили мого брудного клерка – такого самого покидька, яким і ви самі були, Копперфілде, поки не змилостивилася над вами одна особа – і змушуєте його паплюжити мене наклепами! Міс Тротвуд, вам краще зупинити це, інакше я зупиню вашого чоловіка швидше, ніж вам може сподобатися. Погодьтеся, не дуже приємно буде залучати до своїх справ історію такої поважної леді! Міс Вікфілд, якщо ви хоч трохи любите свого батька, то краще вам не приєднуватися до цієї зграї. Я занапащу його, якщо ви не послухаєте мене. Ну, виходьте тепер! Дехто з вас у мене в руках. Обдумайте двічі, доки я вас не загребу. Обдумайте двічі ви, Мікоубере, якщо не хочете бути розчавленим.