В одному прибув нотаріус, у іншому – Франц із друзями.
За хвилю всі зібралися.
Валентина була така бліда, що видно було блакитні жилочки на її скронях і попід очима.
Франц був дуже схвильований.
Шато-Рено з Альбером спантеличено перезиралися; церемонія, що допіру скінчилася, здавалася їм не сумнішою, ніж та, що мала статися зараз.
Пані де Вільфор сіла в тіні, коло оксамитового драпування, і, оскільки вона весь час нахилялася до сина, нелегко було збагнути з її обличчя, що коїлося в її душі.
Вільфор, як завжди, був безпристрасний.
Із притаманною законникам методичністю нотаріус порозкладав на столі папери, сів у фотель і, поправивши окуляри, звернувся до Франца.
– Ви пан Франц де Кенель, барон Д'Епіне? – запитав він, хоч і добре знав його.
– Так, шановний пане, – відказав Франц.
Нотаріус уклонився.
– Я мушу попередити вас, мосьпане, – мовив він, – і роблю це від імені пана де Вільфора, що, дізнавшись про ваш майбутній шлюб із панною де Вільфор, пан Нуартьє змінив намір стосовно своєї внучки і цілком позбавив її спадку, який мав перейти до неї. Поспішаю додати, – провадив нотаріус, – що заповітник мав право орудувати тільки частиною свого маєтку і, розпорядившись усім, відкрив можливість оскаржувати заповіт, і він буде визнаний недійсним.
– Авжеж, – сказав Вільфор, – але я заздалегідь попереджаю пана Д'Епіне, що, поки я живий, заповіт мого батька не буде оскаржуватися, тому що моє становище не дозволяє мені зчиняти бодай найменший скандал.
– Шановний пане, – сказав Франц, – я дуже засмучений, що таке питання порушують у присутності панни Валентини. Я ніколи не цікавився розміром її маєтку, який, хоч як би меншав, усе ж таки набагато більший від мого. Намагаючись поріднитися з паном де Вільфором, моя родина керувалася лише міркуваннями честі; що ж до мене, то я шукав тільки щастя.
Валентина ледве помітно кивнула на знак подяки, і дві мовчазні сльозинки скотилися її щоками.
– Утім, пане, – сказав Вільфор, звертаючись до свого майбутнього зятя, – якщо не брати до уваги втрати певної частки ваших надій, у цьому несподіваному заповіті нема нічого особисто образливого для вас; він пояснюється немічним глуздом пана Нуартьє. Мій батько невдоволений не тим, що панна де Вільфор виходить заміж за вас, а тим, що вона взагалі виходить заміж; його так само засмутив би Валентинин шлюб із кимось іншим. Старість егоїстична, мосьпане, а панна де Вільфор віддавала панові Нуартьє весь свій час, що вже не зможе робити баронеса Д'Епіне. Сумний стан, у якому перебуває мій батько, не дозволяє розмовляти з ним про поважні справи, яких він не може второпати своїм немічним розумом. Я глибоко певен, що цієї хвилин він хоч і пам'ятає, що його внука виходить заміж, проте встиг навіть забути, як звати того, хто повинен стати його внуком.
Ледь Вільфор скінчив те і Франц уклонився на ті слова, двері вітальні відчинилися й увійшов Барруа.
– Панове, – виголосив він голосом, що був незвичайно твердий для слуги, котрий звертається до своїх панів такої врочистої миті, – пан Нуартьє де Вільфор бажає негайно поговорити з паном Францом де Кенелем, бароном Д'Епіне.
Так само як і нотаріус, він назвав нареченого повним титулом, щоб уникнути непорозумінь.
Вільфор здригнувся, пані де Вільфор опустила сина з колін, Валентина підвелася, бліда і безмовна, ніби статуя.
Альбер і Шато-Рено обмінялися ще більш спантеличеними поглядами, ніж першого разу.
Нотаріус глянув на Вільфора.
– Це неможливо, – сказав королівський прокурор, – крім того, пан Д'Епіне зараз не може піти з вітальні.
– Мій господар, пан Нуартьє, бажає саме зараз говорити з паном Францом Д'Епіне з важливої справи, – так само твердо виголосив Барруа.
– То дідусь Нуартьє заговорив? – зі своєю звичною зухвалістю запитав Едуар.
Та ця витівка не викликала усмішки навіть у пані де Вільфор: так усі були стурбовані й така врочиста була хвилина.
– Передайте панові Нуартьє, що його бажання не може бути виконане, – заявив Вільфор.
– Тоді пан Нуартьє попереджає, – сказав Барруа, – що він звелить перенести себе до вітальні.
Подиву не було меж.
На обличчі пані де Вільфор промайнула тінь посмішки.
Валентина несамохіть звела очі до стелі, немовби дякуючи Богові.
– Валентино, – сказав Вільфор, – підіть, прошу вас, і дізнайтеся, що це там іще узяв собі в голову ваш дідусь.
Валентина хутко попрямувала до дверей, та Вільфор передумав.
– Зачекайте, – сказав він, – я піду з вами.
– Перепрошую, мосьпане, – устряв Франц, – мені здається, якщо пан Нуартьє посилає по мене, то й мені слід було б уволити його бажання; крім того, я буду щасливий засвідчити йому мою пошану, тому що ще не мав нагоди удостоїтися цієї честі.
– О Господе, – стривожено сказав Вільфор. – Та вам нема чого турбуватися!
– Перепрошую, шановний пане, – сказав Франц тоном людини, що її рішення незмінне, – я не хочу пропустити нагоди довести панові Нуартьє, як недобре чинить він у своєму упередженні проти мене, котре я твердо поклав собі перебороти, хоч яке воно там було б, моєю глибокою відданістю.
І, не давши Вільфорові утримати себе, Франц теж підвівся і попрямував за Валентиною, що вже спускалася сходами з радістю людини, що мала ось-ось утопитися, та останньої миті вхопилася рукою за скелю.
Вільфор подався за ними.
Шато-Рено і Морсер обмінялися третім поглядом, ще більш спантеличеним, ніж перші два.
XVIII. ПРОТОКОЛ
Нуартьє чекав у своєму кріслі, убраний у темну одіж.
Коли всі троє, котрих він сподівався побачити, увійшли, він глянув на двері, і покойовий слуга відразу ж замкнув їх.
– Майте на увазі, – тихо сказав Вільфор Валентині, яка не могла приховати своєї радості, – якщо пан Нуартьє збирається сповістити вам те, що може стати на заваді вашому шлюбові, я забороняю вам розуміти його.
Валентина зашарілася, та нічого не відповіла.
Вільфор підійшов до Нуартьє.
– Ось пан Франц Д'Епіне, – сказав він йому, – ви послали по нього, і він прийшов на ваш поклик. Звичайно, ми вже давно бажали цієї зустрічі, і я буду дуже радий, якщо вона доведе вам, які необґрунтовані були ваші протидії Валентининому заміжжю.
Нуартьє відповів тільки поглядом, від якого тілом Вільфора пробігли дрижаки.
Потім він очима погукав Валентину.
За однісіньку мить, завдяки тим способам, якими вона завжди користувалася під час розмов із дідусем, вона знайшла слово "ключ".
Потім вона простежила за очима недвиги, і погляд його зупинився на шухляді бюрка, що стояло поміж вікнами.
Вона відчинила ту шухляду, і справді там був ключ.
Вона взяла його, і дідуганові очі підтвердили, що він хотів саме цю річ; потім погляд його показав на старовинний письмовий стіл, яким давно вже не користувалися, здавалося, там могли зберігатися тільки старі непотрібні папери.
– Я повинна відчинити його? – запитала Валентина.
– Так, – дав на здогад старий.
– Відімкнути шухляди?
– Так.
– Бічні?
– Ні.
– Середню?
– Так.
Валентина відімкнула її й дістала звідти жмут паперів.
– Вам потрібно це, дідусю? – запитала вона.
– Ні.
Валентина почала діставати всі папери підряд, аж у шухляді нічого вже не лишилося.
– Шухляда вже геть порожня, – сказала вона.
Нуартьє показав очима на словник.
– Так, розумію, дідусю, – сказала вона.
І вона знову почала називати одну за одною літери абетки, аж на "С" Нуартьє її перепинив.
Вона почала гортати словник і сягнула слова "секрет".
– То шухляда з секретом? – запитала вона.
– Так.
– Хто знає цей секрет?
Нуартьє звернув погляд на двері, якими вийшов слуга.
– Барруа? – запитала Валентина.
– Так, – дав на здогад Нуартьє.
– Погукати його?
– Так.
Валентина підійшла до дверей і погукала Барруа.
Тим часом від нетерпіння на Вільфоровому чолі виступив піт, а Франц стояв страшенно здивований.
До покою увійшов старий слуга.
– Барруа, – сказала Валентина, – дідусь звелів мені взяти з цієї шафки ключа, відімкнути стіл і висунути оцю шухляду; виявляється, вона із секретом; либонь, ви знаєте його; відчиніть його, будь ласка.
Барруа глянув на старого.
– Зробіть це, – сказав виразний погляд Нуартьє.
Барруа послухався; відчинилося подвійне дно, і з'явився жмут паперів, перев'язаних чорною стьожкою.
– Вам потрібно це, мосьпане? – запитав Барруа.
– Так, – дав на здогад Нуартьє.
– Кому я повинен передати ці папери? Панові де Вільфорові?
– Ні.
– Панні Валентині?
– Ні.
– Панові Францові Д'Епіне?
– Так.
Франц здивувався і підступився ближче.
– Мені, шановний пане? – запитав він.
– Так.
Франц узяв од Барруа папери і, зиркнувши на обгортку, прочитав: "Після моєї смерті передати моєму другові, генералові Дюрану, який, зі свого боку, вмираючи, повинен заповідати цей пакет своєму синові, із наказом зберігати його, як такий, у котрому містяться надзвичайно важливі папери".
– Що я повинен учинити з цими документами, шановний пане? – запитав Франц.
– Мабуть, щоб ви зберігали їх у такому самому запечатаному вигляді, – сказав королівський прокурор.
– Ні, ні! – швидко відказали очі Нуартьє.
– Може, ви хочете, щоб пан Д'Епіне прочитав їх? – запитала Валентина.
– Так, – сказали очі старого.
– Що ж, бароне, дідусь просить вас прочитати ці папери, – сказала Валентина.
– То сядьмо нарешті, – з досадою сказав Вільфор, – це забере трохи часу.
– Сідайте, – показав очима старий.
Вільфор сів, та Валентина тільки сперлася на дідовий фотель, а Франц так і лишився стояти перед ними.
Він тримав таємничий пакет у руці.
– Читайте! – звелів поглядом старий.
Франц розгорнув обгортку, і в покої запала цілковита тиша. У загальному мовчанні він прочитав:
"Витяг із протоколу засідання клубу бонапартистів на вулиці Сен-Жак, яке відбулося 5 лютого 1815 року".
Франц зупинився.
– П'яте лютого тисяча вісімсот п'ятнадцятого року! Того дня вбили мого батька!
Валентина з Вільфором мовчали; очі старого ясно казали: читайте.
– Адже мій батько зник після того, як вийшов із цього клубу, – провадив Франц.
Погляд Нуартьє, як і раніш, казав: читайте.
Франц почав читати:
"Ми, що підписалися нижче, Луї-Жак Борепер, підполковник артилерії, Етьєн Дюшампі, бригадний генерал, і Клод Лешарпаль, директор управління земельними угіддями, заявляємо, що 4 лютого 1815 року з острова Ельба надійшов лист, який доручав увазі й довірі членів бонапартистського клубу генерала Флавіяна де Кенеля, що перебував на імператорській службі від 1804 до 1815 року, отож, звісно, відданого наполеонівській династії, попри наданий йому Людовиком XVIII титул барона Д'Епіне, за назвою його маєтку.
Унаслідок цього генералові де Кенелеві надіслали записку із запрошенням на засідання, що мало відбутися наступного дня, п'ятого лютого.