Я разів зо два бачив пані де Сен-Меран, вона була маленька, худорлява, нервова, та геть не повнокровна жінка. Апоплексичний удар від горя – рідкість для людей такої конституції.
– Принаймні, – сказав Альбер, – хоч яка була недуга, що погубила її, чи лікар, що заморив її, та пан де Вільфор чи радше панна Валентина, чи ще радше мій друг Франц тепер є власником незлецького спадку: вісімдесят тисяч ліврів річного зиску, здається.
– Цей спадок мало не удвічі зросте після смерті цього старого якобінця Нуартьє.
– Ото впертий дідуган! – сказав Бошан. – Tenacem propositi virum[63]. Він, либонь заклався зі смертю, що поховає усіх своїх спадкоємців. І, їй-богу, він цього таки доможеться. Видно, що це той член Конвенту дев'яносто третього року, який у 1814 році сказав Наполеонові: "Ви занепадаєте, тому що ваша імперія – молода стеблина, що стомилася від свого росту; зіпріться на республіку, дайте добрячу конституцію і поверніться на поля битв, і я обіцяю вам п'ятсот тисяч вояків, друге Маренго і другий Аустерліц. Ідеї не вмирають, ваша величносте, вони часом дрімають, та прокидаються ще дужчі, аніж були до сну".
– Напевне, люди для нього те саме, що й ідеї. Я тільки хотів би знати, як Франц Д'Епіне поладнає з дідуганом, який не може обійтися без його дружини. А де ж Франц?
– А він у першому ридвані, із Вільфором; той уже розглядає його як члена родини.
У кожному повозі, що їхав у тій процесії, точилася приблизно така сама розмова: усі дивувалися з цих двох смертей, що сталися так несподівано і одна за одною, та ніхто й не здогадувався про ту страшенну таємницю, якою під час нічної прогулянки поділився з Вільфором лікар Д'Авріньї.
За годину досягнули цвинтаря; днина була тиха, але похмура, що дуже личило сумному обряду, який мав тут здійснитися. У натовпі, що прямував до родинного склепу, Шато-Рено впізнав Морреля, який прибув окремо у своєму кабріолеті; блідий і мовчазний, він ішов сам облямованою тисом стежиною.
– А ви як тут опинилися? – запитав Шато-Рено, узявши молодого капітана попід руку. – Хіба ви знайомі з Вільфором? Чом же я вас ніколи не зустрічав у нього вдома?
Цієї миті їх наздогнали Альбер із Францом.
– Не дуже придатне місце для знайомства. – сказав Альбер, – та дарма, ми люди не забобонні. Пане Моррелю, дозвольте представити вам пана Франца Д'Епіне, мого пречудового супутника в мандрівках, із яким я їздив Італією. Любий Франце, це пан Максимільян Моррель, у особі якого я за твоєї відсутності здобув чудового друга. Його ім'я ти почуєш від мене щоразу, як мені доведеться казати про шляхетне серце, розум і ґречні манери.
Якусь мить Моррель вагався. Він питав себе, чи не буде злочинним лицемірством майже як друга вітати людину, проти якої він потайці бореться. Та потім він згадав про свою клятву і про врочистість тієї пори; він постарався нічого не виказати на своєму обличчі й, стримавшись, уклонився Францові.
– Панна де Вільфор дуже побивається? – запитав Дебре у Франца.
– Без краю, – відказав Франц, – сьогодні вранці в неї було таке обличчя, що я ледве впізнав її.
Ці начебто прості слова вдарили у Моррелеве серце. То цей чоловік бачив Валентину, розмовляв із нею?
Тієї миті молодому гарячому офіцерові потрібна була вся його сила волі, щоб стриматися і не зламати клятви.
Він узяв Шато-Рено попід руку і хутко попровадив його до гробівця, перед яким служки з похоронного бюро вже поставили домовини.
– Пречудова оселя, – сказав Бошан, зазирнувши до мавзолею, – це тобі й літній палац, і зимовий. Настане і ваша черга оселитися в нім, любий Франце Д'Епіне, адже незабаром і ви станете членом цієї родини. Як філософ, я волів би притулитися у скромній хатці, маленькому будиночку, он там, під деревами, і щоб над моїм сердешним тілом було якомога менше камінних брил. Як помиратиму то скажу те, що Вольтер писав Піронові: "Eo rus[64], та й годі..." Ох, нехай йому всячина, кріпіться, Франце, адже ваша дружина успадкує все.
– Ні, Бошане, – сказав Франц, – ви нестерпні. Ви політичний діяч, і політика привчила вас із усього кепкувати і нічому не вірити. Та все ж таки, коли ви маєте за честь бути в товаристві звичайних смертних і маєте щастя на мить позбутися політики, постарайтеся знову набути душу, яку ви завжди залишаєте у вестибюлі Палати депутатів або Палати перів.
– О Господе, – сказав Бошан, – як по правді, що таке життя? Очікування у передпокої смерті.
– Я вже починаю ненавидіти Бошана, – сказав Альбер і відійшов на декілька кроків разом із Францом, давши Бошанові нагоду провадити ті філософські розмисли з Дебре.
Родинний склеп Вільфорів був білим кам'яним чотирикутником заввишки десь двадцять футів; внутрішній мур відокремлював місце Сен-Меранів од місця Вільфорів, і в кожної половини були окремі двері.
На відміну від інших гробівців, у ньому не було тих огидних скринь, що розташовані одна над одною, де, заощаджуючи місце, кладуть небіжчиків, оздоблюючи їх написами, що схожі на налички; за бронзовими дверми відкривалося щось на кшталт суворого і похмурого передпокою, відокремленого муром од самої могили.
У тому мурі й були оті двері, що про них ми допіру казали і які провадили до місця спочинку Вільфорів та Сен-Меранів.
Тут рідня могла без перешкод перейматися скорботою, і легковажний люд, який обрав цвинтар Пер-Лашез місцем своїх пікніків або любовних побачень, не міг потурбувати піснями, галасом і біганиною мовчазне споглядання чи переповнену сльозами молитву відвідувачів склепу.
Обидві домовини занесли у правий гробівець, що належав родині Сен-Меранів, поставили на зарання споруджений поміст, що вже готовий був прийняти свій скорботний тягар; Вільфор, Франц і найближча рідня самі увійшли до того святилища.
Оскільки всі релігійні обряди назовні вже добігли краю і не було ніяких промов, присутні відразу ж розійшлися: Шато-Рено, Альбер і Моррель подалися в один бік, а Дебре з Бошаном – у інший.
Франц лишився з Вільфором. Біля цвинтарної брами Моррель під якимось приводом зупинився; він бачив, як вони удвох поїхали у траурному ридвані, і взяв це за недобру прикмету. Він повернувся до міста, і хоч сидів ув одному повозі з Шато-Рено й Альбером, не чув жодного слова з їхньої балачки.
І справді, тієї миті, коли Франц хотів було попрощатися з Вільфором, той сказав:
– Коли я вас побачу, пане бароне?
– Коли захочете, шановний пане, – відказав Франц.
– Якомога скоріш.
– Я до ваших послуг; може, поїдемо разом?
– Якщо це не буде вам незручно.
– Нітрохи.
Отак майбутній тесть і майбутній зять сіли в той самий ридван, і Моррель, повз якого вони проїхали, не без підстав стривожився.
Вільфор із Францом повернулися в передмістя Сент-Оноре.
Не заходячи ні до кого, не поговоривши з дружиною і дочкою, він попровадив гостя до свого кабінету і запропонував йому крісло.
– Пане Д'Епіне, – мовив він, – мушу вам дещо нагадати, і це, можливо, не так і недоречно, як могло б здаватися на перший погляд, тому що виконання волі померлих є найперший дарунок, який належить покласти на їхню могилу. Отож, я повинен нагадати вам про бажання, яке висловила позавчора пані де Сен-Меран на смертному ложі, а саме, щоб весілля Валентини в жодному випадку не відкладалося. Вам відомо, що справи небіжчиці перебувають у цілковитому порядку; за її заповітом, Валентині переходить весь маєток Сен-Меранів; учора нотаріус пред'явив мені папери, які дозволяють остаточно оформити шлюбну угоду. Ви можете податися до нотаріуса і від мого імені попросити його показати вам ці папери. Наш нотаріус зветься Дешан, майдан Бове, передмістя Сент-Оноре.
– Мосьпане, – відказав Д'Епіне, – панна Валентина зараз у такій скорботі, то, може, вона не захоче думати про заміжжя? Знаєте, я остерігаюся...
– Найпалкіше бажання Валентини буде вволити останню волю бабуні, – урвав його Вільфор, – тож із її боку завад не буде, запевняю вас.
– Тоді, – відказав Франц, – оскільки не буде їх і з мого боку, робіть, як ви вважатимете за потрібне; я дав слово і дотримаюся його не лише із задоволенням, а й із глибокою втіхою.
– То нема чого відкладати, – сказав Вільфор. – Угода мала бути підписана позавчора, вона цілком готова; її можна підписати вже сьогодні.
– А як бути із трауром? – нерішуче заперечив Франц.
– Не турбуйтеся, – сказав Вільфор, – у моєму домі не будуть порушені правила пристойності. Панна де Вільфор поїде на три місяці у свій маєток Сен-Меран; кажу "свій маєток", бо належить він їй. Там, за тиждень, якщо ви погодитеся на те, без жодної пишноти, скромно і тихо, ми укладемо цивільний шлюб. Після весілля ви повернетеся до Парижа, а ваша дружина перебуде траур зі своєю мачухою.
– Як вам буде завгодно, мосьпане, – сказав Франц.
– Тоді, – провадив Вільфор, – я попрошу вас зачекати з півгодини; на ту пору Валентина спуститься у вітальню. Я пошлю по Дешана, ми відразу ж оголосимо і підпишемо шлюбну угоду, і сьогодні ж увечері пані де Вільфор одвезе Валентину в її маєток, а ми приїдемо до них за тиждень.
– Мосьпане, – сказав Франц, – у мене до вас тільки одне прохання.
– Яке?
– Я хотів би, щоб під час підписання угоди присутні були Альбер де Морсер і Рауль де Шато-Рено; ви ж знаєте, це мої свідки.
– Їм можна сповістити за півгодини. Хочете самі поїхати по них чи ми когось пошлемо?
– Я волію поїхати сам.
– То я чекатиму вас за півгодини, і натоді Валентина буде готова.
Франц уклонився Вільфорові й вийшов.
Не встигли двері зачинитися за ним, як Вільфор послав попередити Валентину, що вона повинна за півгодини спуститися у вітальню, тому що прийде нотаріус і свідки барона Д'Епіне.
Ця несподівана звістка збурила всенький дім. Пані де Вільфор не хотіла їй вірити, а Валентину вона вразила, немов удар грому.
Вона окинула поглядом покій, ніби шукаючи захисту. Хотіла було спуститися до діда, та на сходах зустріла Вільфора: він узяв її за руку і попровадив до вітальні.
У передпокої Валентина зустріла Барруа і кинула на нього розпачливий погляд.
За хвилю після Валентини до вітальні увійшла пані де Вільфор із малим Едуаром. Видно було, що молоду жінку страшенно підкосило родинне горе; вона була страшенно бліда і здавалася нескінченно змореною.
Вона сіла, узяла Едуара до себе на коліна і вряди-годи майже конвульсивним порухом пригортала до себе цю дитину, у якій, здавалося, зосередилося її життя.
Незабаром пролунало торохтіння двох ридванів, що заїжджали у дворисько.