Журавлиний крик

Василь Биков

Сторінка 15 з 18

Супроти цієї близької загибелі розпачливо протестувало все його єство, весь настирливий Аликів дух, волала кожна клітинка, жадаючи жити.

Але минуло кілька хвилин, а загибелі все не було, та й особливого страху – теж. Постріли з дороги стихли, тільки поруч гуркав петеер та торохтів кулемет старшини, і Овсєєв обережно виглянув.

Те, що він побачив на дорозі, відразу змінило його настрій, де й поділися почуття паніки й гризоти, боєць схопив гвинтівку й почав стріляти. Він бив по німцях, що втікали канавою, і йому здалося, що один з них упав, прошитий його кулею. Це, як виявилося, навіть приємно – боротися й перемагати. І хоч Овсєєв знав інше й давно визначив своє ставлення до цієї боротьби, щось у ній мимоволі захопило його. Проте бій скоро закінчився, і він навіть пошкодував, що так мало дісталось йому молодецької радості.

Згодом, чим більше минало часу, тим усе настирливіше почали виникати інші думки: що добре зробив, залишившись тут, не піддавшись слабкості й страху, що тепер і він може не тільки пишатися, а й відчути в душі радісне щастя перемоги, якого досі ще ніколи не відчував. Думки летіли далі, й Алик уявив уже, що, коли їм пощастить якось вибратися звідси, то всіх їх, певно, нагородять, тоді і груди Овсєєва прикрасить медаль або орден – це було надзвичайно принадливо й обіцяло немало приємностей.

Так збігав час, а навколо все було тихо. Десь за поріділими, прорваними до небесної синяви хмарами пророкотали і стихли літаки, звідкись вітер доніс глухі вибухи бомб. День знову починався вітряний, по-осінньому непогожий і холодний, але тепер примхи погоди відступили на другий план.

Свист усе не міг вгамувати своє радісне збудження. Анітрохи не остерігаючись, він виліз з грязької траншеї і в незастебнутій шинелі з піднятим коміром усівся на тильному бруствері. Щоправда, зараз можна було й не остерігатися, бо дорога й поле попереду були пусті.

Транспортер ще димів, але вже догоряв, підставивши вітрові закурений залізний бік. Там же стояли покинуті підбиті мотоцикли, і Свист, весь час поглядаючи туди, не витримав.

– Командире, – гукнув він Карпенку, який лопаткою викидав грязь з окопчика. – Давай збігаю туди на хвилинку.

Карпенко випростався, подивився в поле й зморщився: видно було, що він не схвалює цього задуму, але й відмовити Свисту не хоче.

– Га, командире? – домагався бронебійник. – Може, якийсь харч знайдемо. А то вже пустувато, турецький бог, ярина зелена.

Карпенко ще раз оглянувся і знехотя дозволив:

– Ну йди, тільки дивись, щоб де поранений не підстрелив.

– О, ми його миттю кокнемо, – зрадів бронебійник і перескочив траншею. – Овсєєв, гайда зі мною.

– Ні, краще йди сам.

– Ех ти, боягуз! – зневажливо мовив Свист і гукнув Глечику: – Ходімо, салаженя, трофеї збирати.

Глечик розгубився, не знаючи, що робити: хотілося поглянути і боязно було вилазити з траншеї на стерню, туди, де ще недавно лютувала смерть. Але відмовитись він усе-таки не зміг, тим більше що Свист уже згорда кинув:

– Чого боїшся? Ходімо.

Тоді він узяв гвинтівку й виліз у вільний, дуже просторий і водночас страшнуватий світ. Вони перейшли залізницю і попрямували дорогою до улоговини.

Глечик почував себе тут, у цьому просторі, досить незатишно, все кортіло відстати від Свиста, сховатися за його спину, думалося, що ось-ось від тих ворожих машин загуркотить черга і смерть болем прониже його тіло. Однак там поки що не видно було нікого, і хлопець стримував, перемагав свій страх і ступав поруч з товаришем. Так вони перейшли місток і наближалися до бойовища; ніхто не стріляв у них, і Глечик трохи заспокоївся. А Свист доволі рішуче, з гранатою за паском, на якому блищала велика флотська пряжка, підійшов до транспортера, що стояв на дорозі, обійшов його, заглянув у відчинені ззаду дверці. Живого тут не видно було нікого, віддалік, уткнувшись обличчям у грязь, лежав убитий німець, біля нього, в канаві, другий, смерділо паленою гумою, тліючим ганчір'ям та фарбою. Не бачачи небезпеки, Глечик теж підійшов до машини.

Глянувши туди-сюди, Свист схопився за дверці і скочив усередину транспортера. Глечик з гвинтівкою напоготові поліз був слідом, та аж підскочив від страху. На чорному клейончатому сидінні, відкинувши голову й звісивши вниз нерухому руку, лежав убитий гітлерівець. Потім, трохи осмілівши, хлопець з цікавістю й острахом подивився в його безкровне білясте обличчя, немов з його виразу чи якоїсь рисочки хотів розгадати суть тієї войовничої пожадливості, що несла в Росію багатомільйонна армія цих чужинців. Але обличчя німця було звичайне, худорляве, давно неголене, і на ньому вже й сліду не було болю чи якогось іншого почуття. А Свист байдуже й безцеремонно переступив через убитого і, брязкаючи якимсь залізяччям, почав порпатися в череві машини.

– Ей, Глечик, тримай!

Він подав у дверці новісінький, анітрохи не обгорілий воронований кулемет. Глечик узяв його, а Свист, покопирсавшись ще трохи, зіскочив з оберемком набитих патронами стрічок. Їх він теж віддав хлопцеві, а сам підхопив на дорозі покинутий автомат, ногою перевернув на спину його вбитого господаря й гидливо сплюнув. Глечикові весь час було не по собі й боязко. Вбиті лежали зовсім як живі: в шинелях, у ременях, з круглими коробками протигазів, тільки що не рухались, але, здавалося, вони можуть кожної миті підхопитися з землі й кинутись на них. А Свист тим часом, не звертаючи на мерців особливої уваги, оглянув мотоцикл, обійшов другий транспортер, той, що засів у канаві, і через борт теж переліз у його кузов.

– Холера, нема нічого, – з прикрістю сказав він звідти. – Згорів увесь харч, ярина зелена.

Глечик навіть зрадів, що їжі не знайшлося (яка там їжа серед цієї гидоти). Довго вони тут не розходжували й мерщій подалися назад.

Хлопець тяг кулемет, важкий моток металевих стрічок і вже не відчував того страху, з яким ішов сюди. Ця екскурсія навіть сподобалася Глечику, і він не переставав захоплюватися своїми друзями, які вчинили такий великий розгром. Здавалося навіть неймовірним, що п'ятьом звичайним, простим бійцям вдалося знищити могутню німецьку техніку, дати чосу на дорозі тим самим німцям, які завоювали Європу і яких від самого кордону не могли зупинити наші дивізії. Хлопець не міг зрозуміти всього, але відчував, що за зовнішньою своєю простотою й незграбністю і Карпенка, і Свиста, може, й Овсєєва криється щось уміле, дуже й надійне. І тільки він, Глечик, видно, не мав ніякої військової сили, а тому боявся й переживав: стільки страху натерпілося в недавньому бою його хлоп'яче серце. Але він як міг душив у собі цей страх, намагався бодай чим-небудь допомогти у тій спільній справі, яку вони всі вершили. А тепер, спізнавши радість першої перемоги й трохи заспокоївшись, він ладен був зробити все що завгодно для командира Карпенка і для сміливого славного Свиста. До сліз жаль було Фішера, з яким вони вже трохи заприятелювали в останні дні і навіть їли з одного казанка. Молода, самотня і щира душа Глечика горнулася до них – цієї маленької купки бійців, у якій і він поступово починав знаходити себе.

– Оце діло, – сказав Карпенко, коли вони підійшли до траншеї. – Оце хвалю.

Він перейняв у Глечика його ношу, уважно оглянув новенький кулемет і величезною п'ятірнею потягнув рукоятку.

– Трофей, – засміявся Свист і скочив у траншею до командира. – А на зуб нема нічого. Була торба галет, та й та обгоріла. А це тобі, командире, – все-таки трохи легший за твого пудовика "дегтяря".

Карпенко все крутив у руках кулемет, оглядаючи його з усіх боків, поляскав затвором, прицілився, скинувши на руку. Кулемет йому подобався, але старшина все щось зважував подумки.

– А патрони? – спитав він Свиста. – Це й усе? Ні, хлопче, не піде. На, Овсєєв, освоюй, воюватимеш, а мені мій зручніший.

Свист, здивувавшись, свиснув і торкнув на вихрах пілотку.

– Ну й дарма. Я його сам схопив би, та петеер – з двома не впораєшся.

Овсєєв без усякої радості взяв кулемет, а Свист, запустивши руку в глибоку кишеню своєї шинелі, щось вийняв у стиснутому кулаці.

– Ну, а на це що скажеш? Га?

Карпенко делікатно взяв з його долоні круглого кишенькового годинника на довгому блискучому ланцюжку, зашкарублими великими пальцями обережно розкрив футляр, покрутив головку. Це був добрий кишеньковий годинник із секундною стрілкою та випуклими фосфорними цифрами на кремовому циферблаті.

– П'ятнадцять каменів, анкерний хід – оце, скажу тобі, трофей! – хвалився Свист. – Хочеш, бери. На іменини не дам, а тепер – будь ласка.

– Ти диви, гарна штуковина: п'ятнадцять каменів, кажеш? – чи то серйозно, чи то з іронією перепитав старшина. – Молодець ти, Свист, молодчина. Отак через рік-два з тебе вийде неабиякий мародер, еге ж, ярина зелена?

– Ну, таке вигадаєш: мародер! – засміявся Свист. – Не хочеш – давай сюди.

Він простягнув руку, але Карпенко, не зважаючи на те, розмахнувся з усієї своєї немалої сили і так хряпнув годинником об покремсану осколками стіну сторожки, що аж посипалася штукатурка й, напевно, з тонким дзвоном розлетілися в різні боки всі п'ятнадцять камінчиків.

– Ось і все, і нічичирк – справі кінець, – сказав командир і відвернувся до свого кулемета в окопчику.

Свист почухав потилицю, по-блазенському підморгнув Глечику й справді не сказав ні слова.

17

Зацікавившись новою зброєю, Глечик підійшов до Овсєєва, і вони вдвох почали оглядати цей трофейний кулемет. Овсєєв чомусь знову став невеселий, мовчазний, і не можна було зрозуміти, що діється в його душі. Демонстративно, не помічаючи Глечика, він поставив на бруствер трофей, здмухнув пил і відкрив затворну коробку.

– Емге тридцять чотири, останньої моделі, – буркнув він. – В училищі ми вивчали. Швидкострільність величезна – не рівня нашому "дегтяреві".

Глечик уважно дивився, прислухаючись до слів досвідченішого за себе товариша, і думав, що той покаже, як поводитися з кулеметом. Але Овсєєв з незрозумілою ворожістю закричав на хлопця:

– А взагалі на якого біса! Ти приніс – ти й стріляй!

– Та я ж не вмію, – щиро признався Глечик. – А ти чому не хочеш?

Овсєєв помовчав, поклацав затвором і злісно гиркнув:

– Мені ще жити хочеться.

Глечику він не хотів казати всього того, що розумів сам, – що з кулеметом куди небезпечніше в бою, ніж з гвинтівкою, що в першу чергу гинуть кулеметники, що тепер йому вже не сховатися в траншею, бо Карпенко зажадає вогню, і Овсеєву знову доведеться ризикувати головою.

12 13 14 15 16 17 18