Я теж мовчав. Ми під'їжджали до міста, шофер набрав чималу швидкість на безлюдній нічній дорозі. Дорога шалено бігла під колеса машини, із вихором і шелестінням виривалася з-під них назад, фари легко і яскраво розсовували темряву. З боків раз у раз мелькали білі в промінні світла стовпи, дорожні знаки, верби з побіленими стовбурами. Рівномірно і сильно гудів мотор.
На душі було похмуро й прикро — недовга сутичка з Ксьондзовим нічого для мене не прояснила і ні в чому не переконала. Мені ще треба багато в чому розібратися. Щоправда, почуття мої незмінно були на боці Ткачука, і я готовий був допомогти йому, але не знав як. Кажуть, збоку видніше. Можливо, це й так, може, й справді тепер за мною слово. Бо Ткачук був надто близько до тієї трагічної історії, Миклашевич став її героєм і її жертвою. Ксьондзов, певне, давно і міцно був у полоні своєї упередженості, від якої не так легко звільнитися. Можливо, кожен з них був по-своєму правий, але хто більше був правий, цього я не знав. Знову ж, що я тоді міг? Хіба що написати про все так, як чув, як розумів сам. І ось тепер нехай вирішує читач. Нехай розбирається. Кожен відповідно до свого світогляду, свого розуміння війни, героїзму, відповідно до свого обов'язку перед сумлінням і перед історією…
1971
Переклад Миколи Цівини