Кожного рибалку, що поранить або вб'є дельфіна, буде притягнуто до суворого покарання".
– Отакої, – промимрив Сі. – Яким числом датується телеграма?
– Дванадцятим березня.
– Дякую, Кейте.
Він поклав трубку.
Перегодя Сі підвівся. Вже й спати йому не хотілося. Він озув пантофлі й став проходжатися вздовж і впоперек кімнати.
ІV
– Пам'ятаєш, як отой дивак Сі приходив тоді пополудні морочити нам голову із своїм помічником, схожим на боксера, – сказала Меггі. – В усякому разі його помічник був гарніший за нього. Мене холодом обдавало від погляду того дивака Сі.
– Пригадую, – озвалася Лізбета. Вона лежала на одній половинці подвійного ліжка в кімнаті, в якій мешкала з Меггі. Було ще тепло, крізь штору ледь-ледь проникало сонячне сяйво. Лізбета була в плавках і бюстгальтері. Висока, кремезна, білява, атлетичної будови, з правильними рисами обличчя, широким чолом і квадратовим підборіддям, вона скидалася на вродливого юнака, розумного й вольового, який в останню мить, наче з чиєїсь помилки, виявився дівчиною. Навіть її повні груди не спроможні надати їй жіночності. Лізбета підвелася на лікті й, затягшись сигаретою, з виглядом завзятого курця пильно уп'ялася синіми очима в Меггі.
– Пам'ятаю добре, – сказала чистим голосом, – Арлетта повела їх до лабораторії. Вона була в новенькому купальнику, що підкреслював її маленьку красиву статуру. А я підсіла на пліт до тебе в басейні.
– Еге ж, саме того дня Севілла порвав з нею, – сказала Меггі. – Він вернувся додому дуже пізно. Був розгніваний. Тоді й сказав мені: "Коли знову телефонуватиме місіс Фергюсон, скажете їй, що мене немає". Я підвелася й, насилу стримуючись від сміху, спитала: "Чи надовго?" Він лише звів угору брови. "Ну що ж, – сказала я, – я хотіла б знати, чи це рішення тимчасове, а чи остаточне?" – "Ви самі побачите", – мовив він. Судячи з цієї рішучості, я зрозуміла, що то було остаточне рішення. Запитуєш, чи я була рада. Не відаю, чим вона його вразила, але Севілла прийшов розгніваний. Тільки згодом я, розмірковуючи про все це, запитувала в себе, чи добре вчинив він, порвавши з нею.
– Я теж думаю про це, – сказала Лізбета, насупивши брови.
Вони перезирнулися й замовкли. Дівчата не знали чи думали про те саме, бо навіть не дивилися одна на одну. Збігла ціла мить. Вони поводилися так, як дві обережні кішки, що, опинившись віч-на-віч, втягували пазури в лапки, а відтак, сідаючи, ховали ці лапки під себе й мружили очі.
– Такої думки дотримується Боб, – порушила мовчанку Меггі. – Ти знаєш, який він проникливий. Він розуміє мене ще до того, як я маю щось йому сказати. Між нами склалося вельми дивне спілкування. По суті, достатньо звичайнісінького погляду й не треба вже слів. Такі самі стосунки я мала з Джеймсом Діном. Бідолашний Джеймс, він запам'ятався мені точнісінько таким, яким був тоді, коли сидів у старому шкіряному фотелі у тітки Агати в Денвері і мовчки дивився на мене сумними очима. Ти, певне, пригадуєш його схвильовані очі, які мовби ввібрали в себе весь смуток світу. Що ж до Боба, то тут зовсім інша річ. Він надто сором'язливий. У найкритичнішу хвилину так боїться кожного вияву почуттів, що не відаю, чи зможу оголосити цього літа про наше одруження, як я сподівалася раніше.
– Невже в нього справді?.. – запитала Лізбета, звівши вгору одну брову.
– Та що ти! Не думай так, – відповіла Меггі, випинаючи вперед своє рум'яне обличчя й надуваючи товсті губи, – бо то зовсім не в характері Боба. Він навіть не наважувався поцілувати мене. Боб такий делікатний, що ніколи не дозволить собі зайвого жесту, весь із півтонів і нюансів. До речі, якось ми обоє робили покупки в місті, й раптом він, завмерши перед білою з чорними смугами блузочкою, сказав: "Яка вона гарненька! Настільки чудова, що я хотів би купити її". Я засміялася: "О Бобе, невже ти носив би це ганчір'я!" – "Люба моя! – він раптово спалахнув, почервонівши до самісіньких вух і сказавши квапливо, відвернув голову. – О, ні, я думав про тебе, гадав, що вона пасуватиме тобі". Мені й мову відібрало, так я розхвилювалася. Цим він натякав на наше майбутнє спільне життя, коли ми одружимось. Я аж схопила його за руку й мовчки потисла її. Але навіть цього було забагато для нього. Боб відсмикнув руку назад і сухо сказав: "Ти що, Меггі, збожеволіла, що з тобою?" Хіба він не чарівний?
– Так, так, – відказала Лізбета, розглядаючи свою сигарету. Вона упріла, бо кімната не провітрювалася. Дівчина палила ментолову сигарету і мислила зітхаючи: "А зараз знову почую про Джеймса Діна, й про Севіллу, й про Боба. Надокучлива ж ця Меггі. То в неї справжній гандж. Якби не її доброта, я зненавиділа б її. І коли-не-коли буває така бридка, що аж огиду викликає. Мені завжди хочеться дістати хустинку й витерти їй куточки очей".
– Мені забаглося, – сказала Лізбета, сидячи на ліжку, – одягти купальника й піти скупатися в басейні.
– Іван тобі завадить, – озвалась Меггі. – Ти знаєш, саме зараз він непривітний, не кажучи вже про його укуси й удари хвостом.
– Так, я знаю, він чудовий, такий міцний і щирий.
– Якось він ухопив мене за кісточку (ти знаєш, він ставиться до мене інакше), ну, й не хотів відпускати, я ледь не втопилася.
– Я питаю себе, – мовила Лізбета, підвівшись і простягши праву руку за рамено, щоб розстебнути бюстгальтер, – чи Севілла не готує собі розчарування, сподіваючись на диво від нової самиці. Зрештою, якщо Іван не вміє будувати речення, я не розумію, як одруження може допомогти йому в цьому. То рівнозначно, коли б ти припустила, що якась людина раптом стала розумнішою, бо спокусила жінку. У житті буває зовсім інакше.
– О Лізбето! – Меггі, відвернулась від неї. Їй не подобалося, що Лізбета ходила гола по кімнаті. Дівчина зовсім не соромилась. Коли вона перевдягала бюстгальтер, то навіть не ховала грудей. – Лізбето, – . провадила далі Меггі, – це зовсім не так. Севілла ніколи не казав подібного. Він лише зауважив, що самиця надасть Іванові впевненості й збільшить його творчий порив.
– Ну що ж, – відказала Лізбета, – яка егоїстична точка зору. Можна справді подумати, що жінка – інструмент, котрий повинен допомагати в праці самцеві, послуживши йому перед тим утіхою. Ось ти побачиш, – провадила вона, – Севілла, що кинув свою світську даму, не забариться залицятися до когось із нас – до Арлетти, Сьюзі, до мене, до тебе – (вона додала "до тебе", бо Меггі подивилася на неї), – щоб, як він каже, збільшити свій творчий порив. Мені подобається цей евфемізм, – кинула вона засміявшись.
– Та що ти! – мовила серйозно і різко Меггі. Її важке багрове обличчя, схоже на хлопчаче, запалало від обурення. – То-ж-бо й інстинкт жінки полягає в тому, щоб допомагати чоловікові, якого вона кохає. Я вийшла б заміж за Севіллу. Напевне, ти знаєш, що рік тому ми трохи не побралися. Та він ніяк не наважувався. По. суті, Севілла також сором'язливий. Мені треба було взяти ініціативу на себе.
Але ж ти мене знаєш, я боюся, щоб не подумали про мене, начебто силоміць нав'язую себе іншим. Ну що ж, коли б я погодилася стати його дружиною, повір мені, Лізбето, я день і ніч самовіддано працювала б для нього.
– Ти й зараз не гірше працюєш, – зауважила Лізбета, – й Арлетта також. Правда, в Арлетти немає твоєї фізичної витривалості, вона дозволяє йому експлуатувати себе. Я дуже хвилююся за неї. І за тебе також, – додала вона згодом. – Ви обидві просто збожеволіли з своїм Севіллою. А вона така чарівна, така вразлива. Вона може тільки розчаруватися.
– Вона дуже тобі подобається, правда? – несподівано запитала Меггі.
– Авжеж, – відповіла Лізбета. Її поважне обличчя ледь почервоніло. – Це одна з найпривабливіших дівчат, з якими мені доводилося зустрічатися в житті. Я не сказала б, що вона лише вродлива. Розумієш, у ній є якась принада, якесь таїнство.
Хтось постукав у двері. Пролунав голос Боба Меннінга:
– Меггі, чи можу я увійти?
– Авжеж.
– Він відчинив двері й застиг на порозі. Боб завше входив до кімнати, мов артист. Високий, стрункий, граціозний, з чорнявим аристократичним чубом, тонким, з невеличким горбиком носом, гарними карими очима, які привітно дивилися з-під чорних він, довгими руками, що звисали вздовж його статури (він не тримав ніколи руки в кишенях, ніколи не переплітав ніг, коли сидів, завжди на всьому розумівся – на езотеричних романах, авангардистських кінофільмах, духовій музиці, знав найновіших поетів).
— Ой лишенько! – спохопилась Лізбета, тягнучись рукою за спину.
– Хочеш, я тобі допоможу? – спитав Боб, усміхаючись і ступаючи сміливо великими кроками до кімнати. Він звів докупи обидві поворозки бюстгальтера й упевненим рухом застебнув іх.
– Ох і чудовий купальник! – прихиливши її голову до свого рамена, мовив він.
– Ти вмієш кидати компліменти, – відказала йому Лізбета.
Боб помовчав хвилю, артистично підвів вгору красиву голову, непорушно постояв якусь мить і, недбало спершись довгою рукою об стіну, промовив мелодійним голосом:
– Послухайте, любі мої, я приніс вам важливу новину. Допіру прибула дельфінка, яку професор Севілла обрав для Івана. Саме зараз ми влаштовуємо цю дельфінку в оселю її майбутнього чоловіка. Я гадаю, що з поваги до Івана та його батька Севілли ви забажаєте бути присутніми на церемонії. До того ж ось уже п'ять хвилин професор не перестає гукати на вас.
– Та чи не міг ти раніше цього сказати? – запитала Лізбета, знизавши своїми широкими раменами.
* * *
Збентежена, полохлива, але зацікавлена всім, що коїлося навколо, дельфінка лежала на ношах, котрі гойдалися на линві від коловорота. Іван, зосередившись, причаївся з іншого боку басейну на глибині двох п'ядей під водою й лише злегка махав хвостовим плавником. Він обернувся до дельфінки головою, якою спритно вертів то праворуч, то ліворуч, почергово роздивляючись її то одним оком, то другим. Одночасно дельфін посвистував, роблячи невеликі паузи, і звуки цього свисту чулися з гучномовця, прилаштованого обіч басейну. Дельфінка не відповідала йому, напевне, тому, що, гойдаючись у повітрі на ношах, вона трохи збентежилася. Однак її повіки, майже нерухомі, коли Іван мовчав, відразу починали кліпати, коли той свистів.
У білих полотняних штанях і спортивній сорочці, скидаючись зовні на молодика, з смолянистим чубом і чорними очима, бадьорий і нетерплячий Севілла стояв праворуч від коловорота; біля нього стояли в плавках Пітер і Майкл, вищі на зріст від нього на цілу голову.