Встали о шостій ранку (підйом було призначено на четверту, але команда не побажала вставати). З легким східним вітерцем пішли під вітрилом на північ. До полудня східний вітер, як звичайно, змінився сильним північним.
Веслярі в мене абиякі, та будь-яку пораду щодо керування ботом приймають агресивно. Вони привласнили собі право вирішувати — гребти чи влаштувати перепочинок, і пристають до берега, коли їм заманеться.
Ми висадилися на піщаній обмілині задовго до настання ночі. Це дуже прикро, ми й так уже спізнюємося. Індіанці поставили сіті, використовуючи замість шнура вербову кору, і спіймали щуку.
До Скелястого острова припливли вже вночі після численних зупинок. Мої веслярі повертають до берега щоразу, коли їх долають сумніви, та готують чергову трапезу (з моїх запасів), а сумніви долають їх кожні дві години.
Вони харчуються окремо, у них свій кухар. Біллі готує для Пребла, Уїзо та мене. Команда постійно бурчить через їжу, і це вражає: ніколи в житті вони не харчувалися так добре. Продукти різноманітні, і кожен їсть, скільки хоче.
Сьогодні зупинялися для підкріплення сил шість разів і здолали 17 миль, з них сім ішли на веслах, десять — під вітрилом.
18 липня. Покинули Скелястий острів о шостій п'ятдесят п'ять ранку. Не міг змусити веслярів піднятися раніше. Дув легкий вітерець, і ми йшли під вітрилом, потім вітер ущух. Настав повний штиль. Ніколи раніше я не усвідомлював, який він огидний.
Висадилися о дев'ятій п'ятнадцять на одному з незліченних, безіменних, не позначених на карті островів. Гама кольорів тут дивна. Червоні граніти поцятковані жовтогарячими та чорними плямами лишайників, земля вистелена строкатим килимом ягелю. На ньому виділяються "клаптики" ломикаменю (Saxifraga), трапляються й довгі повзучі рослини, яловець, мучниця та інші представники царства Флори… Дерева на острові: верба, береза, ялина — своєрідні та мальовничі. Блакитне небо й озеро створюють їм чудове тло.
19 липня. О сьомій тридцять на затоці з'явилася пара диких канадських гусей. Наші хлопці видали тріумфальний крик і рвонули до них на пірозі так, ніби побачили лютих ворогів. Я не надавав цьому значення, поки не помітив, що гуси не летять геть — і раптом я зрозумів, що вони прикривають своїх дітей — та запізно. Зчинилася безладна стрілянина з дробовиків та вінчестерів, і ось одна шляхетна голова впала на воду, за нею — друга… Знову стрілянина, вигуки, і за кілька хвилин загинули обоє малюків…
Я не мав сили, щоб зупинити веслярів. Вони завдають мені чимало прикрощів у моїх справах, а вже полювання вважають своєю особистою справою. Вони б убивали, убивали, убивали все живе, що трапляється їм на шляху. Звинувачувати їх складно: вони живуть полюванням, і всіх чотирьох застрелених птахів з'їли з потрухом, але як це жорстоко — скористатися батьківською відданістю, щоб знищити всю родину, адже, зрештою, в нас було м'ясо.
20 липня. За півтори години по полудні вперше після мертвого штилю піднявся, ліниво потягаючись, легкий вітерець. Ми зраділи та з душевною наснагою підняли вітрила. Хлопці згорнулись калачиком і відпочивали — всі, крім Больє. Він витяг свою скрипку та тішив нас піснями "Чекаючи на Кемпбеллів" і "Життя на океанській хвилі" — рівень виконання можна собі уявити, зважаючи на його музичний слух і стан інструмента. Коли скрипка не використовується за призначенням, вона валяється на палубі разом із кухонним начинням, відкрита всім штормам. Ніхто не боїться, що інструмент може стати непридатним.
О сьомій вечора знову встановився штиль. Ми йшли на веслах годину, поки не досягли острова Ет-тен — здолали ще дві милі, а всього за день — тридцять дві. Не хотілося робити зупинку, але команда запевнила мене, що гребтиме й у неділю, якщо я дам їй зараз перепочинок.
— А підніметься вітер — відразу продовжимо шлях, — обіцяли вони.
О десятій вечора я вже вкладався спати, хоча було видно, як удень. Раптом почув крики своїх індіанців, які закінчували сьому трапезу за день:
— Попутний вітер!
Ми вже розбили табір, але вітер був благословенням неба, і не можна було втрачати таку нагоду. За лічені хвилини зняли намет і відпливли при надійному попутному вітрі. На жаль, за півгодини влігся його останній подув, і ми знову сіли на весла, вже об одинадцятій підпливаючи до найближчого острова.
Старий Уїзо звернувся до мене через перекладача Біллі:
— Завтра неділя, ми хотіли б відразу після сніданку влаштувати молитовні збори.
— Скажи йому, що я цілком схвалюю молитовні збори, — відповів я, — але якщо милостивий Бог пошле нам ранковий вітер, виходить, Всевишній велить вирушати в дорогу.
Думка була така логічна, що Уїзо відразу погодився.
Звичайно, вранці піднявся вітер, і ми після звичайного бурчання продовжили плавання.
Але о десятій двадцять вже знову ніщо не тривожило дзеркальної гладіні озера. Уїзо попросив у мене папір і олівець. Нашкрябав щось мовою чіпева, повернув олівець і втупив свій лоцманський погляд в обрій, бо стояв біля керма. За якийсь час він зім'яв папір і, думаючи, що я нічого не бачу, кинув паперову кульку за борт.
— Що це значить, Біллі? — запитав я пошепки.
— Він молить Ісуса послати нам вітер.
За півгодини повіяв сильний зустрічний вітер, і всі накинулися на Уїзо з докорами — міг би й точніше повідомити Богові, що від нього потрібно.
Довелося знову висаджуватися на суходіл. Старий Уїзо повів індіанців на гору. Там вони стали в ряд, скинули капелюхи та опустилися на коліна обличчям до сходу. З півгодини індіанці повторювали слова молитви та хрестилися. Коли вони повернулися до бота, зустрічний вітер ущух, і ми знову взялися до тяжкої праці веслярів. Вона вимагала спільної участі, але й не великий знавець, такий, як я, міг побачити, що Больє, Снафф і Терчон лише занурюють весла та ледь затримують їх у воді, а гребуть, керуючи незграбним ботом, Біллі Лутіт і Ям Фрісей.
ІСТОРІЯ ОЗЕРА
Тут, як і на Ньярлінгу, я був зайнятий цілий день — робив польові нотатки, замальовки, працював із компасом, складаючи та уточнюючи карти. Пребл, відзначаючи всі зміни у флорі й фауні, дійшов висновку, що на Скелястому острові закінчилася канадська зона фауни і ми перебуваємо в Гудзоновій зоні.
Це зона карликових дерев, крайня зона зростання лісів. Дивлячись на тутешні ялини, цілком можна судити про те, наскільки тяжка для них боротьба за існування — вони тягнуться до сонця, ронять у землю насіння, але морози й суворий місцевий клімат заважають зростанню, перетворюють їх на карликів.
І все-таки що не робиться, все на краще, і суворе життя лише прикрашає ялинки. Я ніколи раніше не уявляв собі, що цілий край може бути чарівним японським садом із мініатюрними деревами, мініатюрними квітами, мініатюрними плодами, розкішними східними килимами на землі між камінням!
Я сфотографував групу дерев, щоб запам'ятати витончених ельфів рослинного царства, і зміркував, що ніхто не здогадається, які вони заввишки, тож зробив другий знімок, але спершу посадив біля ялинок низькорослого індіанця.
Уїзо — добрий старий, і досі не брав участі у сварках, але кермовий він був не з найкращих. Нещодавно я остаточно втратив довіру до нього. Того дня далеко на сході почувся гуркіт грому, по небу промчали темні грозові хмари. Озеро стемніло й захвилювалося. Легкий вітер став пружним і рвучким. Уїзо злякано підкликав Фрісея, котрий і став до керма. Нічого поганого з нами не трапилося.
Ми обігнули північний берег острова Ет-тен із його мальовничими стрімчаками заввишки тисячу двісті футів, описаними ще капітаном Джорджем Беком 1843 року. Ці природні кріпосні вали, вражаючи й величчю, і колоритом, дають чудовий геологічний огляд.
На запаморочливій висоті біля самих вершин літають ластівки й феби — там, мабуть, розташовані їхні гнізда. Така сама скеля височіє і на сусідньому острові Оот-сінг-ей-греє, але він не так круто обривається до води. Там дивна луна, з якою індіанці, не кажучи вже про мене, бавилися, зовсім як діти.
21 липня, у неділю, ми приставали до берега, щоб підкріпитися, шість разів, а пропливли двадцять миль. А 22 липня підкріплювалися сім разів, пропливли всього-на-всього 11 миль та стали табором на березі вузької протоки Таль-тіло-лея. Ширина протоки — чверть милі, там сильна західна течія. Бек писав, що тут чудова риболовля й що протока не замерзає навіть у сильні морози.
Індіанці жадали закинути сіті на ніч, розраховуючи спіймати білу рибу,[14] і ми висадилися на берег.
Неможливо передати недосвідченій людині зачарування від слів "біла риба". Будь-який житель Півночі скаже вам, що це ідеальна їжа для людини, вона ніколи не приїдається, вона — єдиний дар озера, котрий не викликає неприємних відчуттів, хоч би як довго й хоч би в якому вигляді ви її споживали.
Біла риба, котру подають на стіл у мармурових палацах зарубіжних країн — все одно, що опівки замість шампанського порівняно з ним, що витягають у сітях на голі береги далеких холодних озер, та втричі свіжіша й удесятеро срібніша. Хіба я міг відмовити команді у такому задоволенні? Лише тут і можна було розраховувати на успіху.
Тієї ночі 22 червня до берега у вузькій протоці пристали п'ять пірог та два йоркських боти з індіанцями. Вони належали до клану Собачих Ребер вождя Витала, їх було осіб із тридцять — чоловіків, жінок, дітей, і з ними більше двадцяти собак, котрі негайно заходилися гризтися між собою.
Якщо ви приїдете в Техас, предмет розмови завжди — худоба. У Клондайку вас запитають: "Який вихід золота на вашій ділянці?" У Нью-Йорку поцікавляться: "Як просувається робота над романом?"
На Великому Невільницькому озері всіх цікавить лише одне:
— Де карибу?
Індіанці не могли відповісти на це запитання. За тижні плавання вони поки що не бачили жодного оленя, але в східній частині озера ще надто багато криги й туди вони навіть не заглядали. У них значні запаси сушеної оленини, але скінчилися чай і тютюн. Передбачаючи таку ситуацію, я захопив із собою і тютюну, і чаю, завдяки чому зміг суттєво поповнити наш запас сушеного м'яса. Ці самі індіанці й покидали собак, що завдавали нам стільки неприємностей.
23 липня о четвертій пополудні нашому ботові перепинила шлях довга плавуча крижина. Навіть не порадившись зі мною, команда відразу причалила до берега.