Альфред Корніцке знову підхопив її в останню мить — і тоді він просто нестямився з люті.
— Не чули, кажеш? — гукнув він. — Якби ж то, голубе! Адже трояндова вода — зі сходу!
— Але про різдво вони таки не знають, Альфреде, в тім-то й лихо!
І знов страшний вибух, знов двигтить земля, знов творіння порядного майстра врятоване дивом.
Отепер уже маленькому кругленькому Корніцке ввірвався терпець.
— Ну, буде з мене, небожата! — несамовито гукнув він у бік ворожих окопів. — Різдво — це різдво, і марципан — то марципан! Не перебиватимете більше ви мені роботу! Зараз я покладу цьому край!
Його товариші й збагнути нічого не встигли, а вже одержимий кондитер, що навіть тут, на фронті, працював у кухарському ковпаку, вхопив малу ялинку з приладнаними на ній свічками, прожогом вискочив з окопу й помчав через поле простісінько до ворожих позицій. Усе це було дуже добре видно ворогові, що цілком міг відкрити вогонь по цій живій мішені.
На німецькому спостережному пункті не повірили власним очам, побачивши солдата в кухарському ковпаку, з ялинкою в руках, що біг до ворожих окопів.
Задзвонили польові телефони, застукотіли польові телеграфні апарати, передаючи неймовірне повідомлення з одного командного пункту до іншого, і серед солдатів, що почули уривки цих телефонних розмов, поширились найдивовижніші чутки. Єдино певним у всій веремії повідомлень, чуток і щохвилинних суперечливих припущень був наказ командира полку про негайне припинення вогню. Цей небувалий на війні випадок збив з пантелику як своїх, так і чужих. Алжірські стрільці й артилеристи розгубилися: щодо солдата у кухарському ковпаку на голові й зеленим, уквітчаним свічечками деревцем у руках не було ніяких вказівок у жодному військовому статуті чи інструкції. Це була поява занадто химерна, щоб уздріти в ній загрозу. Отож в Альфреда Корніцке ніхто не стріляв. Алжірці просто стояли й безпорадно дивилися на нього, аж поки якусь хвилину згодом і по французьких окопах задзвонили телефони й застукотіли телеграфні апарати. Отак вояки-алжірці несподівано дізналися, що бойові дії тимчасово припинено по всьому фронту з нагоди різдвяних свят, і тепер не стріляли вже згідно з наказом.
Тим часом Альфред Корніцке пробіг уже далеченько вперед. Аж ось він спинився, прикинув відстань між лініями окопів, вирішив, що стоїть десь так посередині між ними, тоді розрівняв передком черевика землю, хазяйновито поставив ялинку, спокійнісінько витяг з кишені солдатського мундира сірники, призначені для запалювання примуса, і, оскільки холодна зимова ніч була зовсім безвітряна, одну за одною позасвічував на деревці свічки.
Саме тієї миті, коли вся ялинка святково засяяла вогнями, ворожа артилерія припинила вогонь. Раптово зробилося дуже тихо, і в цій тиші пролунав гучний голос Альфреда Корніцке:
— Отак, сплюхи! Тепер ви знаєте, в чім річ! Щасливого різдва!
Потім кондитер рушив назад до своїх і знову скочив у окоп, де всі добру хвилину сміялися й трясли йому руку.
— Коли полковник дізнався про твій похід, то спершу хотів був посадити тебе під арешт, — розповідали йому. — А тепер він розмірковує, чи не слід почепити тобі на груди орден.
— Нехай дасть мені зробити марципани, — промовив кондитер, повернувся до каструлі, розпалив примус і знов заходився коло своєї роботи. Солдатам, що, притихши, стояли довкола, він сказав, що як повернеться з війни, то навертатиме поган у християнство.
— Тепер я знаю, як це робиться, — додав він наостанку.
Ялинка на нейтральній території ще довго сяяла вогнями і стала вдячним матеріалом для різдвяної проповіді фронтових душпастирів.
Ото так оповідання про різдвяну ялинку на нейтральній території перемандрувало в численні збірки повчальних оповідок і з одержимого кондитера Альфреда Корніцке зробили благочестивого Манфреда Корна, яким він ніколи насправді не був.
Останні слова оповідки прадідусь промовив усміхаючись. Я й сам, мабуть, усміхався, кажучи:
— Цей Альфред Корніцке зі своїми марципанами куди симпатичніший, ніж Манфред Корн із його віфлеємською зорею.
— По-перше, Хлопчачок, Альфред Корніцке набагато правдоподібніший, — докинув прадідусь. — У нього є поважна причина поставити ялинку на нейтральній території. Він хоче, щоб йому дали спокійно спекти марципани. А обер-єфрейтор Корн — герой з реторти, мертва вигадка, міраж, який знімає, коли підійдеш ближче.
Старий Хлопчак хотів, здається, висловитися докладніше про "героя з реторти", аж тут ми обидва виразно почули, що хтось береться сходами нагору: звичайно, це йшла до нас горішня бабуся.
За хвилинку вона справді зайшла до кімнати з тацею, на якій стояли супниця та дві тарілки.
— Коли діти такі нерозумні, що відразу після операції вистрибують на одній нозі, де бачать, то хай хоч дорослі будуть розумніші, — сказала вона. — Попоїжте тут, на горищі, нехай Хлопчачок не встає. Смачного вам!
І, не сказавши більше й слова, пішла собі, а ми заходились коло супу з фрикадельками.
Після вечері біль у п'яті вщух, настрій у мене був чудовий, тільки віршувати. Але прадідусь здавався втомленим, губи в нього ще й досі були сині.
— Подибаю я, мабуть, наниз, Хлопчачок, та ляжу спати, — сказав він. — Чималенько, бач, у мене років за плечима. А ти, як не хочеш марнувати часу, подумай лиш над тим, чи може, приміром, стати героєм якийсь бідолашний собака. Скільки ж їх, тих сердешних собак, живе на світі! Задля геройства їм простісінько бракує сили, бракує щоденного прожитку. Може тобі вдасться дослідити, як таке вбоге створіння та стає героєм. Ну, бувай тим часом!
Старий Хлопчак виїхав з кімнатки, і я почув, як він, проїхавши до сходів, важко побрався наниз, на другий поверх.
Біль у мене в п'яті минувся зовсім, тому я встав, приніс новий сувій шпалери, розгорнув на столі й почав писати. Прадідусеві слова я сприйняв буквально й надумав написати оповідку про нужденного собаку — життєпис бездомного пса.
Десь близько четвертої години, — я щойно скінчив своє писання, — хтось почав сходити на горище. Я мерщій скрутив шпалеру й запхнув під канапу.
Але даремнісінько, — бо це був прадідусь. Ось він уже в'їхав на своєму кріслі до кімнатки.
— То як, написалося щось? — запитав він.
А я сказав:
— Наказ виконано! Оповідка про нещасного собаку готова!
— То прочитай її, Хлопчачок! Я аж тремчу з цікавості.
Тоді я витяг шпалеру з-під канапи, розгорнув і прочитав:
СОБАЧЕ ЖИТТЯ
Коли хто робить у світі щось добре, то всі кажуть:
— Не можна, щоб така людина жила собачим життям!
А як же той нещасний собака, що його сама природа прирекла на собаче життя? Він по-собачому й живе. А що це означає — краще не питайте!
Візьмімо задля прикладу життя так званого бездомного собаки. Убогого, безпорадного собачати, що вздріло світ де-небудь за дощаною огорожею якогось будівельного майданчика. Сердешне цуценя перших шість тижнів сяк-так годується скупим молоком матері. Та припустімо, що саме йому пощастить залишитися живим, — бо шестеро його братів та сестер загинуть ще сліпими. Одного похмурого недільного ранку ватага хлопчаків зажене його на найдальшу околицю міста, дороги назад, до матері, він уже не знайде й приб'ється до якогось глухого сільця, де й люди живуть не краще за собак.
Тут якийсь дядько кісткою заманить його на своє подвір'я, а там схопить, накине на шию мотуза й прив'яже біля ґанку.
— Стерегтимеш мені хату від злодіїв, — скаже він собаці. — Може, ти й не наїдатимешся в мене, проте з голоду не здохнеш. Чим багаті, тим і раді, щоб ти знав. Отак і ти.
На щастя, надворі літо. Уперше взятий на прив'язь собака терпить голод, норови хазяїна й немилосердність сільських хлопчаків бодай за теплої години.
Та якось уночі, коли вже ось-ось зима, собака западе, знемігшися, в такий міцний сон, що не почує злодія, і той украде з хазяйського льоху єдиний шматок шинки. Не диво, що сердега дядько геть оскаженіє і зжене злість на собаці.
А наступної ночі вдарить перший добрячий мороз, і собака, що не має ніякого захистку, голодний і побитий, хапатиме дрижаки на холоді. Отоді замучена, ошаленіла з відчаю тварина вперше повстає проти такого існування. Двома своїми, вже давненько не молочними, а новими, міцними зубами собака перегризає мотуз, яким прив'язав його мучитель-дядько, й цілісіньку ніч біжить полями, лісом і навіть ледь-ледь пришерхлим ставом, що, може, тільки й удержить на собі худющого охлялого собаку.
Ранок застає втікача в місті. Він солодко спить, приткнувшись за якоюсь комірчиною біля великого критого ринку: тут він уперше досхочу наївся — тим, що викинули як непотріб з цього величезного схову товарів.
Собака прокидається надвечір, позіхає, потягається й почуває себе здоровим, наїденим і дужим. І йому не здається дивним те, що прегарно підстрижена панянка з благородної родини пуделів захоплено дивиться на нього, хоч він і не щойно з ванни, і весело з ним грається, аж поки гладка дама в хутрі з жахом гукає його нову подругу до себе й тягне її геть на червоному шкіряному повідку з золотими ґудзичками.
Це, звісно, смутить бездомного собаку, та не знищує в ньому пробудженої самоповаги. На прощання він гучно гавкає навздогін новій подрузі й, гордо задерши голову, простує до міста. Він такий захоплений собою, що відомому гицелеві Казимірові Хляпавці не штука блискавично накинути йому на шию ланцюга і вкинути у свою будку на колесах, до інших собак-бранців. Несамовитого їхнього гавкоту майже не чути за гуркотінням мотора старої машини.
Наступні два дні собаку держать у тісному довгому бараці на віддаленому передмісті. Але Казимірові Хляпавці не дуже-то легко його приборкати. Собака більш не хоче плазувати, підібгавши хвоста. Він не боїться канчука й на третій день, тільки-но гицель відхиляє двері — укинути бранцям їжу, — вихоплюється з барака й дає драла.
Це вже вдруге він рятується від своєї лихої долі, але, на жаль, вона знов ловить його в лабети.
Оскільки він не вміє читати (це лихо в нього принаймні спільне з іншими, щасливішими собаками), то й не звертає уваги на табличку з написом: "Собак, що нищать дичину в цьому районі, стріляти на місці".
Собака безтурботно бігає собі в небезпечному для нього районі й раптом бачить попереду зайця. І тоді в ньому прокидається собачий мисливський інстинкт.