Там, угорі, мало що відбувається, не варто й говорити. Але коли сидиш собі ось так, зручно вмостившись, на котрійсь з тих ідіотських планет і зориш униз на Землю, то наче дивишся небесний театр, де б не відбувалося його дійство, на Кріті чи у Клефті.
– "Небесний театр"?
Ангел кивнув:
– Земна куля, Сесіліє. Людське життя на землі є безконечною театральною виставою. Ви приходите й відходите. Довга-довга вервечка…
Сесілія завмерла на краю ліжка, кілька секунд вона навіть не ворушилася.
– Свинство! – крикнула нарешті.
Вона з усієї сили копнула ногою стілець:
– Якщо це правда, то де ж справедливість?
Аріель мав дещо приголомшений вигляд, однак не перестав баламкати ногами:
– Тоді більше не говоритимемо про це.
– Не знаю, чи взагалі мені ще хочеться про що-небудь говорити.
Аріель умить перестав гойдати ногами:
– Ти сердишся, Сесіліє?
– Чого б це?
– Бо я тут.
Вона втупила погляд у підлогу:
– Я тільки не можу погодитися, чому світ не створено трішки інакше.
– Про це ми також уже розмовляли. Певно, уже не раз траплялося тобі намалювати щось дуже гарне, однак малюнок виходив не зовсім такий, яким ти його задумала…
– Це трапляється майже постійно. Тому процес малювання і є такий цікавий. Ніколи точно не вгадаєш, що вийде з-під твоєї руки.
– Отож, ти не владна над своїм витвором.
Сесілія не відповіла, заговорила щойно за якийсь час:
– Якби мені треба було щось намалювати і я знала, що мій малюнок оживе, то не малювала би будь-що. Я б ніколи не відважилася дати життя і тому, що не могло б опиратися отим агресивним кольоровим олівцям.
Ангел стенув плечима:
– Та все ж фігури, які ти намалювала, розуміли б тільки дрібку. Вони б не бачили одні одних в очі.
Сесілія важко зітхнула:
– Усі ці твої загадки починають діяти мені на нерви.
– Вибач. Я не хотів дратувати тебе.
– Хтось сказав: найважливіша проблема – бути чи не бути. Я погоджуюся з ним. Або з нею. Але ж ти казав, що плоть і таке інше не мають ваги у світі душ…
– "Бути чи не бути", – повторив Аріель. – Добре сказано, поміж цими двома поняттями немає нічого.
– Думаю, що на землі ми лише один-єдиний раз. І більше ніколи сюди не повернемося!
– Я знаю, ти дуже хвора, Сесіліє…
Вона перервала:
– Але я не дозволю тобі питатися, що мені болить. Нікому не дозволено говорити про це, навіть ангелам на небі.
– Я хотів тільки сказати, що прийшов сюди, аби розрадити тебе.
Сесілія пирхнула:
– Розрадити!
Аріель знявся з письмового столу і закружляв кімнатою.
– Коли я постарію, – сказала Сесілія, – і помру, то знову стану дитиною. І житиму на небі, як і ви. Ми будемо ніби Одінові ворони. Гм, картина мені подобається…
– Думаєш? – спитав Аріель.
– "Думаєш?", "думаєш?" Це тобі знати!
Ангел завис у повітрі над ліжком, заслонивши собою старовинне намисто з перлів та грецький календар з кошенятами:
– Створений Богом світ людей і небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх.
– Тоді я поговорю з татом або з бабусею.
– Вони також належать до великої містерії Бога, – кивнув ангел.
– А сам ти стрічався з Богом? Маю на увазі, особисто?
– Я у цю мить сиджу віч-на-віч з маленькою частинкою Бога. Те, що я бачив чи що розмовляв з його часточкою, означає, що я бачив і розмовляв з ним самим.
Сесілія задумалася:
– Якщо усі зустрічі з Богом відбуваються саме так, то важко буде стати йому на ногу.
Аріель заговорив знову:
– Пам'ятаєш, що сказав Господь на хресті?
Сесілія кивнула. Останнім часом бабуся багато читала їй із Біблії, але саме ці слова вона забула:
– Скажи!
– Він мовив: "Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?"
Сесілії блисла думка. Раніше вона не замислювалася над цими словами. Бо якщо Ісус – Бог, то Бог розмовляв сам із собою на хресті. Можливо він розмовляв із собою й тоді, коли промовляв до своїх учнів у Гетсиманському саду? Вони навіть не здригнулися, коли його схопили.
– "Господи, мій Господи, чому ти покинув мене?" – повторила Сесілія.
Аріель підлетів ближче. Він заглянув їй у вічі своїми сапфіровими оченятами і сказав:
– Говори це, Сесіліє! Говори знову й знову. Бо щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з великим творінням Бога.
Вона спробувала позбирати усі свої думки докупи.
– Ти справді нічого більше не знаєш про те що по той бік? – спитала вона.
Ангел похитав лисою голівкою:
– Ми бачимо усе в дзеркалі. Щойно ти зуміла підгледіти в щілинку задзеркалля. Я не можу розчистити для тебе усе дзеркало. Можливо, ти побачила б і більше, але тоді б уже ніколи не побачила себе.
Дівчинка не зводила з нього приголомшеного погляду.
– Дуже глибока думка, – мовила вона.
– Глибша, ніж плоть і кров. Бо плоть і кров – це, по суті, вода. Я увесь час бачу каміння й пісок на дні.
– Справді?
– Плоть і кров – не що інше, як земля й вода. Однак Бог вдихнув у вас ще й трохи свого духу. Тому Бог є часткою вас самих.
Сесілія сплеснула руками:
– Не знаю, що й казати.
– Привітай себе…
– У мене ж не день народження!
Ангел похитав головою:
– Ти можеш привітати себе, бо ти людина, якій дозволено здійснити чудову подорож у всесвіті навколо палаючого сонця. Тобі дано прожити окрушину вічності. Ти заглянула в універсум, Сесіліє! Зуміла відірвати погляд від паперу, на якому малюєш свій твір, і побачити власну велич у могутньому небесному дзеркалі.
Голос Аріеля звучав так урочисто, що Сесілія аж злякалася його слів:
– Не говори так багато. Боюся, що я не витримаю.
– Тільки оце ще! – вигукнув він.
Він дивися їй у вічі поглядом, який був яснішим і глибшим, аніж вода в Егейському морі:
– Усі зорі рано чи пізно падають. Але одна зірка є лише маленькою іскоркою з великого небесного багаття…
І Аріель зник. Тієї ж миті дівчинка заснула. Коли вона прокинулася, біля її ліжка сиділи мама, тато й бабуся.
– Ви усі тут?
Усі троє кивнули головами. Мама зволожила їй уста мокрою хустинкою.
– А де Лассе?
– Надворі з дідусем. Бігає на ковзанах.
– Я хочу поговорити з бабусею.
– Нам з татом вийти?
Вона кивнула.
Бабуся нахилилася до Сесілії і взяла її за руки.
– Пригадуєш, ти розповідала мені про Одіна? – запитала Сесілія.
– Звичайно, пригадую.
– У нього на плечах сиділо двоє воронів. Щоранку вони вилітали на розвідку у світ, а повернувшись додому, розповідали Одінові про побачене…
– Тепер ти розповідаєш мені казку, – мовила бабуся.
Сесілія замовкла, тому бабуся продовжила за неї:
– Це сам Одін літав світом. Хоча він і сидів на своєму високому троні, проте облітав світ на воронових крилах. Бо ж у воронів дуже добрий зір…
Сесілія спинила бабусю:
– Це я й хотіла сказати…
– Що саме?
– Мені б хотілося мати таких воронів. Або принаймні, бути одним з них.
Бабуся міцніше стиснула її рученята:
– Навіщо говорити про це?
– До того ж, я почала забувати, про що ти мені розповідала, – сказала Сесілія.
– Чудово все пам'ятаєш.
– Ти казала, що ми стаємо сумними від краси? Чи, може, красивими від суму?
Бабуся нічого не відповіла, тільки стиснула руками її долоні й дивилася дівчинці в очі.
– Під ліжком лежить записник. Подай його, будь ласка, – попросила Сесілія.
Бабуся нахилилася і витягла з-під ліжка китайський записник і чорний тонкопис.
– Можеш щось записати для мене?
Бабуся відпустила Сесілині руки, і Сесілія почала диктувати:
– "Ми бачимо усе в дзеркалі, у загадці. Часом крізь маленьку щілинку можна заглянути крізь дзеркало і побачити маленький клаптик задзеркалля. Коли витерти дзеркало начисто, можна побачити більше, але тоді уже більше не побачимо себе…"
Бабуся підвела очі від записника.
– Хіба не глибока думка? – запитала Сесілія.
Бабуся кивнула, по щоках у неї бігли сльози.
– Ти плачеш? – спитала дівчинка.
– Так, я плачу, дитинко.
– Тому, що це так гарно чи так сумно?
– І гарно, й сумно водночас.
– Це ще не все.
– Кажи далі…
– "Коли б мені треба було щось намалювати і я знала, що малюнок мій оживе, то ніколи б не зважилася малювати будь-що. Я б ніколи не наважилася дати життя тому, що не змогло б дати опір агресивним кольоровим олівцям…"
У спальні стало зовсім тихо. Тиша панувала в усьому будинку.
– Ну як? – поцікавилася Сесілія.
– Гарно…
– Можеш ще трохи пописати?
Бабуся знову заплакала. А тоді витерла сльози і взялася записувати Сесілині слова:
– "Створений Богом світ людей та небеса є настільки великою загадкою, що ані людям на землі, ані ангелам у небі не збагнути їх. Та щось не так на небесах. Щось неправильне відбувається з отим великим творінням Бога".
Вона глянула на бабусю:
– Залишилася ще тільки одна річ.
Бабуся кивнула, а Сесілія додиктувала:
– "Усі зорі рано чи пізно падають. Одна зірка є лише маленькою іскоркою великого небесного багаття".
9
Одного післяобіддя Сесілію розбудив дрізд. Біля її ліжка сиділа мама.
– Чому відчинене вікно? – запитала дівчинка.
– Надворі так гарно й тепло, майже по-весняному тепло.
– Увесь сніг зійшов?
– Та ні.
– А крига на річці?
– Крига також не скресла, але стала дуже тонкою.
Сесілія подумала про Аріеля. Востаннє, як він був тут, ангел говорив дуже піднесено й урочисто. Може, через те, що оголив усі до решти небесні таємниці?
Тепер завжди хтось сидів біля неї. Одного вечора вона попросила, щоби вночі її залишили саму. Біля ліжка саме були тато й мама.
– Один з нас сидітиме тут увесь час, – запевнив тато.
– Навіщо?
Ніхто не відповів.
– Якщо виникне потреба, я задзвоню у дзвоник.
Тато погладив її по волоссі:
– Ти навіть можеш не здужати підняти дзвоник.
– Тоді пошлю до вас ангела.
Тато з мамою переглянулися.
– Боїтеся, що я втечу?
Тато похитав головою, а мама сказала:
– Ми сидимо біля тебе так само, як тоді, коли ти була ще маленькою.
– Бо раптом злякалися, що пташка покине гніздо?
Під страхом своїх погроз вона-таки змусила батьків покинути кімнату. Трохи згодом Сесілія збудилася і побачила на підвіконні Аріеля.
– Ти така гарна, коли спиш, – сказав він.
– Не хочу говорити. Хочу надвір!
– А здужаєш?
– Ще би! Хочу подивитися на річку, поки не скресла крига.
Аріель зітхнув:
– Клопітно буде з одягом.
– Я мушу вийти надвір.
– Тільки ненадовго.
Він допоміг їй знайти у шафі зимовий одяг.
– Цієї ночі візьмемо санчата.
Аріель усміхнувся:
– Це вперше я возитимуся на санчатах.
– А я вперше цього року, – додала Сесілія.
Сесілія одягнулася, але вони ще на хвильку затрималися перед поличкою із колекцією коштовних камінців.
– Ці камінці майже з усіх країн світу, – мовила вона. – Кожний з них – маленький уламочок земної кулі.
– "Маленький уламочок земної кулі", – повторив Аріель.
Він показав на метелика, якого їй подарувала Маріанна:
– А ось цей?
Сесілія не відповіла, тільки поклала метелика до кишені куртки.
– Тепер він полетить, – сказала вона.
– "Полетить", – знову повторив ангел. – "Тепер він полетить".
– Спершу поглянь, чи усі сплять.
Аріель хитрувато примружив око:
– А може, обоє подивимося?
Вони вийшли в коридор і залишили санки біля сходів.