Унизу поріс густий чагарник. В'юнкі рослини так переплелися, що кожен крок дається важко. Утім, поспішати нікуди. За спиною в нього рюкзак, провізії вистачить на цілий день. Дормесько вже звик, що він часто відлучається, і не хвилюватиметься.
Іде Матіуш, і чим більше на шляху перешкод, тим завзятіше їх долає. Спочатку крізь гущавину інколи пробивався сонячний промінь, а потім все потонуло в зеленому сутінку. Шум моря сюди не долинав. Тихо, навіть птахів не чути.
Він відчув утому і сів відпочити. Підкріпився хлібом і сиром. "А раптом я заблукав?" — подумав Матіуш. Про це слід було б подумати раніше, але Матіуш був недосвідченим мандрівником.
Він не злякався, але прискорив ходу. "Острів невеликий, — заспокоював він себе, — і якщо весь час іти в одному напрямку, неодмінно вийдеш до моря. У крайньому разі повернуся тією ж дорогою, відшукаю її по слідах, прим'ятій траві, обламаних гілочках".
Але сліди розходились у різних напрямках. Напевно, тут пробігали звірі. Людський слід від звіриного легко відрізнити на піску чи на снігу, але не в такій гущавині.
Матіуш іде далі, дослухаючись до найменшого шарудіння, озираючись навсібіч. "Як же це я компас забув узяти? — дивується він. — 3 компасом не заблукаєш: він показує, у який бік іти".
Довелося знову трохи відпочити й перекусити, — не тому, що вже дуже їсти хотілося, а просто рюкзак давив плечі. І далі — у дорогу. Так ішов він до самого вечора.
"Видно, доведеться заночувати в лісі. Треба підшукати розлоге дерево та поглянути, чи не вподобала його ненароком змія". Звичайно, нічліг у лісі — справа ризикована, але для Матіуша небезпека не дивина.
Утомленим, повільним кроком рушив Матіуш далі, і раптом до нього долинули якісь дивні звуки: чи то плач, чи то спів, чи то крик про допомогу.
"Може, мені здається?"
Крадькома пішов він у тому напрямку, звідки чулися звуки. Дерева розступилися, і він опинився на галявині. Посередині на пагорбі підносилася кам'яна вежа — широка знизу і вужча вгорі.
"Що це?"
Дивні звуки, схожі на тужливий спів чи стогін, поза сумнівом, долинали з вежі.
"Поглянемо, що там таке".
Матіуш обійшов довкруг вежі, але входу не виявив. "Треба подати сигнал". І вистрілив у повітря. У відповідь почулося ехо, і знову тиша.
Матіуш розгублено зупинився. Раптом величезний камінь зрушився з місця, і за ним відкрився отвір, ніби вхід.
Здивований Матіуш підійшов ближче і зазирнув усередину. У вежі було сім сходинок, і кожна впиралася у виступ стіни. І ще він помітив, що нижня сходинка поставлена близько, друга — далі, а третя — ще далі. Перші сходинки товсті, мідні, але чим вище, тим вони тонші, і невідомо, чи витримають вагу людини.
І раптом Матіуш бачить: зверху швидко і вправно, як акробат, спускається людина в полотняному балахоні, підперезаному мотузкою. Цікаво, як вона не заплуталася в довгому балахоні і не впала?
Перед обімлілим Матіушем зупинився відлюдник з довжелезною бородою й поглянув на нього таким печальним поглядом, яким не дивився навіть сам Сумний король.
"Напевно, якийсь нещасний реформатор", — подумав Матіуш.
Старий підняв руку, і стало темно. І з темряви почувся багатоголосий спів, регіт, ридання, крики. Матіуш побачив циферблат, що світиться, і стрілки — годинникову та хвилинну, які повільно рухалися.
Як заворожений, дивиться Матіуш на годинник, очей не може відвести, а у вухах відлунює дзвін. І невідомо, скільки це продовжувалося.
Раптом зовсім низько, біля самої землі, загорівся зелений вогник і освітив кришку люка. Відлюдник нахилився й легко, як пушинку, підняв її. Під нею виявилися сходи, кінець яких губився у пітьмі. Відлюдник почав спускатися вниз, Матіуш — за ним.
Довго спускалися вони дедалі глибше й глибше під землю і нарешті опинилися у вузькому тунелі з низькими склепіннями. Тунель вивів їх до берега моря, до того місця, де Матіуш прив'язав свій човен.
Відлюдник мовчки вказав на нього рукою і зник у чагарниках.
Матіуш насамперед зачерпнув рукою води з річки й напився: у нього пересохло в роті. Потім у знеможенні опустився на землю. "Що все це означає?"
Багато разів, згадуючи згодом цей дивний випадок, він запитував себе:
"Може, це мені наснилось?"
Та ні, це був не сон. Він виразно пам'ятав, як прив'язав човен і заглибився в ліс. І стежку, якою йшов, теж добре запам'ятав. Потім не раз ходив нею у пошуках вежі відлюдника. Поза сумнівом, він цілий день проблукав лісом. І в рюкзаку не вистачало рівно стільки запасів, скільки він з'їв. Матіуш пам'ятає, де робив привал. Може, заснув у лісі? Але ж він шукав дерево, яке б підходило для нічлігу. Гаразд, припустімо, заснув. Тоді яким же чином він опинився на березі біля свого човна? У Матіуша були ще два беззаперечні докази того, що це йому не наснилося: пилява на черевиках (у тунелі, як у всіх підземеллях, під ногами були пилява й пісок) і порваний рукав. Він зачепився за цвях, коли спускався сходами.
Потім, коли Матіуш читав товсту книжку про безлюдний острів Білого Диявола (це про неї згадував на засіданні вчитель географії в чорному фраку), то на 476-й сторінці наткнувся на таке місце:
"Кір винищив майже все населення острова, а ті, хто вціліли, пішли в ліси. Білим на острові робити було більше нічого. Торговець із сім'єю перебрався в південноафриканські колонії, учитель виїхав до Індії. І на острові залишився один старий місіонер. Що сталося з ним потім — невідомо. Імовірно, він помер, оскільки був дуже старий".
Матіуш жодним словом не обмовився про свою пригоду: неприємно розповідати, коли наперед знаєш, що тобі не повірять. Потім він не раз намагався знайти галявину, на якій стояла самотня вежа відлюдника. Ретельно обстежував і лісистий берег у пошуках підземного ходу, яким старий вивів його до моря. Але так нічого і не знайшов. Пригода залишилася його таємницею. І Матіуш не сумнівався: це був не сон, адже в нього були беззаперечні докази.
XVIII
огано, коли прокидаєшся вранці й не знаєш, що робити вдень. На день-два заняття завжди знайдуться. Але коли вільного часу багато, необхідно мати план. І от Матіуш склав розпорядок дня і план на тиждень.
Через день після обіду він їздитиме на маяк. По чотири години на день читатиме, щодня писатиме щоденник, по годині гратиме на скрипці. Окрім щоденника, писатиме спогади і в окремий зошит записуватиме помилки, яких припустився, коли був королем. Година — малювання: це теж згодиться. І ще навчиться фотографувати. У полковника Дормеська є фотоапарат і альбом із фотографіями. В альбомі наклеєні знімки звідусюди, де він побував, усіх воєн, у яких він брав участь, і всіх людей, з якими був знайомий. Тому Дормесько так добре все пам'ятає. А Матіуш багато що забув.
Відвідини маяка теж повинні змінитися. Досі виходило, ніби він приїжджає лише для того, щоб привезти дітям гостинці.
Не встигнеш вилізти з човна, як Ала запускає обидві руки до кишені й вигрібає цукерки. Ало стоїть збоку і мовчки чекає. Забравши все, що призначалося для неї і для брата, Ала вимагала:
— Ще! Дай ще!
Було неприємне відчуття, ніби дарунків дуже мало, але безлюдний острів не столиця, де хіба що пташиного молока не вистачало.
Виходить, діти чекали не його, а дарунків. І з порожніми руками він міг би взагалі не приїжджати.
І Матіуш вирішив займатися з дітьми. Ало він навчить читати й писати. А ось як бути з Алою? Картинки, які він привозить, швидко їй набридають, і вона вимагає нових.
Матіуш пригадав, що, коли він був маленький, мама будувала з ним палаци з кубиків, з піску чи глини, робила йому садки з квітів і листя й розповідала дивні казки. А ще малювала. Мамині ілюстрації йому подобалися більше, ніж у книжках: вони були зрозуміліші. Мама гралася з ним у піжмурки, співала пісень. Багато цікавого вигадувала вона, але що саме, Матіуш забув. Адже це було так давно!
Отже, щоб учити малюків, треба самому дуже багато знати. З Ало йому буде значно легше.
Так і сталося. Ало швидко навчився читати. Напише олівцем: "пес", "пісок", "Петро", "перо" — і прочитає. З арифметикою справи пішли ще краще: Ало незабаром уже лічив до ста, і Матіуш міг грати з ним у лото й доміно.
Лише з Алою біда! Завше вона їм заважала. Сядуть вони грати в доміно, і вона суне першу, яка потрапить їй до рук, кісточку, а якщо їй не дозволити, — сердиться.
— Дивись, Ала, — каже їй Матіуш, — ось тут одна крапочка, а тут — п'ять. Знайди таку ж і поклади.
У Али є кісточка і з однією крапкою, і з п'ятьма, але вона хапає ту, де дві двійки, кладе і ще сперечається, що так правильно.
— Дивись, — терпляче пояснює Матіуш, — адже тут дві крапочки. Ну полічи сама: одна і одна — дві.
— Одна, дві, — як папуга, повторює Ала, а потім ні з того ні з сього розсердиться й розкидає все. — Матіуш поганий, Ало поганий. Ала піде до діда.
І біжить скаржитися, що її ображають.
Ще гірше було, коли вони грали в лото. Їй неодмінно хочеться виграти, але як це зробити, вона не розуміє. Ало вигукує, наприклад, "чотирнадцять", а її це ніби не стосується. Добре, якщо вона хоч один раз правильно закриє. Ато їй набридне, вона розставить фішки абияк і кричить, що виграла.
З малюванням справи йшли трохи краще. Даси їй аркуш паперу, вона швидко-швидко нашкрябає щось і кричить: "Готово! Дай ще!" А от палички і кружечки ніяк не хоче малювати.
Хлопчикам доводилося ховатися від неї, але на голій скелі нелегко знайти затишне місце. Траплялося, Матіуш втрачав самовладання.
Швидко бігати Ала не вміла: побіжить, гепнеться і пхикає. Найбільше вона любила, коли Матіуш їй щось розповідав. Вирячить очі, рота роззявить — думає, бідолаха, так буде зрозуміліше.
А Матіуш розмовляє з нею, як зі своєю канаркою. Так, так, не дивуйтеся, Матіуш часто розмовляв із канаркою. Посадить її на палець і запитує, чи пам'ятає вона королеву, короля, палац у столиці, Стасика, Оленку, Клу-Клу. А канарка схилить набік голівку, ніби хоче сказати, що пам'ятає. Інколи у відповідь защебече або заспіває. Але розуміє вона Магіуша чи ні, невідомо.
З канаркою розмовляє він приблизно так:
— Зараз поміняю тобі воду, насиплю свіжого пісочку, і знову в тебе буде чистенько. Салату свіженького дам.
А з Алою так:
— Ала витре носик і він знову буде чистий. Зараз Ала дасть мені олівчик, я намалюю маяк, і в нас вийде красива картинка.