Я побудував парламент. І все одно нічого не змінилося. А знаєш, Матіуше, — сказав він таким тоном, ніби пригадав щось дуже важливе, — може, помилка наша полягала в тому, що ми видавали закони для дорослих. Спробуй почати з дітей. Може, тоді щось вийде. Ну, спи, любий хлопчику! Ти приїхав розважатися, а я морочу тобі ночами голову всякою нісенітницею. Добраніч!..
Наступного дня Матіуш спробував продовжити нічну розмову, але Сумний король всіляко уникав цього. Зате він детально пояснив Матіушу, що таке парламент.
Парламент розміщався у великій красивій будівлі, усередині вона нагадувала чи то храм, чи то театр. На підвищенні за столом розмістилися якісь важливі пани, як у Матіуша в палаці під час засідань. Але тут у залі стояло ще багато-багато крісел, на яких сиділи чоловіки. Вони виходили на трибуну й виголошували довгі промови. З боків були ложі, а в ложах — міністри. Збоку за великим столом примостилися кореспонденти, які писали в газети про те, що чули й бачили в парламенті. Гальорка була заповнена народом. Коли Матіуш із Сумним королем увійшли до зали, оратор звинувачував у чомусь міністрів.
— Ми цього не потерпимо! — нестямно кричав він і тряс кулаками. — Або ви слухатиметеся, або ми проженемо вас у шию! Нам потрібні розумні міністри!
Наступний оратор говорив прямо протилежне: міністри дуже розумні, й інших нам не треба.
Почалася суперечка, шум, гам. Хтось волав: "Геть міністрів!" Інший кричав: "Ганьба!" А коли Матіуш виходив із зали, почувся крик: "Геть короля!"
— Чому вони сваряться?
— Їм погано живеться.
— А що буде, якщо вони проженуть міністрів?
— Виберуть інших.
— Ну, а той, хто кричав "Геть короля!", він що, божевільний?
— Ні, просто він проти короля.
— А короля можуть повалити?
— Звичайно.
— А потім?
— Виберуть нового.
XIX
азети на батьківщині Матіуша цілий місяць писали про те, як пишно приймали їхнього юного монарха за кордоном, які коштовні дарунки підносили йому, як його люблять і поважають. Хитрі міністри вирішили скористатися цим і виманити в іноземних королів більше грошей. Успіх забезпечений, вважали вони, якщо, звичайно, Матіуш знову чогось не викине й не зіпсує всю справу. "Добре ще, що королі не образилися за безглузду приписку, — міркували вони. — Жоден реформатор, навіть найбільший, не дозволив би собі на офіційному документі написати: "Не будьте жаднюгами".
Отже, міністри хотіли позбутися Матіуша. І відповідний привід знайшовся: Матіуш, мовляв, перевтомлений і потребує відпочинку.
Матіуш дуже зрадів і виявив бажання поїхати до моря. Відправилися всією компанією: Матіуш, капітан, Стасик, Оленка й лікар. Цього разу Матіуш їхав у звичайному потязі, зупинявся не в палацах, а в простих готелях, носив скромний костюм і величали його не "величністю", а "ясновельможністю". Це означало, що король подорожує інкогніто. Якщо король хоче їхати туди, куди його не запрошували, він вдає, що зовсім не король.
Матіушу це подобалося. Можна гратися з іншими дітьми і, хоча б на якийсь час, стати звичайним хлопчиком.
Жилося їм на узмор'ї привільно: вони купалися, збирали на березі черепашок, будували з піску замки й фортеці, їздили верхи, каталися на човні, ходили в ліс по гриби і ягоди.
Для Матіуша час летів особливо швидко, бо він знову почав займатися з капітаном. Три уроки на день — дрібниця, особливо якщо вчитель — твій кумир.
Із Стасиком і Оленкою Матіуш подружився. Вони були чудові діти і сварилися з ним дуже рідко — і то ненадовго.
Як ось він посварився з Оленкою через великий білий гриб. Матіуш сказав, що він перший побачив його, а Оленка — що вона. Матіуш не сперечався б із нею: подумаєш, велике діло — гриб, особливо для короля! Але навіщо ж брехати і хвалитися?
— Я побачив його й закричав: "Дивіться, який величезний гриб!" — і показав пальцем, а ти підлетіла й зірвала.
— Якщо я зірвала, отже, він мій!
— Ти була ближче, а першим побачив його я.
Оленка розсердилася, жбурнула гриб на землю й давай топтати:
— Не потрібен мені ваш гриб! Не потрібен!
Але потім їй стало соромно, і вона розплакалась.
"Дивний народ ці дівчата, — подумав Матіуш, — сама розтоптала, а тепер реве".
Іншим разом вийшло ось що. Стасик побудував із піску фортецю з високою вежею. Як важко з піску побудувати високу вежу, відомо всім. Пісок має бути мокрий, отже, викопувати його доводиться з глибини. Намучився Стасик зі своєю фортецею, поки не здогадався вставити всередину палицю. Йому хотілося поглянути, що буде, коли об фортецю вдарить хвиля, що набігла. А Матіушу стрельнуло раптом щось у голову, і він з криком: "Ура! На штурм!" — налетів із розгону на фортецю та розтоптав її. Спочатку Стасик дуже розсердився. Але потім розсудив: видно, королі так влаштовані, що не можуть байдуже бачити чужих фортець і не брати їх штурмом. Він трохи насупився, але вони швидко помирилися.
Інколи капітан згадував, як він бився в африканських пустелях. Дуже цікаво розповідав і лікар про мікробів, які, немов вороже військо, нападають на людину. Але в людини в крові є захисники — маленькі білі кульки. Вони накидаються на ворогів-мікробів, і, якщо долають їх, людина одужує, а якщо ні — вмирає. У людському тілі є й фортеці з безліччю ходів, пасток, ровів — це залози. Попадуть мікроби в таку фортецю, заблукають, а кульки-солдати тут як тут — накидаються на них і знищують.
Познайомилися хлопці з рибалками. Рибалки навчили їх розпізнавати по небу, чи буде буря і яка — сильна чи не дуже.
Весело було гратися, цікаво слухати різні історії. Але інколи Матіуш сам утікав до лісу або під приводом, що йде шукати черепашок, відділявся від усієї компанії й вирушав на берег моря. Там він сідав на камінь і думав, що зробить, коли повернеться додому.
Може, влаштувати так, яку Сумного короля? Може, краще, коли править народ, а не купка міністрів і король? А то створюється безвихідь, як тоді, після війни: він — маленький, міністри — дурні й шахраї. Посадив він їх у в'язницю і, залишившись один, не знав, що робити. А так пішов би до парламенту і сказав: "Виберіть інших, хороших міністрів".
Матіуш довго роздумував над цим, але йому хотілося з кимось порадитися. І ось, коли вони гуляли удвох із лікарем, він запитав:
— Скажіть, лікарю, усі діти такі здорові, як я?
— Ні, Матіуше (лікар називав його просто на ім'я: адже Матіуш жив тут інкогніто), на світі багато слабких і хворих дітей. Вони живуть у сирих, темних комірках, літо проводять у задушливому місті, голодують, і тому часто хворіють.
Матіуш сам бачив темне, смердюче житло бідняків і зі свого досвіду знав, що таке голод. Він пригадав, як вважав за краще інший раз ночувати просто неба на голій землі, ніж у селянській хатині. Пригадав блідих, кривоногих хлоп'ят, які випрошували солдатську юшку. З якою жадібністю наминали її! Але Матіуш думав: так буває лише під час війн, а виявляється, діти мерзнуть і голодують у мирний час.
— А не можна зробити так, щоб у всіх були теплі, світлі будинки із садами і вдосталь їжі?
— Це дуже важко.
— Ну, а якщо я дуже захочу?
— Звичайно, можна. Від короля багато що залежить. Ось, наприклад, останній король, у якого ми були, той, що грав на скрипці, побудував лікарні, будинки для бідних дітей, у нього в країні діти влітку виїжджають за місто. Він видав такий закон: кожне місто зобов'язане побудувати в селі будинки, куди на ціле літо відправляють слабких, хворобливих дітей.
— А в нас?
— У нас такого закону немає.
— То буде! — закричав Матіуш і тупнув ногою. — Милий, хороший лікарю, допоможіть мені! Міністри знову почнуть казати, що це неможливо, того, іншого немає, а я не знаю: правда це чи брехня?
— Це і насправді нелегко.
— Згоден, що нелегко, але все-таки можливо. Приклад тому — історія з шоколадом.
— Шоколад — це дурниці.
— Чому Сумному королеві легко, а мені важко?
— Йому теж нелегко.
— Ну і хай важко, а я все одно зроблю, чого б мені це не коштувало!..
Над морем сідало величезне пурпурове сонце. І Матіуш уже бачив у мріях, як всі діти його країни милуються заходом і сходом сонця, катаються на човнах, купаються в морі, ходять у ліс по гриби.
— А чому, якщо він такий добрий, хтось крикнув у парламенті "Геть короля!"? — запитав Матіуш по дорозі назад.
— Адже всім важко догодити.
Матіуш пригадав, як солдати глузували з королів. Коли б не війна, він і досі думав би, що його всі обожнюють і, угледівши його, від захвату готові кидати шапки в повітря.
Після цієї розмови Матіуш став ще старанніше вчитися й говорив, що час додому.
"Треба братися за реформи, — думав він. — Чим я гірший за інших королів, у яких діти влітку виїжджають за місто?"
XX
оли Матіуш повернувся до себе в столицю, усе було підготовлено, щоб отримати гроші в іноземних королів. Не вистачало лише його підпису.
Матіуш розписався там, де потрібно, і негайно головний скарбник держави з мішками і скринями вирушив за золотом і сріблом.
Матіуш із нетерпінням чекав грошей, йому хотілося швидше взятися за свої реформи. Їх було три:
1. У лісах, у горах, на берегах річок і озер побудувати будинки, у яких влітку відпочиватимуть діти бідняків.
2. У всіх шкільних дворах спорудити гойдалки й каруселі з музикою.
3. Улаштувати в столиці звіринець із левами, ведмедями, слонами, мавпами, зміями і птахами.
Але коли гроші були отримані, Матіуша спіткало велике розчарування. Виявилося, міністри заздалегідь розподілили всі витрати. Стільки-то на будівництво мостів і шкіл, стільки-то на лагодження залізниць, стільки-то на сплату військових боргів, а на реформи Матіуша грошей не вистачило.
— Якби ваша величність сказали про це раніше, ми попросили б грошей більше, — лицемірно жалкували міністри, а про себе думали: "Добре, що його не було в столиці! Таку масу грошей витратити на безглузді затії. Та іноземні королі ні за що б не дали стільки".
"Ах так! — розсердився Матіуш. — Якщо ви мене обдурили, я тепер знаю, що робити". І написав про все Сумному королеві.
Я вирішив провести у своїй країні такі ж реформи, як у вашій. А міністри не дають мені грошей, і я хочу попросити позику для себе.
Довго чекав Матіуш відповіді і вже зневірився її отримати, як раптом одного прекрасного дня йому доповіли під час уроку, що його хоче бачити посол Сумного короля. Матіуш одразу зметикував, у чому справа, і поспішив у тронну залу.
Посол заявив, що повинен поговорити з королем віч-на-віч, і їх залишили наодинці.