У повітрі було шумно, як на битому шляху ярмаркового дня.
Ніколи в житті не бачив Нільс стільки птахів відразу.
Тут були і чорно-білі казарки, і пістрявокрилі качки, і крохалі, і кулики, і кайри, і гагари. Вони кричали, реготали, цвірінькали, щебетали, свистіли на всі голоси. Вони перекликалися, переговорювалися, старі знайомі вітали одне одного, а новачки раз у раз запитували:
— Чи скоро ми прилетимо?
— Чи не збилися ми з путі?
— Скільки ж можна летіти без відпочинку?
Але вожаки впевнено вели свої зграї все далі й далі.
Берега і шхерів вже зовсім не було видно.
Нільс глянув униз, і — диво дивне! — йому видалося, що нічого більше не було — ні землі, ні моря. І десь там, під ними, теж летіли пташині зграї, теж проносилися, обганяючи одна одну, легесенькі хмаринки. Невже вони летять так високо, що, крім неба, нічого вже немає?
Нільс глянув угору, потім знову вниз і побачив, що там, унизу, птахи летять якось дивно, закинувшись на спини.
Адже там море! Спокійне, гладесеньке, як величезне дзеркало, прозоре море.
І небо — зі всіма хмарами, з перелітними зграями — відбивається в ньому так ясно, що море видається небом.
День для перельоту над морем був якнайсприятливіший. Легесенький вітерець розганяв хмари, наче розчищаючи птахам дорогу.
Тільки на заході нависла якась темна хмара, і краї її майже торкалися самісінької води.
Акка Кебнекайсе давно поглядала на цю хмару, — вона їй не подобалася.
І недаремно! Вітер уже не допомагав птахам. Він накидався на них і різкими поштовхами намагався розкидати в усі сторони їх рівний ключ.
Здіймалася буря. Небо почорніло. Хвилі з ревом накочувалися одна на одну.
— Летимо назад, до берега! — вигукнула Акка Кебнекайсе.
Вона знала, що таку бурю краще перечекати на суші.
Тричі намагалися гуси повернути до берега, і тричі напористий вітер повертав їх до моря.
Тоді Акка вирішила спуститися на воду. Вона остерігалася, що вітер занесе їх у таку далечінь, звідки навіть їй не знайти шляху до Лапландії. А хвилі були не такі страшні, як вітер.
Міцно притиснувши крила до боків, щоб вода не пробралася під пір'я, гуси гойдалися на хвилях, наче поплавці.
Їм було не так уже й погано. Тільки Нільс змерз і промок до нитки. Холодні хвилі важко перекочувалися через нього, наче хотіли відірвати від Мартіна. Але Нільс міцно, обома руками, вчепився в Мартінову шию. Йому було і жахливо і страшно, коли вони скочувалися з крутих хвиль, а потім разом злітали на пінявий гребінь. Вгору — вниз! Вгору — вниз! Вгору — вниз! Сухопутні птахи, занесені вітром у відкрите море, із заздрістю дивилися, як легко витанцьовують на хвилях гуси.
— Щасливі! — кричали вони. — Хвилі врятують вас! Ех, якби й ми вміли плавати!
Але все-таки хвилі були ненадійним прихистком. Від довгого гойдання на хвилях гусаків заколисувало до сну. То одна гуска, то друга засовувала дзьоба під крило.
Але мудра Акка нікому не давала спати.
— Прокиньтеся! — кричала вона. — Прокиньтеся! Хто засне — відіб'ється від зграї, хто відіб'ється від зграї — загине.
Зачувши голос Акки, гуси спохоплювалися, але за мить сон знову долав їх.
Скоро навіть сама Акка Кебнекайсе не могла подолати дрімоту. Дедалі рідше лунав над водою її голос.
І раптом з хвилі поряд з Аккою висунулися якісь круглі, зубасті морди.
— Тюлені! Тюлені! Тюлені! — пронизливо закричала Акка і злетіла, шумно лопочучи крильми.
Сонні гуси, розбуджені її криком, знехотя знялися над водою, а того, хто заснув надто міцно, Акка будила ударом дзьоба. Зволікати було ніколи — тюлені оточували їх зусібіч. Ще мить — і багато гусей склало б отут свої голови.
Й от знову зграя в повітрі, знову гуси змагаються з вітром. Вітрові й самому пора б уже відпочити, але він не давав спокою ні собі, ні іншим. Він підхопив гусей, закрутив і поніс у відкрите море.
Охоплені страхом перед наступаючою ніччю, гуси летіли невідомо куди. Сутінки швидко згущувалися. Гуси ледь бачили одне одного, ледь чули слабкий крик, яким скликала їх стара Акка.
Нільсу видавалося, що хвилі не можуть гуркотіти голосніше, що пітьма навколо не може бути чорнішою. Й усе-таки якоїсь миті шум і свист унизу стали ще сильнішими, а з пітьми виступило щось іще чорніше за небо. Це була скеля, що немов випірнула з дна моря. Хвилі аж кипіли біля її підніжжя, зі скреготом перекочуючи кам'яні брили.
Невже Акка не бачить небезпеки? Ось зараз вони розіб'ються!
Але Акка бачила пильніше за інших. Вона запримітила в скелі печеру і під її кам'яні склепіння привела гусей.
Не вибираючи місця, гуси повалилися на землю і миттю заснули мертвим сном.
І Нільс заснув — прямо на шиї у Мартіна, не встигнувши навіть залізти до нього під крило.
3
Нільс прокинувся од місячного сяйва, що било йому прямо в очі. Місяць, неначе навмисне, зупинився біля входу в печеру, щоб розбудити Нільса. Звичайно, можна було забратися під Мартінове крило і ще поспати, але для цього довелося б потривожити вірного друга. Нільс пожалів Мартіна — надто вже він солодко задрімав між двох каменів. Мабуть, геть утомився, бідолашний.
Тихо зітхнувши, Нільс вийшов із печери.
Щойно він обігнув виступ скелі, як перед ним відкрилося море. Воно лежало таке сумирне і спокійне, наче й бурі ніколи не було.
Щоб згаяти час до ранку, Нільс набрав на березі повну жменю пласких камінців і став кидати їх у море. Та не просто кидати, а так, щоб вони м'ячиком підстрибували по місячній доріжці.
— Три… п'ять… сім… десять, — рахував Нільс кожен удар камінчика об воду. — Добре б до самого місяця докинути! Тільки ось камінця підходящого немає. Потрібен абсолютно плаский.
І раптом Нільс пригадав: монетка! Адже у нього є вороняча монетка! Дерев'яному він так і не встиг її віддати.
Ось тепер вона все-таки стане Нільсу в нагоді.
Нільс витяг із кишені монетку, повертів її в пальцях, заніс руку назад, виставив ногу вперед і кинув монетку.
Але монетка впала, не долетівши до води, закрутилася, захиталася зі сторони в сторону і лягла на мокрий пісок. Нільс кинувся за нею навздогін. Він уже простягнув за монеткою руку, та так і застиг на місці.
Що це? Що сталося?
Море зникло. Прямо перед Нільсом здіймалася глуха кам'яна стіна.
Нільс задер голову. Стіна була така висока, що закривала ледь не півнеба. Верхній край її закінчувався зубцями, і було видно, як у просвітах між ними крокував вартовий у блискучому шоломі, зі списом у руках.
"Може, я все-таки сплю?" — подумав Нільс.
Він міцно-міцно заплющив очі й швидко розплющив їх.
Стіна і досі стояла перед ним. Справжнісінька стіна, складена з великого необтесаного каміння.
Неподалік, між двома круглими баштами, Нільс побачив браму. Важкі ковані стулки її були наглухо зачинені.
Але щойно Нільс підійшов ближче, іржаві петлі заскреготіли, заскрипіли, і брама повільно відчинилася, неначе запрошуючи Нільса увійти.
І Нільс увійшов.
Під низькими кам'яними склепіннями сиділи вартові, озброєні топірцями на довгих держаках, і грали в кості. Вони були такі зайняті грою, що навіть не помітили, як Нільс прослизнув повз них.
Відразу ж за брамою був великий майдан, а від майдану в усі сторони розходилися вулиці.
У місті, напевно, було свято. Скрізь майоріли строкаті прапори, весело горіли кольорові ліхтарики. Та й народ на вулицях теж був виряджений по-святковому: чоловіки в довгих оксамитових каптанах з хутряною опушкою, в шапочках, оздоблених пір'ям; жінки — в розшитих сріблом і золотом платтях і в мереживних чепцях з бантами, схожими на метеликів.
Таких пишних нарядів Нільс ніколи не бачив, хіба що на картинках у старій дідовій книжці, яку мати давала Нільсу розглядати тільки по неділях.
Але дивна річ: хоча з усього було видно, що в місті свято, ніхто не сміявся, не співав, не жартував. Обличчя у людей були сумні й стривожені, й усі мовчки із занепокоєнням поглядали вгору.
Нільс теж подивився вгору.
Високо над усіма дахами здіймалася чотирикутна башта. У кам'яну стіну її був вправлений годинник. Величезним круглим оком він дивився вниз, на місто.
"От добре, що тут годинник є! — подумав Нільс. — Погуляю годинку й повернуся назад". І він весело попрямував по вулицях.
Ніхто не звертав уваги на Нільса. Не так-то легко було побачити його в натовпі. Він вільно бігав по місту, розглядав будинки, заглядав у двори.
І звідусіль, хоч куди б він ішов, постійно бачив годинник на башті.
На одній з вулиць біля кожного ґанку сиділи нарядні жінки і мовчки пряли золоту пряжу. Час від часу вони важко зітхали і поглядали на баштовий годинник.
"Напевно, втомилися цілу ніч працювати", — подумав Нільс і звернув на іншу вулицю.
Тут теж ішла робота. По всій вулиці розносився дзвін і брязкіт металу — це збройних справ майстри кували кинджали та мечі.
Зрідка вони відривалися від роботи, щоб обтерти рукавом піт з лоба і крадькома поглянути на годинник.
На третій вулиці шевці шили сап'янові чоботи і туфлі з хутряною опушкою, на четвертій — мереживниці плели мережива, на п'ятій — гранувальники шліфували блискуче різнокольорове каміння.
І всі працювали мовчки, тільки зрідка піднімаючи голови, щоб глянути на баштовий годинник.
Нільс довго бігав по місту, аж поки вибіг на велику, простору вулицю.
Обабіч неї тяглися ятки. Двері їх були широко відчинені, полиці завалені товаром, але торгівля йшла мляво.
Купці сумовито сиділи за своїми прилавками, не зважаючи на рідкісних покупців. А ті, навіть не дивлячись на розкладені товари, про щось тихо запитували купців і, важко зітхаючи, виходили з ятки, так нічого і не купивши.
"Напевно, прицінювалися. Таки, мабуть, не по кишені товар", — подумав Нільс.
Перед однією яткою Нільс зупинився і довго стояв як укопаний. Це була збройова ятка.
Ціле військо можна було спорядити тут у похід.
Тут були ковані мечі в золотій і срібній оправі й тонкі, як спиці, шпаги. Тут були шаблі всіх зразків — прямі й зігнуті, в піхвах і без піхов. Тут були палаші, тесаки, кинджали — маленькі й великі, з рукоятками з кістки і дерева, із золота і срібла. Тут були важкі щити, оздоблені гривастими левами і семиголовими драконами. А в глибині ятки, в кутку, височів цілий ліс загострених списів, громадилися рицарські обладунки — лати, кольчуги, шоломи.
І вся зброя — зовсім новенька, що ще не потемніла в боях і на рицарських турнірах! Все аж палало, аж виблискувало!
"А що, як увійти? — подумав Нільс. — Може, ніхто не помітить мене… А якщо помітить, я скажу, що хочу купити що-небудь…"
Але Нільс добре пам'ятав, як крамарі на ярмарках ганяли хлопчаків, які даремно витріщалися на товари, мацали їх, довго вибирали, торгувалися, а потім тікали, нічого не купивши.