Гоблін.
— Бачу.
— Іди сюди, покидьку маленький, — Бен різко крутнув контролер. — Татко відпровадить тебе через річку Стікс на вітрильнику.
— Оце ти щойно грецьку міфологію втулив у свою дурну балаканину? — поцікавився я.
Радар засміявся, а Бен заходився барабанити по кнопках, волаючи:
— Жери, гобліне! Жери, як Зевс ізжер Метиду!
— Гадаю, до понеділка вона повернеться, — сказав я. — Школу ніхто не хоче пропускати, навіть Марго Рот Шпігельман. Може, до кінця навчального року вона поживе у нас.
Радар відказав плутано, як і годиться, коли граєш у "Воскресіння":
— Я навіть не розумію, чого вона втекла, це ж просто… чорт-шоста-година-ні-старий-бластером-його… може, з цим своїм посварилася? Я думав, що у неї… де-крипта-вона-ліворуч… до таких речей імунітет.
— Ні,— сказав я, — річ не в цьому… ну, я так думаю. Принаймні не тільки в цьому. Марго просто ненавидить Орландо, вона його називає паперовим містом. Ну, тому що воно лицемірне й ледаче. Гадаю, вона від нього просто відпочити вирішила.
Я визирнув з вікна і зауважив, що хтось — напевно, детектив — опустив жалюзі в кімнаті Марго. Але дивився я не на жалюзі. А на чорно-білий плакат. На знімку був зображений трохи згорблений чоловік, що дивиться вперед. На губі висить цигарка. На плечі — гітара, а на ній виведено фарбою: "Цей інструмент убиває фашистів".
— У Марго у вікні щось є.
Музика гри замовкла, Радар з Беном опустилися навколішки поруч зі мною.
— Це щойно з'явилося? — запитав Радар.
— Я мільйон разів ці жалюзі бачив, — відказав я, — але плаката на них раніше не було.
— Дивно, — зронив Бен.
— Сьогодні вранці батьки Марго сказали, що вона іноді залишає підказки, куди пішла, — додав я. — Але вони завжди невиразні, все одно нічого не зрозумієш, поки вона не повернеться.
А Радар уже взявся до діла — почав шукати ту цитату у своїй "Омніпедії".
— Це фото Вуді Гатрі,— сказав він. — Співак у стилі фольк, роки життя 1912–1967. Співав про робітничий клас. "Ця земля — твоя земля". Трохи наче комуніст. Натхненник Боба Ділана.
Радар програв шматочок з пісні — високий рипучий голос співав про профспілки.
— Я напишу автору статті, запитаю, чи нема якогось явного зв'язку між цим Вуді Гатрі й Марго, — пообіцяв Радар.
— Я відмовляюся вірити, що їй подобається його творчість, — сказав я.
— Серйозно, — докинув Бен, — він співає, мов п'яне Жабеня Керміт з раком горла.
Радар відчинив вікно, вистромив голову й роззирнувся.
— К., гадаю, повідомлення залишено тобі. Хіба хтось іще з її знайомих зміг би його побачити?
Я похитав головою.
За мить Бен додав:
— Він на нас так дивиться, ніби вимагає уваги. І голову так схилив, бачите? Наче він не на сцені, а в дверях у тебе стоїть абощо.
— Здається, він запрошує нас увійти, — відказав я.
4
З вікна моєї спальні не видно було ні центрального входу, ні гаража — їх можна побачити тільки з вітальні, тому Бен грався собі далі, а ми з Радаром вийшли у вітальню і сіли коло телевізора, а самі пильно стежили за будинком Шпігельманів. Ми чекали, коли мама й тато Марго підуть. Чорний "форд" детектива Борена й досі стояв на під'їзній доріжці.
Поїхав він хвилин за п'ятнадцять, та минула година, а ні парадні, ні гаражні двері не відчинялися. Ми з Радаром дивилися якусь дурну комедію про марихуанщиків, і я майже перейнявся сюжетом, коли це Радар мовив: "Гараж". Я зістрибнув з дивана і підійшов до вікна, щоб розгледіти, хто в машині. Пан і пані Шпігельмани. Руті лишилася вдома.
— Бене! — крикнув я. Той миттю схопився на ноги, і, щойно Шпігельмани звернули з Джеферсон-вей на Джеферсон-роуд, ми вийшли надвір. Було тепло і вогко.
Ми пішли до будинку моріжком. Я подзвонив у двері й почув клацання кігтів Мирни Мустели, а потім вона загавкала як ненормальна, дивлячись на нас крізь бічне вікно. Руті відчинила двері. То було гарненьке дівча років, напевно, одинадцятьох.
— Привіт, Руті.
— Привіт, Квентине, — відказала вона.
— А мама з татом удома?
— Щойно поїхали, — сказала вона. — В супермаркет.
У неї були такі самі великі очі, як у Марго, тільки світло-карі. Вона подивилася на мене, від хвилювання стиснувши губи:
— Ти поліцая бачив?
— Так, — сказав я. — По-моєму, добрий.
— Мама каже, може, Марго просто раніше поїхала в коледж.
— Ага, — зронив я, подумавши: ну звісно, найкращий спосіб відгадати загадку — це вирішити, що загадки ніякої немає. Але я вже не сумнівався в тому, що Марго залишила ключі до розгадки.
— Слухай, Руті, нам треба зазирнути в кімнату твоєї сестри, — сказав я. — Марго іноді тебе просить зробити щось потайці від батьків. От і зараз те саме.
— Марго не любить, коли до її кімнати хтось заходить, — відказала Руті.— Крім мене. Ну і мами іноді.
— Але ми ж її друзі.
— Вона не пускає друзів до себе в кімнату, — наполягала вона.
— Руті, прошу тебе, — нахилився я до неї.
— І ви ще хочете, щоб я мамі з татом не розповідала.
— Еге ж.
— П'ять баксів, — відказала вона.
Я збирався поторгуватися, але Радар дістав п'ятірку і віддав їй.
— Якщо побачу машину, скажу, — змовницьки додала Руті.
Я присів, щоб як слід почухати стареньку-проте-досі-енергійну Мирну Мустелу, а потім ми побігли сходами нагору, в спальню Марго. Взявшись за дверну ручку, я усвідомив, що не бачив цієї кімнати років з десятьох.
Я увійшов. Там було набагато охайніше, ніж можна було очікувати від Марго, хоча, може, то мама прибрала. Праворуч стояла шафа, що мало не лускала від одягу. Біля дверей — взуттєва полиця, де теж повно всього, від балеток на ґудзичках до шпильок. Здається, з одягу Марго майже нічого не взяла.
— Я за комп'ютер, — сказав Радар. Бен торсав жалюзі.
— Плакат приліплений, — мовив він. — Просто на скотч. Не дуже міцно.
Найбільше мене здивувало те, що я побачив на стіні біля письмового столу: книжкові полиці заввишки з мене й удвічі ширші, й усі вони напхані вініловими платівками, їх там були сотні.
— У програвачі "А Love Supreme" Джона Колтрейна, — повідомив Бен.
— Боже, це просто геніальний альбом, — відказав Радар, не відриваючись від комп'ютера. — Смак у неї непоганий.
Я спантеличено подивився на Бена, і він пояснив:
— Саксофоніст такий був.
Я кивнув.
Досі щось друкуючи, Радар додав:
— Повірити не можу, що К. жодного разу Колтрейна не чув. Я, мабуть, не зустрічав більш яскравого свідчення існування Господа Бога, ніж його майстерність.
Я заходився переглядати платівки. Вони стояли в алфавітному порядку за іменем виконавця, я відшукав букву "Г". Диззі Гіллеспі, Джиммі Дейл Гілмор, "Грін дей", "Гайдид бай войсиз", Джордж Гарисон.
— У неї, схоже, тут є все, крім Вуді Гатрі,— прокоментував я. А потім знову почав з "А".
— Підручники всі тут, — повідомив Бен. — Плюс якісь книжки, на столику біля ліжка. Щоденника немає.
Але мене захопила музична колекція Марго. Їй подобалося все. Я навіть уявити не міг, що вона цікавилася таким мотлохом. Я бачив, як вона слухає плеєр, поки бігає, але не підозрював, що вона така фанатка. Я майже нічого цього ніколи в житті не чув, і мене здивувало, що новинки досі випускають на вінілі.
Вивчивши літеру "А", я перейшов до "Б"; пробравшись через "Бітлз", "Блайнд бойз ов Алабама" і "Блонді" я рушив швидше — настільки швидко, що зворот конверта "Mermaid Avenue" Біллі Брегга я побачив лише тоді, коли вже перейшов до "Баззкокс". Я зупинився, повернувся, дістав платівку Біллі Брегга. На лицьовому боці конверта була фотографія міської блочної забудови. А зі звороту на мене дивився Вуді Гатрі. На губі повисла цигарка, на плечі — гітара з написом: "ЦЕЙ ІНСТРУМЕНТ УБИВАЄ ФАШИСТІВ".
— Гей, — покликав я.
Бен підійшов до мене.
— Нічого собі,— сказав він. — Добра знахідка.
Радар обернувся на стільці й додав:
— Вражає. Цікаво, що всередині.
На жаль, там виявилася лише платівка. Платівка як платівка — як і тисячі інших. Я поставив її в програвач, за хвилю до мене навіть дійшло, як його ввімкнути, платівка закрутилася, і я опустив голку. Якийсь хлопець співав пісню Вуді Гатрі. І набагато краще, ніж він сам.
— Це що, збіг якийсь?
Бен стояв з конвертом у руках.
— Дивіться, — він показував на список композицій. Пісня "Племінниця Волта Вітмена" була обведена чорною ручкою.
— Цікаво, — відреагував я.
Мама Марго казала, що її підказки ні до чого не приводили, але я тепер знав, що таких підказок — цілий ланцюжок і призначені вони, здається, мені. Я відразу ж пригадав, як Марго мені сказала в "СанТрасті", що я їй більше подобаюся, коли поводжуся впевнено. Я перевернув платівку і поставив голку. "Племінниця Волта Вітмена" була на другому боці першою. Загалом непогано.
Тут я побачив у дверях Руті. Вона дивилася на мене.
— Руті, а ти не підкажеш, де шукати? — запитав я. Вона похитала головою.
— Я вже дивилася, — похмуро сказала вона.
Радар глянув на мене і кивнув у її бік головою.
— Початуй, будь ласка, щоб нас батьки не заскочили, — попросив її я. Руті кивнула і пішла. Я зачинив двері.
— Що таке? — запитав я Радара. Він погукав нас до комп'ютера.
— За тиждень до зникнення Марго довго сиділа на сайті "Омніпедії". Але вона стерла всю історію, тож я не знаю, на яких сторінках вона була.
— Слухай, Радаре, а подивися, хто такий Волт Вітмен, — попрохав Бен.
— Поет, — відказав я. — Дев'ятнадцятого століття.
— Чудово, — Бен аж очі закотив. — Поезія.
— Що в цьому поганого? — запитав я.
— Поезія для емо, — мовив він. — О біль. Біль. Вічно дощить. У моїй душі.
— О, ну це Шекспір, точно, — мені не хотілося розмовляти на цю тему. — У Волта Вітмена племінниці були? — запитав я у Радара. Він уже відкрив у "Омніпедії" статтю про Вітмена. Той виявився огрядним дядьком з величезною бородою. Я його віршів не читав, але зовні він здавався добрим поетом.
— Славетних не було. Тут згадуються два брати, але не відомо, чи були у них діти. Напевно, зможу знайти, якщо треба.
Я похитав головою. Я не бачив у цьому сенсу. Я знову почав оглядати кімнату. На нижній полиці, крім платівок, було ще й кілька книжок — альбоми з середньої школи, пошарпані "Аутсайдери",[18] старі номери підліткових журналів. Зрозуміло, нічого пов'язаного з племінницею Волта Вітмена.
Потім я переглянув книжки на столику біля ліжка. Нічого цікавого.
— Теоретично у неї повинен бути томик його віршів, — припустив я. — Але, схоже, немає.
— Є! — збуджено сказав Бен.