а... ва!..
— Не чути! — відповів голосно й співуче Пантелій.
— А... а... ва! Аря... а!
Загримів сердито грім, покотився по небу, з правого боку надіво, потім назад і завмер коло передніх підвід.
— Свят, свят, свят, господь Саваоф! — прошептав Єгорушка, хрестячись.— Ісполнь небо і земля слави, твоєя...
Чорнота на небі розтулила рота й дмухнула білим огнем; відразу ж знову загримів грім; тільки-но він замовк, як блискавка мигнула так широко, що Єгорушка крізь щілини в рогожі побачив раптом весь великий шлях до самої далини, всіх підводчиків і навіть Кирюшину жилетку. Чорне лахміття з лівого боку вже підіймалося догори, і одне з них, грубе, незграбне, схоже на лапу з пальцями, тяглося до місяця. Єгорушка вирішив заплющити щільно очі, не звертати уваги й чекати, поки все скінчиться.
Дощ чомусь довго не починався. Єгорушка, надіючись, що хмара, може, проходить мимо, виглянув з-під рогожі. Було страшенно темно. Єгорушка не побачив ні Пантелія, ні паки, ні себе; скоса глянув він туди, де був недавно місяць, але там чорніла така сама пітьма, як і на возі. А блискавки в пітьмі здавалися ще більшими й сліпучішими, аж очам було боляче.
— Пантелію! — покликав Єгорушка.
Відповіді не було. Та ось нарешті вітер востаннє рвонув рогожу і втік кудись. Почувся рівний, спокійний шум. Велика холодна крапля впала на коліно Єгорушці, друга поповзла по руці. Він помітив, що коліна його не вкриті, і хотів був поправити рогожу, але в цей час щось посипалось і застукотіло по шляху, далі по голоблях, по наці. Це був дощ. Він і рогожа, начебто зрозуміли одне одного, заговорили про щось швидко, весело й преогидно, як дві сороки.
Єгорушка стояв на колінах, чи, певніше, сидів на чоботях. Коли дощ застукав по рогожі, він подався тулубом наперед, щоб закрити собою коліна, які раптом стали мокрі; коліна вдалося закрити, але зате менше ніж через хвилину гостра, неприємна вогкість відчулася ззаду, нижче спини і на литках. Він прибрав попередньої пози, виставив коліна на дощ і став думати, що робити, як поправити в пітьмі невидиму рогожу. Але руки його були вже мокрі, в рукави і за комір текла вода, лопатки мерзли. І він вирішив нічого не робити, а сидіти нерухомо й чекати, поки все скінчиться.
— Свят, свят, свят...— шепотів він.
Раптом над самою головою його з страшним, оглушливим тріском розламалося небо; він нагнувся й затаїв дух, чекаючи, коли йому на потилицю і спину посипляться уламки... Очі його мимоволі розплющились, і він побачив, як на його пальцях, мокрих рукавах і струмочках, що бігли з рогожі, на паці і внизу на землі спалахнуло і разів з п'ять мигнуло сліпучо-гостре світло. Розлігся новий удар, такий самий сильний і жахливий. Небо вже не гриміло, не гуркотіло, а обзивалося сухими, тріскучими і схожими на тріск сухого дерева звуками.
"Тррах! тах, тах! тах!" — виразно рубав грім, котився по небу, спотикався і де-небудь коло передніх возів або далеко позаду валився зі злобним, уривчастим — "трра!".
Раніше блискавки були тільки страшні, а при такому громі вони здавалися зловісними. їхнє чаклунське світло пробивалося крізь заплющені повіки і холодом розливалося по всьому тілу. Що зробити, щоб не бачити їх? Єгорушка вирішив повернутись обличчям" назад. Обережно, начебто боячись, що за ним стежать, він став рачки і, сковзаючись долонями по мокрій паці, повернувся назад.
"Трах, тах! тах!" — полинуло над його головою, впало під віз і розірвалося — "ррра!".
Очі знову мимоволі розплющились, і Єгорушка побачив нову небезпеку: за возом ішли три страшенні велетні з довгими списами. Блискавка мигнула на вістрях їх списів і дуже виразно освітила їхні постаті. То були люди надзвичайно великі, з закритими обличчями, похиленими головами і з важкою ходою. Вони здавалися сумними й похмурими, зануреними в роздум. Може, ішли вони за валкою не для того, щоб наробити шкоди, а все-таки в їх близькості було щось жахливе.
Єгорушка швидко обернувся вперед і, тремтячи всім тілом, закричав:
— Пантелію! Діду І
"Трах, тах! тах!" — відповіло йому небо.
Він розплющив очі, щоб подивитися, чи тут підводчики. Блискавка мигнула в двох місцях і освітила шлях до самої далини, всю валку і всіх підводчиків. По шляху бігли струмки і стрибали бульки. Пантелій ступав коло воза, його високий капелюх і плечі були накриті невеличкою рогожею; постать не виявляла ні страву, ні неспокою, начебто він оглух від грому й осліп від блискавки.
— Діду, велетні! — крикнув до нього Єгорушка, плачучи.
Але дід не чув. Далі йшов Омелян. Цей був укритий великою рогожею з голови до ніг і мав тепер форму трикутника. Вася, нічим не вкритий, ступав так само дерев'яно, як завжди, високо підіймаючи ноги і не згинаючи ко* лін. У сяйві блискавки здавалося, що валка не рухалась і підводчики застигли, що у Васі задубіла піднята нога...
Єгорушка ще покликав діда. Не добившись відповіді, він сів нерухомо і вже не чекав, коли все скінчиться. Він був певен, що цю ж хвилину його вб'є грім, що очі мимоволі розплющаться і він побачить страшних велетнів. І він уже не хрестився, не кликав діда, не думав про матір, а тільки ціпенів від холоду і певності, що гроза ніколи не скінчиться.
Але раптом почулися голоси.
— Єгоргію, та ти спиш, чи що? — гукнув унизу Пантелій.— Злазь! Оглух, дурненький!..
— Оце-то гроза! — сказав якийсь незнайомий бас і крякпув так, начебто випив добру склянку горілки.
Єгорушка розплющив очі. Внизу коло воза стояли Пантелій, трикутник Омелян і велетні. Останні були тепер набагато нижчі на зріст і, коли придивився до них Єгорушка, виявилися звичайними селянами, які тримали на плечах не списи, а залізні вила. В проміжку між Панте-Лієм і трикутником світилося вікно невисокої хати. Значить, валка стояла в селі. Єгорушка скинув з себе рогожку, узяв клунок і швидко зліз з воза. Тепер, коли близько розмовляли люди і світилося вікно, йому вже не було Страшно, хоч грім гуркотів, як і раніше, і блискавка розтинала все небо.
— Гроза хороша, нічого...— бурмотів Пантелій.— Слава богу... Ніжки трошки розм'якли від дощику, воно й нічого... Зліз, Єгорию? Ну, іди до хати... Нічого...
— Свят, свят, свят...— просипів Омелян.— Безпремінно де-небудь ударило... Ви тутешні? — спитав він велетнів.
— Ні, з Глинова... Ми глиновські. У панів Платерів працюємо.
— Молотите, чи що?
— Усяке. Поки що пшеницю збираємо. А блискавка яка, блискавкаГ Давно такої грози пе було...
Єгорушка ввійшов до хати. Його зустріла худа, горбата баба з гострим підборіддям. Вона тримала в руках лойову свічку, жмурилася й протяжно зітхала.
— Грозу яку бог послав! — говорила вона.— А наші в ст^пу ночують, ото натерпляться сердешні! Роздягайся, хлопчику, роздягайся...
Тремтячи від холоду й гидливо щулячись, Єгорушка стягнув з себе промокле пальто, потім широко розставив руки і ноги й довго не рухався. Кожен найменший рух викликав у нього неприємне відчуття мокроти і холоду. Рукава і спина на сорочці були мокрі, штани прилипли до ніг, з голови текло...
— Чого ж, хлопчику, розкарякою отак стояти? — сказала баба.— Іди сідай!
Розставивши широко ноги, Єгорушка підійшов до стола й сів на лаві біля чиєїсь голови. Голова заворушилася, пустила носом струмок повітря, пожувала й заспокоїлась. Від голови вздовж лави тягся горб, вкритий кожухом. Це спала якась жінка.
Баба, зітхаючи, вийшла і скоро повернулася з кавуном і динею.
— їж, синку! Більше частувати нема чим...— сказала вона, позіхаючи, потім пошпорталась у столі й дістала звідти довгий гострий ножик, дуже схожий на ті ножі, якими в заїздах розбійники ріжуть купців.— їж, синку!
Єгорушка, тремтячи, як у лихоманці, з'їв скибку дині з чорним хлібом, а тоді скибку кавуна, і від цього йому стало ще холодніше.
— Наші в степу ночують...— зітхала баба, поки вія їв.— Страхіття яке... Свічечку б перед образом засвітити, та не знаю, де її Степанида поділа. їж, синку, їж...
Баба позіхнула і, закинувши назад праву руку, почухала нею ліве плече.
— Мабуть, година друга тепер,— сказала вона.— Ско-^ ро і вставати пора. А наші в степу ночують... Мабуть, змокли всі...
— Бабусю,— сказав Єгорушка,— я спати хочу.
— Лягай, сипку, лягай...— зітхнула баба, позіхаючи.— Господи Ісусе Христе! Сама і сплю, і чую, начебто хтось стукає. Прокинулась, дивлюсь, аж це грозу бог послав. Свічечку б засвітити, та пе знайшла.
Розмовляючи з собою, вона скинула з лави якесь ганчір'я, мабуть, свою постіль, зняла з цвяха біля печі два кожухи і заходилася стелити Єгорушці.
— А гроза не вщухає,— бурмотіла вона.— Коли б, не доведи господи, чого не спалило... Наші в степу ночують... Лягай, синку, спи... Христос з тобою, онучку... Дині я не прибиратиму, може, вставши, з'їси.
Зітхання і позіхи баби, рівне дихання жінки, що спала, присмерк у хаті та шум дощу за вікном навівали сон. Єгорушці було совісно роздягатися при бабі. Він скинув тільки чоботи, ліг і накрився кожухом.
— Хлопчина ліг? — почувся через хвилину шепіт Пан-телія.
— Ліг! — відповіла пошепки баба.— Страх який, страх, господи! Гримить, гримить, і кінця не чути...
— Зараз пройде...— прошипів Пантелій, сідаючи.— Тихше стало... Хлопці пішли по хатах, а двоє коло коней залишилися... Хлопці б то... Не можна... Вкрадуть коней... От посиджу трохи та й піду на зміну... Не можна, вкрадуть...
Пантелій і баба сиділи поряд в ногах Єгорушки і говорили шиплячим шепотом, перебиваючи свою розмову зітханням і позіхами. А Єгорушка ніяк не міг зігрітися. На ньому лежав теплий, важкий кожух, але все тіло тряслося, руки і ноги судомило, усе всередині дрижало... Він роздягся під кожухом, але й це не помогло. Його морозило все дужче й дужче.
Пантелій пішов на зміну і потім знову вернувся, а Єгорушка все ще не спав і тремтів усім тілом. Щось душило йому голову і груди, гнітило його, і він не знав, що це: чи шепотіння старих, чи важкий дух від кожуха. Від кавуна і дині, що він їв, у роті —був неприємний металевий присмак. До того ж ще кусали блохи.
— Діду, мені холодно! — сказав він і не впізнав свого голосу.
— Спи, онучку, спи!.. — зітхнула баба.
Тит на тонких ніжках підійшов до постелі й замахав руками, потім виріс аж до стелі й перетворився на вітряк. О. Христофор, не такий, яким він сидів у бричці, а в повному облаченні і з кропилом у руці, пройшовся навколо вітряка, покропив його свяченою водою, і вітряк перестав махати.