Кіт! Паршиве щеня, а не Кіт! Підібрали бідолашненького, вилікували лапку, стрічкою прикрасили, а він знай собі махає хвостиком, молочко тепленьке хлепче і все примовляє "слухаюся" і "так точно"…
Він спіткнувся й упав усім тілом у колючу, суху траву і залишився лежати, затуливши голову від нестерпного сорому. Але ж сам! Сам-один проти всієї цієї махини! І хлопці, друзі мої в цьому лукавому пеклі, замовкли, котрий день не озиваються, ні рядочка, ні літери — може, їх уже й у живих нема… а може, здались? Невже ж я нічого не можу?
Він трусився як у лихоманці під пекучим сонцем, у мозку виникали, кружляли, проносились геть неможливі, неймовірні способи боротьби, втечі, звільнення… Весь жах був у тому, що Корній, звичайно ж, сказав правду. Недарма працювала його машина, недарма з'їхалися, сповзлися, злетілися сюди всі ці чудовиська з невідомих світів — зробили свою справу, розорили країну, занапастили все найкраще, що в ній було, обеззброїли, обезголовили…
Він не почув, як підійшов Драмба, але спітнілій спині під розпеченою сорочкою стало прохолодно, коли тінь робота впала на нього, і йому полегшало. Все ж таки він був не один. Він ще довго лежав долілиць, а сонце рухалось небом, і Драмба безшумно рухався поруч, оберігаючи його від спеки. Потім він сів. Голі ноги були посмуговані колючками. На коліно вистрибнув коник, безглуздо втупився зеленими крапельками очей. Гаґ гидливо змахнув його і завмер, роздивляючись руку. Кісточки пальців були обідрані.
— Коли це я? — промовив він уголос.
— Не можу знати, пане капрале, — відразу ж відгукнувся Драмба.
Гаґ оглянув другу руку. Теж у крові. Землю-матінку, значить, молотив. Породженницю всіх цих… спритників. Молодець Кіт. Тільки істерики мені й бракувало. Він озирнувся в напрямі будинку. Зелена хмарка ледь виднілася на горизонті.
— Багато зайвого я сьогодні напатякав, от що… — сказав він повільно. — Дикобраз ти, а не Кіт. Відлупити тебе нема кому. Погрожувати надумав, шмаркач… Ось чому Корній зайшовся…
Він поглянув на робота.
— Рядовий Драмба! Що робив Корній, коли я пішов?
— Наказав мені стежити за вами, пане капрале.
Гаґ гірко усміхнувся.
— А ти, звичайно, підкорився… — Він піднявся, підійшов до робота впритул. — Скільки тебе вчити, бовдуре, — прошипів він люто. — Кому ти підпорядковуєшся? Хто твій безпосередній начальник?
— Капрал Гаґ, Бійцівський Кіт його високості, — відкарбував Драмба.
— То як же ти, дикобразе безмозкий, можеш підкорятися ще комусь?
Драмба помовчав, потім сказав:
— Винуватий, пане капрале.
— Е-ех… — промовив Гаґ безнадійно. — Гаразд, бери мене на плечі. Додому.
Будинок зустрів його незвичною тишею. Будинок був порожній. Полетіли стерв'ятники. На падло. Гаґ передусім скупався в басейні, змив кров і пилюку, ретельно зачесався перед дзеркалом і, перевдягнувшись у свіже, рішуче рушив до їдальні. На обід він запізнився, Корній уже допивав свій сік. Він з удаваною байдужістю поглянув на Гаґа і знов опустив погляд у папку, що лежала перед ним. Гаґ підійшов до стола, кашлянув і промовив стиснутим голосом:
— Я поводився неправильно, Корнію. (Корній кивнув, не підіймаючи очей.) Я прошу у вас вибачення.
Говорити було неймовірно важко, язик ледве ворушився. Довелося зупинитися на секунду і міцно стиснути щелепи, щоби привести себе до ладу.
— Звичайно ж, я… я робитиму все так, як ви наказуєте. Я був неправий.
Корній зітхнув і відсунув від себе папку.
— Я приймаю твої вибачення… — Він побарабанив пальцями по столу. — Так. Приймаю. Щоправда, на жаль, я винуватий більше за тебе. Та ти сідай, їж…
Гаґ сів, не зводячи з нього настороженого погляду.
— Розумієш, ти ще молодий, тобі багато чого можна пробачити. Але я! — Корній потрусив у повітрі розчепіреними пальцями. — Старий дурень! Все-таки в моєму віці і з моїм досвідом час би вже знати, що є люди, які можуть витримати удар долі, а є люди, які ламаються. Першим розповідають правду, другим розповідають казки. Так що ти також прости мені, Гаґу. Давай-но постараємось забути цю історію. — І він знов узявся за папери.
Гаґ їв якесь місиво з м'яса й овочів, не відчуваючи ні смаку, ні запаху, наче вату жував. Вуха його палали. Дурниця якась знову виходила. Над усе хотілося закричати і торохнути кулаком по столі. Годі робити з мене щеня! Годі! Мене ударами долі не зламаєш, зрозуміло? Ми не з іржавого заліза!.. Це ж треба, як повернув, знову я всюди дурень… Гаґ налив собі у склянку кокосове молоко з оплетеної сулії. Взагалі кажучи, я й справді дурень. Він зі мною як із мужчиною, а я — наче баба. От і виходить — щеня і дурень. Не хочу про це думати. Не треба мені твоєї правди, не треба мені твоїх казок. Тобто за правду тобі, звичайно, дякую — я зараз хоч зрозумів, що чекати більше нема чого, що час діяти.
Вони раптом разом розсміялися, пригадавши, мабуть, якусь історію, пов'язану з нуль-кабіною.
— Так, — сказав хлопець. — Цього я навчився… Вмію… Але ви знаєте, Корнію, ми вирішили пробігтись до Антонова. Хлопці обіцяли показати мені щось у степу…
— А де вони? — Корній озирнувся.
— Зараз, напевно, підійдуть. Ми домовились, що я піду вперед, а вони мене доженуть.. Ви йдіть, Корнію, я й так вас затримав. Дуже вам дякую…
Вони раптом обнялися — Гаґ навіть здригнувся від несподіванки, — після чого Корній легенько відштовхнув хлопця і швидко пішов у будинок. Хлопець спустився зі сходів і пішов піщаною доріжкою, і тут Гаґ побачив, що він дуже шкутильгає, припадаючи на праву ногу. Ця нога в нього була явно коротша і тонша за ліву.
Кілька секунд Гаґ дивився йому вслід, а потім рвучко перекинув тіло через підвіконня, впав навкарачки й відразу ж пірнув у кущі. Він нечутно прямував за цим Данґом слідом, уже відчуваючи до нього несвідому неприязнь, цю гидливу відразу, яку він завжди відчував до людей калічних, неповноцінних і взагалі некорисних. Але цей Данґ був алайцем, причому, судячи з імені та вимови, — південним алайцем, а отже, алайцем першого ґатунку, і, хай там як, поговорити з ним було необхідно. Бо це був усе-таки шанс.
Гаґ наздогнав його вже в степу, виждавши мить, коли будинок до самісінького даху зник за деревами.
— Гей, друже! — тихо сказав він по-алайськи.
Данґ стрімко обернувся. Він навіть хитнувся на скаліченій нозі. Лялькові очі його розплющилися ще ширше, і він позадкував. Усі фарби зникли з його худорлявого обличчя.
— Ти хто такий? — пробурмотів він. — Ти… цей… Бійцівський Кіт?
— Так, — сказав Гаґ. — Я — Бійцівський Кіт. Мене звати Гаґ. Із ким маю честь?
— Данґ, — обізвався той, помовчавши. — Вибач, я поспішаю…
Він повернувся і, накульгуючи ще сильніше, ніж раніше, пішов геть тією самою дорогою. Гаґ наздогнав його і схопив за руку вище ліктя.
— Зачекай… Ти що, розмовляти не хочеш? — здивовано промовив він. — Чому?
— Я поспішаю.
— Та облиш ти, встигнеш!.. Оце так картинка! Зустрілись у цьому пеклі два алайці — і щоб не поговорити? Що це з тобою? Здурів зовсім чи що?
Данґ спробував вивільнити руку, та де там! Він був зовсім хирлявий, цей недоносок із півдня.
Гаґ нічого не розумів.
— Послухай, друже… — почав він з усією проникливістю, на яку був здатен.
— У пеклі твої друзі! — крізь зуби процідив Данґ, дивлячись на нього з неприхованою ненавистю.
Від несподіванки Гаґ випустив його руку. На мить він навіть утратив мову. У пеклі твої друзі… Твої друзі — в пеклі… Твої друзі — в пеклі! Він навіть задихнувся від сказу та приниження.
— Ах ти… — сказав він. — Ах ти, продажна шкуро! Задушити, пошматувати тварюку…
— Сам ти шкура барабанна! — просичав Данґ крізь зуби. — Кат недобитий,убивця.
Гаґ, не розмахуючись, ударив його попід груди, і, коли хирляк зігнувся вдвоє, Гаґ,не втрачаючи дорогоцінного часу, з розмаху жахнув кулаком по білявій потилиці, підставивши коліно під обличчя. Він стояв над ним, опустивши руки, дивився, як той корчиться, захлинаючись кров'ю, в сухій траві, і думав: от тобі й союзничок, от тобі й друг у пеклі… В роті його була гіркота, і йому хотілося плакати. Він присів навпочіпки, підняв Данґову голову й повернув до себе його заюшене кров'ю обличчя.
— Погань… — прохрипів Данґ і схлипнув. — Кат… Навіть сюди…
— Навіщо це? — промовив похмурий голос.
Гаґ підвів очі. Над ним стояли двоє — якісь незнайомі з місцевих, теж зовсім молоді. Гаґ обережно опустив голову південця на траву і піднявся.
— Навіщо… — пробурмотів він. — Звідки я знаю — навіщо?
Він повернувся і пішов до будинку.
Ламаючи кущі та витоптуючи клумби, він навпростець пройшов до сходів, піднявся до себе, впав долілиць на ліжко і так пролежав до самого вечора. Корній кликав його вечеряти — він не пішов. Бубніли в домі голоси, лунала музика, потім затихло. Відсварилися горобці, лаштуючись на ніч у заростях плюща, завели нескінченних пісень цикади, в кімнаті ставало чимраз темніше й темніше. І коли зовсім стемніло, Гаґ піднявся, поманив за собою Драмбу і прокрався в сад. Він пройшов у найдальший закут саду, в густі бузкові хащі, всівся просто на теплу траву і сказав неголосно:
— Рядовий Драмба. Слухай уважно мої питання. Питання перше. По металу вмієш працювати?..
Розділ VII
За сніданком Корній не сказав мені жодного слова, навіть не глянув на мене. Ніби мене за столом і нема зовсім. Я, природньо, підібрався, чекаю, що буде, і на душі, треба сказати, гидко до краю. Весь час чи то вимитись хочеться, чи то взагалі здохнути. Ну, поїв я так-сяк, піднявся до себе, натягнув форму — не допомагає. Якось навіть гірше стало. Узяв портрет його високості — вислизнув він з моїх рук, закотився під ліжко, я й шукати не став. Сів перед віконцем, лікті на підвіконня поставив, дивлюсь у сад — нічого не бачу, нічого не хочу. Додому хочу. Просто додому, де все не так, як тут. Що за доля в мене собача? Нічого ж у житті не бачив. Тобто бачив, звичайно, багато, іншому стільки і не насниться, скільки я наяву бачив, а от втіхи — ані найменшої. Почав пригадувати, як герцог мене тютюном обдарував, — покинув, не помагає. Замість його обличчя постійно зринає цей хирляк, сухорлява його фізія, вся в кров'яці. А замість його голосу — зовсім інший голос, і він усе повторює: "Навіщо це? Навіщо це?" Звідки я знаю — навіщо?
Потім раптом розчинилися двері, увійшов Корній — як хмара, очі — блискавки, — ні слова не кажучи, жбурнув мені мало не в обличчя пачку якихось аркушів, і, знову нічого не кажучи, повернувся і пішов.