Зараз він скоріше нагадував упійманого на гарячому хлопчиська, який намагається прикинутися безневинним.
— Я ніяк не розумію, що ви хочете сказати…
— Дозвольте запалити?
— Будь ласка…
Мегре заходився неквапливо набивати люльку. Обличчя в нього було насуплене, як у людини, котрій доводиться робити щось глибоко їй неприємне.
— Може, сядете? — запропонував Гайяр.
— Ні, я ж усього на хвильку, скоро… минулого разу, в п'ятницю, я запитував у вас про машину…
— Цілком можливо… Тоді ми розмовляли про все на світі… До того ж я був так вражений новиною, що міг нЕ пам'ятати якихось дрібниць…
— Ви мені сказали, що ваша машина здебільшого стоїть перед будинком… І вдень і вночі…
— Певна річ… Ви самі можете в цьому переконатися. До речі, вона й зараз там.
— Але нещодавно впродовж кількох днів її там не було…
Адвокат удав, ніби силкується щось пригадати.
— Стривайте…
Він раптом страшенно почервонів, і Мегре стало навіть трохи жаль його. Відчувалось, ціною яких зусиль йому вдавалося зберегти оце зовнішнє самовладання.
— Я точно не пригадую, коли це було — того чи позатого тижня, але машину справді віддавали в ремонт… Я можу запитати в секретарки… Це вона про все домовлялася… А втім, він не поспішав виконати свою обіцянку.
— Запросіть її!
Гайяр відчинив двері.
— Зайдіть на хвилинку… Комісар хоче у вас дещо запитати…
— Не хвилюйтесь, мадмуазель… Це досить безневинне запитання… Я хотів би знати, коли саме ви дзвонили в гараж на вулиці Баллю, щоб прислали майстра…
Вона кинула швидкий погляд на свого хазяїна, немов питала в нього дозволу відповісти.
— У понеділок, після обіду, — нарешті мовила вона.
— Тобто минулого понеділка?
— Так…
Вона була гарна, симпатична, і під її білою нейлоновою сукнею згадувалося струнке пружне тіло. Чи не виходили їхні стосунки за межі службових?.. А втім, зараз комісара цікавило зовсім інше.
— А що там зіпсувалося?
— Я можу показати квитанцію, там усе написано… Її допіру принесли… Вони ставили новий амортизатор… Спочатку обіцяли зробити все до середи…
— І не зробили?
— Ні… Вони потім подзвонили і пробачилися… Це американська машина, і виявилося, що в Парижі для неї не було запасних частин… Їх довелося замовляти на складі в Гаврі…
Жан-Шарль Гайяр удавав, що його аніскілечки не цікавить ця розмова і, сівши до столу, почав гортати якісь папери.
— І коли вам повернули машину?
— У четвер чи п'ятницю… Я можу перевірити… Дозвольте?
Вона зникла на мить у своїй кімнатці.
— В четвер… в кінці дня… Вони лише вранці одержали амортизатор…
— Ви були тут до кінця дня?
Вона знову зиркнула на адвоката.
— Ні, я працюю лише до обіду… За винятком тих днів, коли якась термінова справа…
— Минулого тижня таких справ не було?
Вона впевнено хитнула головою.
— Вже принаймні два тижні у нас не було нічого термінового…
— Дякую, мадмуазель…
Вона вийшла і зачинила двері. Стоячи посеред кімнати з люлькою в зубах, Метре якийсь час мовчав.
— От бачите, — нарешті кинув він.
— Що саме?
— Один дрібний факт, який може виявитися дуже істотним, навіть вирішальним… Ви досить добре знайомі з нашою професією і, певно, розумієте, що ми не маємо права проминати будь-які дрібниці…
— Але я не бачу нічого спільного між ремонтом моєї машини та…
— Коли б ви були на моєму місці, ви б це побачили… Дякую, що дозволили подзвонити… А зараз я мушу йти до Сюрте.
Адвокат підвівся.
— Ви вже ні про що мене не питатимете?
— Про що мені вас питати? Минулого разу ви відповіли на всі питання, які мене цікавили… Сподіваюся, ви говорили правду…
— Навіщо б я вам…
— Певна річ. А втім, щодо машини…
— Клянусь вам, це геть випало мені з пам'яті… За останні кілька місяців мені вже втретє чи навіть вчетверте доводилося її ремонтувати… Певно, я її продам і куплю іншу.
— Ці три дні ви користувалися таксі?
— Саме так… Часом я беру таксі, навіть коли машина вдома… Щоб не шукати стоянку…
— Я розумію… Сьогодні ви виступаєте в суді?
— Ні… Я вже вам казав, що виступаю досить рідко… Здебільшого я даю консультацію…
— Отже, цілий день ви будете вдома?
— Якщо тільки мене нікуди не викличуть… Одну хвилинку.
Він знову відчинив двері до сусідньої кімнати.
— Люсет! Погляньте, мене сьогодні ніде не чекають?
Мегре здалося, що секретарка допіру плакала — її повіки почервоніли, в очах була тривога.
— Здається, ні… Зараз подивлюся…
Вона розгорнула червоний блокнот.
— Ні…
— Ось вам відповідь, — мовив адвокат.
— Дякую…
— Ви думаєте, що я вам ще буду потрібний?
— Я не можу сказати точно, але хто зна… До побачення, мадмуазель.
Вона кивнула головою, не підводячи очей, і слідом за Гайяром комісар попрямував до виходу. Двері до приймальні були відчинені. Там уже чекав якийсь клієнт.
— Ще раз спасибі за телефон…
— Нема за що…
— І, будь ласка, пробачте…
Дійшовши до рогу вулички, Мегре обернувся. На порозі, проводжаючи його поглядом, все ще стояв Гайяр.
7
Таке траплялося з ним не вперше, але ще ніколи комісарові не доводилося відчути це з такою ясністю та гостротою.
… Стався злочин, ти починаєш розслідування. Кидаєшся на всі боки, хапаєшся за кожну дрібницю, тим настирливіше й заповзятливіше, чим менше у тебе фактів і впевненості у собі. Втішаєш себе думкою, що згодом зорієнтуєшся і вже поведеш розшук в якомусь одному напрямку.
Ти повсюди розсилаєш інспекторів, боїшся, що марно тупцюєш на місці, але потім справді відкриваєш якусь несподівану деталь і робиш перший обережний крок. Другий. Третій…
І от раптом, коли ти цього найменше сподівався, все плутається. Нитка вислизає з рук. Ти вже не можеш сказати, що керуєш розслідуванням. Ніким не передбачені події владно нав'язують тобі ті заходи, яких ти досі не передбачав, до яких ти навіть не встиг підготуватися.
І тут починається пекло. Ти знову й знову караєшся сумнівами, що з самого початку ішов хибним шляхом, який може нікуди тебе не привести.
Адже дійсно, що правило йому за головний засновок у цій справі? Проста, щоправда підкріплена досвідом гадка, що в цьому середовищі в такий спосіб не вбивають. На Монмартрі вдаються до пістолета, ножа… В аналах Сюрте не було жодного випадку, щоб там задушили людину.
І так само не було ще випадку, щоб хтось на Монмартрі протягом кількох днів тримав у себе вдома труп своєї жертви, перш ніж позбутися його та ще у такий дивовижний спосіб. Другим засновком його концепції було саме це міркування.
Тому комісар з самого початку відкинув версію про зведення рахунків і так ретельно намагався відтворити в уяві останній вечір Еміля Буле — починаючи від його настирливих спроб у сусідстві з Мікі додзвонитися по телефону і аж до тієї хвилини, як він неквапливо подався вниз по вулиці Пігаль.
Він, по суті, вхопився лише за епізод, у якому було два істотні моменти: поведінка Еміля за кілька годин до смерті та півмільйона франків, взятих у банку двадцять другого травня.
Мегре виходив із того, що в маленькій Італії на вулиці Віктора Массе зовсім не бувало драм, що всі троє жінок справді жили в мирі та злагоді, що в Еміля не було коханки, і, нарешті, що Антоніо — чесний хлопчина.
Досить будь-якій із цих гіпотез — точніше, будь-якому з цих припущень — виявитися хибним, як усе розслідування полетить під три чорти. Чи не через це він пошився в старі буркотуни і відчував якусь потайну відразу до кожного із своїх засобів?
Після обіду почалася справжня задуха; сонце пекло і так нещадно, що комісарові довелося спустити штору. Вони замкнулися удвох з Люка в кабінеті і, знявши піджаки, поринули в роботу. Коли б у цю мить їх побачив судовий слідчий, він би лише стенув плечима.
Щоправда, той, якому було доручено слідство, не дуже їх турбував, переконаний, що смерть власника нічних кабаре була відплатою за вбивство Мацотті. Преса також обходила мовчанкою цю справу.
— Адвокат своїх клієнтів не вбиває…
Ця фраза настирливо крутилася у нього в голові, немов причеплива пісенька, яку надто часто чуєш по радіо чи телевізору.
— Адвокат своїх…
І хоча того ранку після похорону Мегре усе-таки завітав до метра Жан-Шарля Гайяра, він виявив максимум обережності. Немов випадково побачивши адвоката при виході з церкви, він знайшов цілком пристойну приключку, щоб супроводжувати його до самого будинку і навіть зайти всередину. А якщо він і ставив йому деякі запитання, то це було зроблено в найделікатнішій формі.
— Адвокат своїх клієнтів…
Ця аксіома була ні мудріша, ні надійніша за ту, з якої він починав:
— На Монмартрі так не вбивають…
Звичайно, було б добре викликати його до Сюрте й належним чином допитати. Але для цього метр Гайяр був надто відомою фігурою… Тільки зв'яжись, потім не обберешся клопоту. Вся адвокатура стане на його захист.
І під час телефонної розмови зі своїм старим приятелем Шаваноном і під час візиту до незрівнянного метра Рамюеля Мегре мав добру нагоду переконатися в тому духові кастовості, що притаманний їхній професії.
— Адвокат своїх клієнтів не вбиває…
Саме ними, клієнтами Жан-Шарля Гайяра, займалися зараз у тиші комісарового кабінету Мегре та інспектор Люка, який нещодавно приніс із Палацу правосуддя список, підготовлений судовим секретарем. І в Люка також почали з'являтися певні здогади, хоча й невиразні, такі, що їх важко було сформулювати.
— До речі, в мене з ним була цікава розмова…
— Про що?
— Спочатку, як тільки я назвав ім'я Жан-Шарля Гайяра, секретар якось дивно глянув на мене… А коли я попросив зробити список справ, у яких він виступав за останні два роки, старий хитро посміхнувся і сказав:
— Це вам мало що дасть…
— Чому? Небагато клієнтів?
— Навпаки! Як мені відомо, метрові Гайяру важко поскаржитися на брак клієнтури… А заробляє він набагато більше, ніж ті адвокати, які щотижня пріють в суді…
— І що далі? — запитав Мегре.
— Далі він почав мовчки гортати якісь реєстри, і щоразу, вносячи до списку нове ім'я, бурмотів:
— Виправданий… Ще один виправданий…
І весь час хитрувато позирав на мене. А інколи вигукував:
— Стривайте! Засудження… Певна річ, умовно…
Це тривало близько години. Список ставав дедалі довший. Виправдання, умовні засудження, незначні штрафи…
Не витримавши, я запитав:
— Що, він справді такий сильний, цей метр Гайяр?
У відповідь він якось глузливо поглянув на мене і промовив:
— Просто він завжди знає, за що береться…
Ця багатозначна фраза, що заінтригувала інспектора, тепер примусила замислитися і самого Мегре.
Виграти процес, звичайно, приємніше, ніж його програти — і не тільки для підсудного, але й для його оборонця.