Але погляд Аділь-бея скотився донизу, як вода, а потім загубився в сірому просторі за вікном.
— Можете йти.
— Але ж іще не час…
— А я кажу, можете йти! — крикнув він. — Пополудні ви мені не потрібні. Аділь-бей вийшов до спальні, але за хвилину повернувся:
— Ви й досі тут?
Вона не відповіла. Він дививсь, як вона поволі збирається й виходить. Чоботи в калошах псували її вигляд.
— Якщо я буду вам потрібна… — почала вона, спинившись біля дверей, та потім зрозуміла, яка недоречна ця розмова, і вийшла.
Аділь-бей почав шукати у тлумачному словнику слово "отрута", потім — "трутизна", далі — "інтоксикація" і після кожної невдачі розлючено вигукував:
— Чорти б його взяли!
Це "чорти б його взяли" стосувалося чи то словника, чи то його упорядника, бо ні "отрути", "трутизни" там не виявилося. Тоді Аділь-бей знайшов "стрихнін" га "миш'як", щоб з'ясувати принаймні походження того гіркуватого присмаку в роті, з яким він щоранку прокидався. Мабуть, це й була та гіркота, про яку йшлося в словнику. Немає сумніву, його повільно отруювали! Але навіщо? Хто знає, може, це почалося ще першого дня, коли він приїхав. Чи не отруїли вони і його попередника?
Аділь-бей почав пригадувати деталі: як його нудило, а він гадав, що то — через несвіжі консерви… Та хіба у війну йому не доводилося їсти неякісні консерви? Але ж тоді нічого такого не ставалося…
Отже, це навіть не хвороба, а щось значно гірше! Помалу він втрачає життєві сили, стає обрезклим і млявим. Вранці Аділь-бей, дивлячись на себе в дзеркало, відчував відразу. Це таки миш'як! Або щось інше, але напевне отрута! Лікар це добре зрозумів — недарма ж він одразу заговорив про бром, а потім — заходився розглядати склянку. Аділь-бей також узяв ту склянку покрутив її в руках, але нічого не помітив. Правильніше сказати, він не був певний щодо запаху, який ішов від неї, бо тепер узагалі відчував усі запахи якось гостріше. Аділь-бей понюхав власну шкіру, і йому здалося, що й вона віддає гіркотою.
— Так! — мовив він. — Тим краще!
Тепер принаймні зрозуміло, що з ним коїться. Можна якось діяти. Аділь-бей заходив по кімнаті, час від часу вимовляючи вголос уривок якоїсь фрази або зухвало зиркаючи на вікно навпроти. Потім його погляд упав на телефон.
Кому зателефонувати? Панделлі заклопотані своїм багажем, за годину їх уже не буде вдома. А Джон? Американець вислухав би його, дивлячись каламутним поглядом і не випускаючи з рук пляшки віскі.
Але чому він, проживши в Батумі цілих чотири роки, як запевняє пані Панделлі, жодного разу не взяв відпустки й навіть не згадав про від'їзд? Чому місцева влада дає йому повну свободу дій, тоді як за рештою іноземців весь час слідкує?
— Алло! Дайте мені лікарню!
Лікареві Аділь-бей дзвонив тільки для того, щоб перевірити його реакцію.
— Це ви, лікарю? Вас турбує Аділь-бей. Ні, мені вже краще. Скажіть, чи говорив я вам уранці про те, що дуже пітнію? Мені якось не спадало на думку… Це триває вже кілька тижнів. До того ж мене постійно охоплює сум — здається, серце ось-ось зупиниться… Вислухайте мене до кінця! Я знаю, що кажу! Мій попередник помер через те, що зупинилося серце, так? Чи стверджуватимете ви, що це сталося не внаслідок повільного отруєння миш'яком?
Лікареву відповідь Аділь-бей не зрозумів. Мабуть, чоловік був дуже схвильований, крім того, у трубці, ніби десь далеко, чулися ще якісь голоси. Здається, лікар радив консулові не хвилюватися, почекати на флюорографію чи щось таке… У всякому разі, це був уже не той знайомий Аділь-беєві спокійний голос. Задоволений розмовою, Аділь-бей поклав трубку. У нього було таке враження, наче він здобув перемогу. Так, настав час їх перемогти. Але кого?
Передусім треба зберігати спокій. А він і є спокійний! Він навіть підійшов до дзеркала, щоб помилуватися своїм спокоєм, потім відкрив банку консервованого молока, якого йому вистачало на сніданок.
Залишалося тільки уникнути отрути. Та Аділь-бей не знав як! Не завадило б тепер подихати свіжим повітрям. Він одяг плаща, взув калоші й вийшов. Гуляв години три. Незважаючи на втому, він старанно ступав крок за кроком. Аділь-бей так само пітнів, і пульс у нього був прискорений. Час від часу консул зупинявся посеред вулиці й переводив дух, а перехожі з цікавістю зиркали на нього.
Та це його не обходило! Хай дивляться, він знає, що робить!
Дощ не вщухав. Вулицями бігла брудна вода, по дорозі Аділь-бей натикався на ями, купи землі та каміння, часом на поламаний візок або стару дошку. Якось трапився навіть здохлий кінь, чиї кістки гостро випиналися крізь розмоклу шкуру.
На набережній Аділь-бей побачив кількох перехожих, але в порту ніхто не працював. У густому тумані судна здавалися покинутими.
Родину Панделлі Аділь-бей помітив здалеку. Вони підіймалися трапом на "Авентіно". Це був невеличкий чорно-білий пароплавчик. Дочку Панделлі ніс на руках капітан, а сам консул ішов останній. Ступати по трапу йому було вочевидь важко. Пухкою рукою він цупко тримався за мокру линву.
І море було не таке, як завжди, — воно взагалі ні на що не було схоже: якась порожнеча, що дихала вологістю, бездонною сірістю. Жодної хвильки на поверхні, жодних брижів — просто величезна калюжа з мільйонами маленьких кружечків, утворених краплями дощу. Ця калюжа тяглась аж за обрій, до Туреччини, а може, й далі.
Плащ в Аділь-бея був теплий, калоші — важкі від вологи. Ступивши у воду, він зачерпнув черевиком брудної рідини й замочив шкарпетку. Як завжди в цей час, бар не працював. Вікна будинку профспілок були відчинені, але в порожніх залах блукало всього дві чи три постаті. Іноді якась жінка з голими ногами — одна з тих, що розвантажують судна, — проходила повз Аділь-бея, тримаючи на голові від дощу замість капелюшка сумку.
Вулиці були ще безлюдні. Місто мало з півсотні вузеньких, поплутаних вуличок, чиїх назв Аділь-бей не знав. Більшість — без тротуарів, без бруківки. Великі будинки здавалися покинутими, бо їх давно вже ніхто не фарбував; деякі вікна стояли без шибок. За стінами вгадувалися кімнати, в них — люди. Що вони там роблять? А й справді, що там можна робити серед ліжок та матраців, які лежать просто на підлозі? Їсти жінки не варять, бо не мають із чого. Вони й не шиють, бо сукні завжди носять ті самі.
Може, вони чекають? Але чого? Чекають, щоб швидше минав час, як це? робив і Аділь-бей, залишаючись у кімнаті сам-один?
— Не треба пити води!
Він промовив ці слова вголос і знизав плечима, пригадавши, що миш'як завжди дає гіркуватий присмак, навіть у дуже незначних дозах. Аділь-бей ніколи не пив ні чаю, ні кави, що їх готувала прислуга.
Аділь-бей знову спинивсь біля здохлого коня і здивовано роззирнувся навкруги. Досі він навіть не помічав, що весь час ходить колом тими самими вулицями.
Може, досить на сьогодні? Треба берегти сили, а передусім — не забувати про цілковитий спокій! У цьому — все! Залишатися спокійним він уміє. За всю прогулянку панічний страх з'являвся в нього лише один раз чи двічі. Це не залежить від його волі, це диктує фізіологія. Паніка охоплювала Аділь-бея тільки тоді, коли він згадував про біль, що йшов не від якогось конкретного місця, а десь із глибини, і всі м'язи відповідали на цей загадковий поклик: тіло, навіть руки, ніздрі, пальці на ногах здриґалися в судомі.
— Побачимо! — казав він собі.
Напад страху минав. Аділь-бей знов починав розмовляти сам із собою:
— А Соня, мабуть, непокоїться…
Він відпустив її до кінця дня, нічого не пояснюючи. Після візиту лікаря Аділь-бей не розмовляв із нею, не сказав жодного слова про своє здоров'я. А може, це вона отруїла попереднього консула?
— Треба дізнатися, чи та сама була в нього служниця, що й у мене! — міркував Аділь-бей, простуючи спокійно, розміреним кроком. Мадам Панделлі таки мала рацію, запевняючи, що в нього вийде непоганий гравець у бридж. Але ж він такий самотній! Сам у консульстві, сам у місті — скрізь сам… Італійське консульство спорожніло, та й перське, до речі, також. Тільки Аділь-бей ще залишається в цьому мокрому місті з людьми, що ховаються за вікна, затулені картоном там, де бракує шибок.
— Спершу слід ретельно вивчити всю квартиру і з'ясувати, де і як лежить чи стоїть кожна річ.
Отже, це зовсім не серцева хвороба, як здавалося спочатку, коли він тільки відчув дію миш'яку. Поки Аділь-бей іще живий, треба виявити й усунути той миш'як! Зрештою, йдеться про те, щоб його просто більше не приймати!
Важко дихаючи, Аділь-бей підіймався сходами. У коридорі біля крана він побачив свою служницю з двома сусідками. Всі троє дивилися на нього мовчки, не вітаючись, нічим не виказуючи того, що вони — його сусіди. Загалом ці люди поводяться так, як тварини. Хіба ж тварини не винюхують усе навкруги?
І так — щодня. Служниця не віталася ні вранці, ні ввечері. Аділь-бей не знав, коли вона прийде, коли піде. Ця жінка була його служниця, вона працювала на нього, а він платив. Але це не мало ніякого значення. Вона приходила, робила у квартирі що їй заманеться і йшла геть.
Сусіди, яких він бачив сотні разів, були якісь невиразні, безбарвні. Проходячи коридором, вони могли зачепити його чи штовхнути і навіть не вибачитись.
Кожне тут займає куток, тож і Аділь-бей, як і всі, зайняв свій куток, хіба що самотніший, ніж решта. А навпроти Аділь-беєвого кутка — куток Коліних, і за їхнім життям можна спостерігати, мов за життям рибок в акваріумі.
Але до його кутка хтось підступно вкинув миш'як. Цей хтось живе в місті, ходить, дихає, буває в його оселі. Це той хтось вирішив, що у визначений ним час Аділь-бей має померти. А й справді, скільки часу йому ще залишили? Адже є певні дози. Людина з миш'яком знає про Аділь-бея те, чого не знає він сам, знає велику загадку: коли він помре.
І ця людина бачила, як він гладшає, як його тіло набуває нездорової брезклості. Це помітила й пані Панделлі, коли Аділь-бей пив в італійців турецьку каву, яку щотижня готували спеціально для нього. Пані Панделлі він не підозрює, хоча, правду кажучи, підстави викреслювати цю жінку теж немає. Навіть до Італії вона могла поїхати, щоб не бути в місті, коли він помре! Ба більше, чому вони взялися саме за турецького консула? Чому вони не отруюють, наприклад, Панделлі? Чому не отруїли Амара, який, крім усього, ще й обкрадав росіян?!
Аділь-бей увійшов до кабінету — і побачив Соню! В її широко розплющених очах відбивалася така буря почуттів, що консул майже фізично відчув тривогу.