Насправді ж було тихо. Звірі спали. Ліхтар освітлював невеликий простір. Суок повільно пробиралася, вдивляючись у темряву. На щастя, ніч не була темна. Її освітлювали зорі і світло розвішаних у парку ліхтарів, яке пробивалося до цього віддаленого місця крізь верхівки дерев і будов.
Від огорожі дівчинка пройшла короткою алеєю, між низькими кущами, всипаними якимись білими квітами.
Потім вона враз відчула запах звірів. Він був знайомий їй: колись разом з балаганчиком їздив приборкувач з трьома левами і одним ульмським догом.
Суок вийшла на відкритий майданчик. Навкруги щось чорніло, наче стояли маленькі будиночки.
— Клітки, — прошепотіла Суок.
Серце її сильно билося.
Вона не боялася звірів, бо люди, які виступають у цирку, взагалі не боязкі. Вона побоювалася тільки, що який-небудь звір прокинеться від її кроків і світла ліхтаря, зареве і розбудить вартового. Вона підійшла до кліток.
"Де ж Просперо?" — хвилювалася вона.
Вона вище піднімала ліхтар і заглядала в клітки. Було тихо, ніщо не рухалося. Світло ліхтаря розбивалось об пруття кліток і спадало нерівними плямами на туші звірів, що спали за цими пруттями.
Вона бачила волохаті товсті вуха, іноді витягнуту лапу, іноді смугасту спину… Орли спали, розгорнувши крила, і були схожі На старовинні герби. У глибині деяких кліток чорніли якісь незрозумілі велетні.
У клітці за тонкими срібними гратами сиділи на жердинах, на різній висоті, папуги і коли Суок зупинилася біля цієї клітки їй здалося, що один з них, який сидів найближче до ґрат, старий, з довгою червоною бородою, розплющив одне око і подивився на неї. А око його було схоже на сліпе лимонне зерно. І мало того, він швидко заплющив це око, наче вдавав, що спить.
При цьому здалося, що він посміхнувся у свою червону бороду.
"Я просто дурненька", — заспокоїла себе Суок. Однак їй стало страшно.
Раз за разом, то тут, то там серед тиші щось клацало, хрустіло, пищало…
Спробуйте вночі зайти до стайні або прислухайтеся до курника: вас приголомшить тиша і водночас ви будете чути дуже багато маленьких звуків — то порух крила, то чавкання, то тріск сідала, то тонюсінький голос, що вискочив, наче краплинка, з горла сонного птаха.
"Де ж це Просперо? — знову подумала Суок, але вже з більшою тривогою. — А що, як його стратили сьогодні, а в його клітку посадили орла?"
І раптом з темряви чийсь хрипкий голос промовив:
— Суок!
І тут вона почула важке і часте дихання і ще якісь звуки, наче скавчав великий хворий собака.
— Ой! — скрикнула Суок.
Вона навела ліхтар у той бік, звідки її покликали. Там горіли два червонуватих вогники. Велика чорна істота стояла у клітці, наче ведмідь, тримаючись за пруття і припавши до них головою.
— Просперо! — тихо сказала Суок.
І за одну мить передумала цілу купу думок:
"Чому він такий страшний! Він обріс шерстю, як ведмідь. В очах у нього червоні іскри. У нього довгі, аж загнуті кігті. Він без одежі. Це не людина, а горила…"
Суок відчувала, що ось-ось заплаче.
— Нарешті ти таки прийшла, Суок, — сказала дивна істота. — Я знав, що побачу тебе.
— Здрастуй! Я прийшла тебе визволити, — промовила Суок тремтячим голосом.
— Я не вийду з клітки. Я сьогодні одубію.
І знову почулося жахливе скавучання.
Істота впала, потім підвелась і знову припала до пруття.
— Підійди, Суок.
Суок підійшла. Страшне обличчя дивилося на неї. Звичайно, це було не людське обличчя. Найбільше воно скидалося на вовчу морду. І найстрашніше було те, що вуха цього вовка мали форму людських вух, хоч і вкриті були короткою грубою шерстю.
Суок хотіла затулити очі долонею. Ліхтар стрибав у її руці. Жовті плями світла літали в повітрі.
— Ти боїшся мене, Суок… Я втратив людську подобу. Не бійся! Підійди… Ти виросла, схудла. У тебе сумне личко…
Він ледве говорив. Він опускався чимраз нижче і зрештою ліг на дерев'яну підлогу своєї клітки. Він дихав дедалі частіше, широко розкриваючи рот, повний довгих жовтих зубів.
— Зараз я помру. Я знав, що побачу тебе перед смертю…
Він простяг свою волохату руку. Він чогось шукав у темряві. Пролунав звук, наче вирвали цвях, і потім страшна рука простяглася крізь пруття.
В руці була невелика дощечка.
— Візьми це. Там записано все.
Суок сховала дощечку.
— Просперо! — сказала вона тихо.
Відповіді не було.
Суок піднесла ліхтар. Зуби вишкірилися назавжди. Каламутні застиглі очі дивилися крізь неї.
— Просперо! — закричала Суок, і ліхтар випав з руки. — Він помер! Він помер! Просперо!
Ліхтар погас.
Частина четверта
ЗБРОЯР ПРОСПЕРО
Розділ XI
ЗАГИБЕЛЬ КОНДИТЕРСЬКОЇ
Гвардієць, з яким ми познайомилися біля входу у звіринець, саме у той час, коли Суок потягла в нього ґратчастого ліхтаря, прокинувся від гамору, що знявся у звіринці.
Звірі рикали, пищали, били хвостами по залізних прутах, птахи лопотіли крилами…
Гвардієць позіхнув, із страшенним тріском потягнувся, боляче вдарившись об грати кулаком, і нарешті остаточно отямився.
Тоді він схопився. Ліхтаря не було. Мирно блищали зорі. Пахло жасмином.
— Чорт забери!
Гвардієць плюнув із такою злістю, що плювок полетів, як куля, і збив чашечку жасміну.
Звірячий концерт гримів на повну силу.
Гвардієць зняв тривогу. За хвилину збіглися люди із смолоскипами. Смолоскипи тріщали. Гвардійці лаялися. Хтось перечепився об шаблю і впав, розбивши носа об чиюсь шпору.
— У мене вкрали ліхтар!
— Хтось пробрався у звіринець!
— Злодії!
— Заколотники!
Гвардієць із розбитим носом і другий гвардієць з розбитою шпорою, а також інші, роздираючи темряву смолоскипами, рушили проти невідомого ворога.
Але нічого підозрілого у звіринці не виявили.
Тигри ревіли, роззявляючи смердючі пащі. Леви гасали по клітках у великій тривозі. Папуги зняли справжній бешкет. Вони крутилися, створюючи враження строкатої каруселі. Мавпи розгойдувалися на трапеціях. А ведмеді співали низьким, красивим басом.
Поява вогню і людей щ. е більше розтривожила цю компанію.
Гвардійці оглянули всі клітки.
Все було в порядку.
Навіть ліхтаря, кинутого Суок, вони не знайшли.
І раптом гвардієць з розбитим носом сказав:
— Стій! — і підняв високо смолоскип.
Всі глянули вгору. Там чорніла густа крона дерева. Листя не рухалося. Була тиха ніч.
— Бачите? — спитав гвардієць грізно.
Він погрозив смолоскипом.
— Так. Щось рожеве…
— Маленьке…
— Сидить…
— Дурні! Знаєте, що це? Це папуга. Він вилетів з клітки і сів там, чорти б його забрали!
Вартовий гвардієць, який підняв тривогу, зніяковіло мовчав.
— Треба його зняти. Він переполошив усіх звірів.
— Так. Лізь, Вурме. Ти наймолодший.
Той, кого назвали Вурмом, підійшов до дерева. Він вагався.
— Лізь — стягни його за бороду.
Папуга сидів нерухомо. Пір'я його рожевіло в гущавині листя, освітленого смолоскипами.
Вурм насунув капелюх на лоба і почухав потилицю.
— Я боюся… Папуги кусаються дуже боляче.
— Дурень!
Вурм усе-таки поліз на дерево. Але на половині стовбура зупинився, завмер на мить і шугонув униз.
— Нізащо! — сказав він. — Це не моя справа. Я не вмію воювати з папугами.
Тут почувся чийсь сердитий голос. Якийсь чоловік, човгаючи капцями, поспішав із темряви до гвардійців.
— Не треба його турбувати! — гукав він. — Не чіпайте його!
Це був головний наглядач звіринця. Він був великий вчений і фахівець із зоології, тобто знав досконало все, що тільки можна знати про тварин.
Його розбудив гамір.
Він жив тут же, при звіринці, і прибіг просто з ліжка, навіть не знявши ковпака і навіть з великою блискучою блощицею на носі.
Він був дуже збуджений. Та й справді: якісь солдати насмілилися лізти в його справи, якийсь бовдур хоче хапати його папугу за бороду!
Гвардійці розступилися.
Зоолог задер голову. Він теж побачив щось рожеве серед листя.
— Так, — заявив він, — це папуга. Це мій кращий папуга. Він завжди капризує. Йому не спиться у клітці. Це Лаура… Лаура! Лаура! — почав він кликати тоненьким голоском. — Він любить ласкаве поводження. Лаура! Лаура! Лаура!
Гвардійці пирснули. Взагалі цей маленький дідок у кольоровому халаті, в нічних капцях, з задертою головою, з якої звисала до землі китичка ковпака, являв собою кумедне видовисько серед велетнів-гвардійців, яскраво палаючих смолоскипів і завивання звірів.
Потім сталося найкумедніше. Зоолог поліз на дерево. Робив це він досить спритно — очевидячи, не вперше. Раз, два, три. Декілька разів мелькнули з-під халата його ноги у смугастій білизні, і поважний дідок опинився вгорі, біля самісінької мети своєї недалекої, але небезпечної мандрівки.
— Лаура! — знову солодко й улесливо пробелькотів він.
І раптом пронизливий його крик наповнив звіринець, парк і всю місцевість щонайменше на цілий кілометр.
— Диявол! — так закричав він.
Очевидно, замість папуги на гілці сиділо якесь страховище.
Гвардійці одскочили від дерева. Зоолог летів униз. Випадок у вигляді короткої, але досить міцної гілляки врятував його: він повис, зачепившись халатом.
О, коли б інші вчені побачили тепер свого поважного колегу у такому вигляді, то, звичайно, вони відвернулися б з поваги до його лисини і знань! Дуже вже непристойно задерся його халат.
Гвардійці кинулися навтікача. Полум'я смолоскипів летіло по вітру. У темряві можна було подумати, що летять чорні коні з вогненними гривами.
У звіринці тривога вгамувалася. Зоолог висів нерухомо. Зате в палаці почалася веремія.
Три Товстуни за чверть години до появи на дереві таємничого папуги одержали неприємні вісті.
"У місті заворушення. У робітників з'явилися пістолі й рушниці. Робітники стріляють по гвардійцях і скидають всіх товстунів у воду".
"Гімнаст Тібул на волі і збирає жителів околиць в одне військо".
"Багато гвардійців пішло в робітничі квартали, щоб не служити Трьом Товстунам".
"Фабричні труби не димлять. Машини стоять. Шахтарі відмовляються лізти під землю за вугіллям для багатіїв".
"Навколишні селяни воюють з власниками маєтків".
Ось про що доповіли Трьом Товстунам міністри.
Як і завжди, від тривоги Три Товстуни почали жирніти. На очах Державної ради кожен з них поважчав на чверть фунта.
— Я не можу! — жалівся один із них. — Я не можу… Це вище мого терпіння… Ой, ой! Шпилька вп'ялася мені в горло…
І тут з тріском луснув його сліпучо-білий комірець.
— Я жирію! — вив другий. — Рятуйте мене!
А третій сумно дивився на своє черево. Таким чином, перед Державною радою постало два питання: по-перше, негайно придумати засіб проти жиріння і, по-друге, придушити заворушення у місті.