Це страждання плоті він сприймав усією душею, так, як сприймав обряд причастя. Він смакував його, зосереджувався на ньому, боючись чогось пропустити. Він поринав у безодню муки, невиразно відчуваючи наперед у цьому особливо витончені розкоші, без яких не може розвиватися особистість із вразливим сумлінням. Він почував тягар кожної сльозинки, кожної краплі поту чи крові в тому потоці, який тече у світі не лише через людську жорстокість, бо ж наше життя, наше чеснотливе життя взагалі неможливе поза цим невичерпним потоком.
Ксав'є підвівся, ступив кілька кроків, що відокремлювали його од розчиненого вікна бібліотеки. Тріпотіла на вітрі фіранка, що вирвалася за раму. На цей бік, окрім вікна бібліотеки, виходило тільки вікно ванної кімнати. Він легко проник у книгозбірню, і в першу мить серце йому тьохнуло: стара шкіряна канапа була порожня. Він обвів помешкання звиклими до мороку очима, але нікого не виявив. Тоді він черкнув сірником і побачив, що Мірбель залишив біля шматка хліба свічник зі свічкою. Він запалив свічку. Ковдра була складена на канапі. І тут з далекого кутка кімнати долинуло чи то зітхання, чи то зойк. Між стіною і старим сейфом, якого багато років не могли відчинити і шифру якого ніхто не знав, забився, згорнувшись клубком, хлопець. Подряпані коліна були підтягнуті до підборіддя. Він побачив хлопця в профіль. Ксав'є здригнувся — йому здалося — ця дитина мертва. Але це тривало одну секунду. Ролан просто спав, зморений, як це буває в його віці, коли сон сильніший за всі страждання світу. Ксав'є нахилився до нього, із останніх сил згріб хлопця в оберемок і неймовірним напруженням волі змусив себе донести його до канапи й обережно поклав. Під його скуйовджену голову він підсунув подушку, вкрив ковдрою худі ноги з маслакуватими коліньми, зняв рвані сандалі і заходився розтирати крижані ступні. Ролан скрикнув і сів, злякано озираючись навкруг.
— Це я. Я з тобою, спи.
Очі в Ролана були розплющені, але він зовсім так і не прокинувся, одразу його голова впала на подушку. Тіні од вій химерно видовжили його набряклі темні повіки. Його тонкі риси спотворювала машкара дитячого розпачу, маш-кара з розмазаних сліз, шмарків і бруду. З роками він, певне, стане гарним... коханим... і чинитиме зло... Знову зіпхнутий у злидні, приречений на підневільну працю, він пригадуватиме цей світ, в який проник у дитинстві. На що він піде, щоб знову в нього попасти? Ціла доля, і доля заплутана, уже була написана на цьому маленькому брудному личкові. Ксав'є сидів на краєчку канапи, відчуваючи, як рвані шкарпетки прилипають до його закривавлених ступнів. Він неймовірно страждав, але навіть не ворухнувся. Він належав цій маленькій істоті, був зв'язаний з нею на життя і на смерть. Які ж докази він міг би навести для підтвердження своєї певності? Безумство вірити в таке! Суще безумство!.. Коли б Домініка побачила його закривавлені ноги, синяки на стертих плечах, вона стала б перед ним навколішки і з любов'ю обмила б його рани. Вона притулила б до своїх грудей його зболілу голову.
Малий спав таким глибоким, таким спокійним сном, ніби поринув у нього навіки. Стогін лісу став куди тихіший, він скидався тепер на колискову пісню. Ксав'є задмухнув свічку і виліз у вікно, причинивши віконниці. Він не став ховати драбини, а тільки поклав її під стіною. До дому він ввійшов через головний вхід і не помітив, що кожен крок його залишає на доріжці криваві сліди.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Мішель прокинулася вдосвіта. Вона одразу згадала про Ролана, відшукала на комину ключа, якого Жан на її прохання там залишив увечері,— і поквапливо спустилася вниз, не помічаючи темних слідів у себе під ногами. Вона ввійшла до бібліотеки. Хлопець спокійно спав. Як дбайливо вкрився він ковдрою! І підклав подушку під голову... Де він тільки її роздобув? Чи це не та подушка, що лежить на канапі в їдальні? Вона розчахнула віконниці й озирнулася. І тоді вона побачила плями на килимі: кров! Вона похапцем відкинула ковдру. Хлопець не роздягнувся — він був у штанях і плетеній безрукавці. На його руках і ногах вона не помітила ні ран, ні подряпин. Його личко було не брудніше, ніж у ті дні, коли він "робив сцени". Найбільша пляма темніла під вікном. Вона відчинила раму, вихилилася надвір і в вогкій вранішній імлі побачила під муром драбину. Укривши знову Ролана, вона вийшла і тоді виявила в передпокої сліди крові — ці сліди пораненого звіра повели її зі східця на східець на другий поверх. Під дверима Ксав'є сліди уривалися. Вона зайшла, не постукавши.
Вікна й віконниці були відчинені. Рушники, теж усі закривавлені, валялися на підлозі посеред кімнати. Круг тазу, де він мив ноги, ще не висохла розбризкана вода. Мішель підійшла до ліжка; Ксав'є спав, повернувшись до стіни. Вона бачила тільки скуйовджений чуб, смагляве плече крізь роздертий рукав піжамної куртки і тонку волохату руку з обмотаними довкола зап'ястя чотками. Ксав'є постогнував уві сні. Вона торкнулася губами його шиї і чола: ні, жару не було. Вона вперше покликала його на ймення. Він розплющив очі.
— Ви поранені? Ви впали з драбини? Я бачила драбину... я все зрозуміла...
— Це пусте,— сказав він,— дрібниця... подряпав ноги. Хотів переконатися, що Ролан... Він ще спить?
— Так, але не розмовляйте, вам не можна втомлюватися. Покажіть-но садна.
— Я забруднив простирадла.
— Простирадла? І килим на сходах! І мату в бібліотеці... Господи, який у вас вигляд! Ноги всі в колючках.
— Учора я їх повитягав, скільки міг, але не всі.
— Ви йшли по лісу босий? Навіщо босий? Він мовчав, а вона не стала допитуватися.
— Вам не боляче?
Він похитав головою. її дотик був йому приємний. Мішель подумала: треба збігати по перекис водню. Жан, хвалити Бога, встає пізно.
Октавія встигне почистити і килим і мату. Мішель їй скаже, що в неї пішла носом кров. Холодна вода з крохма-лом змиє ці плями. Ксав'є попросив Мішель не зачиняти вікна: од вогкого повітря йому стало краще. Вона пішла, він почув, як вона постукала у двері до Октавії. Зі сходів долинув тихий шепіт. Очі його заплющилися. Він уже не страждав: йому було даровано перепочинок, щоб набратися сил і заспокоїтися. Мішель повернулася зі слоїком перекису водню, ватою і бинтом. Вона розчервонілася, бігаючи туди-сюди, і волосся в неї розкошлалось.
— Я відтягла драбину від дому,— сказала вона.— Я звеліла городникові забрати її. Зараз трохи щипатиме... Маю надію, ви не мазунчик, як Жан.
Які легкі були в неї руки!
— Не туго забинтувала? Чого-чого, а робити перев'язки я навчилася. Щоб Жан нічого не помітив, вам краще не вставати сьогодні з ліжка... Я книжки вам принесу.
Він запитав:
— Ви подбали про Ролана?
Вона відповіла, дивлячись йому в очі:
— Ради вас я зроблю що можу... але це небагато... Знаєте, Жан його ненавидить,— додала вона, помовчавши.— Іноді я аж боюся.
— Розумію,— промовив він.— Треба весь час пильнувати.
— Але хлопець і справді невдячний. Він усіх цурається. Зрештою, ви самі переконалися...
— Він любить лише одну істоту на світі — Домініку. Словом, він уже малий мужчина, йому треба когось обожнювати. Коли любиш дітей, від них нічого не можна очікувати у відповідь. Дитинство завжди невдячне: це закон. А Ролан до того ж ще й ревнує... О,— додав він, сміючись,— але я його кінець кінцем усе-таки приручу. Ще не було випадку, щоб я...
— Якщо він тут зостанеться. Жан рішуче проти того, щоб ми влаштували його в інтернат або просто віддали в школу. Він хоче повернути його до притулку. Хіба тільки... Так, я гадаю, щоб утримати вас тут, він згодиться його залишити. Але ж ви не збираєтеся присвятити себе цій дитині, яка вам ніхто?
— Одначе саме в цьому випадку мені найзрозуміліше, як треба чинити. А щодо всього іншого...
Ксав'є глянув на неї зовсім по-дитячому. Сидячи в ногах ліжка, Мішель нігтем зішкрібала стеарин зі свого халата. Вона не встигла ні причесатися, ні підфарбувати губи і раділа тому, що їй усе це зараз байдуже.
— Мене турбує лише одне,— озвалася вона по хвилі,— Жан навряд чи примириться з тим, що ви залишитеся у нас заради когось іншого... Особливо ради цього малого!..
Мішель відвела очі. Ксав'є застебнув піжамну куртку. Вона підвелася і заходилася прибирати в кімнаті, вилила в відро воду з тазу, позбирала брудні рушники. Він уявив, що коло нього ось так-от порається Домініка.
— Господи, що ви зробили зі шкарпетками! Вона підняла з підлоги лахміття брудної вовни.
— Не знаю, як вам і пояснити...— почав він.
— Не треба нічого пояснювати. Вам, врешті, і не слід переді мною виправдуватись. Я просто викину їх на смітник.
Вона знову вийшла — принести йому сніданок: краще було, щоб Октавія поки що не заходила до кімнати. Мішель спустилася на кухню, не відчуваючи ніякої огиди до зашкарублих від крові пошматованих шкарпеток, які несла, щоб "викинути в сміття", як казали в Ларжюзоні. Куховарка ще не прийшла, але Октавія вже варила каву. Мішель зібрала тацю, потім загорнула шкарпетки в стару газету і вже хотіла була викинути їх у помийне відро, що стояло під раковиною, та раптом передумала. "Ні, ні в якому разі... Я просто збожеволіла,— поміркувала вона.— Це ж брудні шкарпетки!" Але все-таки всунула згорток у кишеню халата і піднялася нагору.
— Яка розкіш! — гукнув Ксав'є, коли Мішель з тацею ввійшла до покоїв.— Кава! Ні, дякую, масла не треба... Чому, я охоче їм масло, але тільки не вранці.
— Я піду одягнуся і займуся Роланом,— промовила вона.— А Жанові скажу, що у вас жар...
Він заперечив — температури в нього нема.
— Але могла б і бути. Це не зовсім брехня, бо ви таки хворі.
Вдягнувшись, Мішель знову згадала про шкарпетки, загорнуті в газету, вона не знала, куди їх подіти. В костюмі її не було кишень, і їй спало на думку закопати їх у паркові. Надворі мжичило, трава була мокра, але Мішель дійшла до струмка. Вона вже надумала, куди іти: поряд з тим місцем, де Ксав'є з Роланом, сидячи навпочіпки, розглядали пуголовків, були зарості папороті осмондії. Вона вирвала кілька пучків трави з налиплими на корінні грудками землі, поклала пакуночок у ямку і позначила місце зверху каменем, як робила у дитинстві, коли ховала якусь стару ляльку або мертву пташку.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
— Чого ж ти не пішов з месьє Ксав'є до церкви? Мішель зайшла до челядницької, суміжної з кімнатою
Октавії, щоб застелити Роланове ліжко; вона порозчиняла віконниці.