У його відповіді вчувається невимовна втома, сумне нарікання пригніченого Бога:
— Ви не знаєте, від якого ви духа!
І ще додав:
— Син людський прийшов не губити людські душі, а рятувати їх. Він прийшов шукати і рятувати те, що загублене.
Через п'ятнадцять віків Ісус явиться у видінні Фран-ціскові Сальському, якому не даватимуть спокою сумніви: "Я не той, хто проклинає; моє ім'я — Ісус..." І, звичайно, якби син Зебедея наважився заперечити: "Господи, хіба ж ти не говорив недавно про геєну вогненну", Учитель відповів би йому: "Я — не розсудливий Бог. Нема нічого більш чужого мені, як ваша філософія. Моє серце керується своїми настановами, ваш розум не може їх збагнути, бо я є Любов. Учора з любові я запалив перед вами цей непогасний вогонь, а сьогодні та ж любов сповіщає вам, що я прийшов рятувати те, Що втрачене..." Він дивився просто себе і бачив у Єрусалимі серед безпутних жінок міста ту злочинну жінку, яку завтра притягнуть до нього і кинуть до ніг. Саме в цю хвилину вона кохалася з мужчиною, який не був її чоловіком; вони сп'янілі від похоті, і сусіди вже не спускають з них ока. Цій перелюбниці він також нічого не говоритиме про геєну.
В ЄРУСАЛИМІ
Ісус потайки увійшов у місто і зупинився в одного із своїх прихильників — можливо, у Витанії, в домі Лазаря. Але кількох з тих, що були разом з ним, упізнали, бо його всюди розшукували. Прочани запитували один одного: "Де він?", не наважуючись відкрито говорити про нього, настільки він був підозрілим, ненависним і вже наперед приреченим. Зцілення паралізованого під час його останніх відвідин Овечих купалень не було забуто. Він ясно натякатиме на це, коли в розпалі свята наважиться взяти слово у храмі — ніколи не вчившись, говоритиме, як Учитель Ізраїлю!
Ні, він не книжник, навіть каже, що не має свого вчення. А навіщо видумувати якесь вчення? Його наука — це Отець* і його слава — це слава його Отця. А тому що народ, присутній у храмі, здіймав проти нього галас, він запитав:
— Чому ви хочете мене вбити?
Ті обурилися: "Чи ти навіжений? Хто тебе хоче вбити?" Галилейці обурювалися щиро. Зате первосвященики аж тремтіли від того, що йому вдалося виявити їхні наміри, і тепер не наважувалися схопити Ісуса серед білого дня. Виглядали такими переляканими, що самі іудеї запитували один одного: "Чи вони також увірували, що він Христос?" Але ж ні, в таку нісенітницю неможливо повірити: цей юнак прийшов з Назарета, всі знали його батька і матір; місто заповнене його родичами, вони перші сміються з нього і знизують плечима, як тільки щось запитати про нього...
Проте його голос вражав ;натовп. Лише голос, бо він уже майже не творив чуда. Тий не менше їхні серця ще ніколи не були так схвильовані. З (наближенням Страстей слова Господа у найвищому своєму звучанні забарвлювалися пророчим світлом: "Ще деякий час я буду з вами — і піду до того, хто мене послав. Шукатимете мене — і не знайдете.
І туди, де я буду, не зможете прийти..." Вони не розуміли, але не могли відвести погляду від його вуст. В останній день свята особливо розділилися думки щодо слів, зміст яких передає євангеліст Йоан:"Коли хтось із вас терпить спрагу, нехай прийде до мене і п'є! Хто вірує" в мене, із грудей його, як каже Писання, ріки живої води потечуть".
Пророцтво, яке сьогодні сповнилося. Ті, що бачили Христа у дні його земного життя, не дістали стільки благодаті, як ми — свідки сповнення його обіцянок. Не лише велика кількість святих, але й найостанніший із християн, який перебуває у стані благодаті, є джерелом живої води, і світ не знає, що він оточений і омивається цими нуртуючими потоками.
Яким голосом мусив він це говорити, щоб так зрушити увесь народ? "Він дійсно пророк... Він — Христос! — Та ні, він галилеець. Читайте Святе Письмо: Христос народиться у Вифлеемі..."
Та найдивнішим є свідчення варти, яку відправили первосвященики, щоб схопити Ісуса; вона повернулася з порожніми руками. ">
— Чому ви не привели його?
А вони відповіли:
— Ніколи людина не говорила так, як цей чоловік говорить.
Розлючені первосвященики стали запитувати, чи й вони не дали заворожити себе цими словами. Не наважившись покарати їх, стали натомість повчати: хіба хоча б один фарисей чи книжник став на сторону того брехуна? Лише під-ли$ народ іде за ним, бо не знає, що з Галилеї не може прийти Месія.
Чи переконали вони сторожу? Фарисеї були впевнені, що своїм знанням Письма вони легко відкинуть ті звабні слова. Адже вони богослови. Та був серед них один, котрий у глибині свого серця, як і прості воїни, також вважав, що ніколи людина не говорила так, як цей чоловік. Проте обережність Никодима межувала з боягузтвом. Та все ж він колись провів одну ніч наодинці з Ісусом і серце його відтоді запломеніло; але він присипав той вогонь попелом... І все-таки у той день він зібрав рештки своєї мужності і мовив
гячим голосом: "Чи дозволяє нам закон засуджувати чоловіка, спершу не вислухавши його?" Первосвященики обірвали підозрілого фарисея: "Чи ти також із Галилеї? Вивчи Святе Письмо!"
Никодим похнюпився і мусив забратися додому; ішов, тулячись до стін будинків.
Розділ XVII
ЧУЖОЛОЖНИЦЯ
Ту ніч Син людський провів на Оливній горі; а може, ходив до Витанії. Удосвіта він повернувся до храму, де вже юрмився народ.
Та ж наближається до нього гурт людей, тягнучи до сліз налякану жінку. Тільки-но, серед ночі, її впіймали на перелюбі. Кому спало на гадку привести ТІ до Назарянина? Таж він був другом митників і пропащих жінок, навіть учні Йоана Хрестителя могли це ствердити. А закон строгий щодо невіст-перелюбниць, тим паче до жінок заміжніх: їх слід забити камінням. Так написано в законі. Текст говорить про це чітко. Книжники оточують його, пожадливо запитуючи, впевнені в тому, що спіймають його на помилці: "Ну, що ти скажеш?"
Дуже залежало їм на цій нещасній істоті! Всі засоби були добрі, аби згубити того, кого вони ненавиділи. Неможливо передбачити, яким буде богохульство цього самозванця, але що він вчинить богохульство — в цьому вони були впевнені. В той час, коли вони товпилися довкола нього, кричали і вимагали відповіді, жалюгідна жінка, розкудлана, вкрита мотлохом, продовжувала стояти перед Ісусом; перелякана до смерті, дивилася зацькованим поглядом на незнайомця, якого книжники і фарисеї визначили їй суддею.
А Ісус не дивився на неї. Нахилившись, писав щось пальцем на землі. Святий Ієремія стверджує, що це були гріхи звинувачів, які він перераховував. Найпростіша правда привабливіша! Син людський не дивився на неї, знав, що ця нещасна жінка знемагала більше від сорому, ніж від страху; в житті людини трапляються-такі хвилини, коли не дивитися на неї є найбільшим милосердям. Уся любов Христа до грішників умістилася в цьому відведеному погляді. І ті цифри, які він писав на землі, означали тільки одне — його бажання не піднімати очей на цю стражденну плоть.
Він зачекав, коли стихнуть обвинувачення, і нарешті мовив:
— Хто з вас без гріха, нехай перший кидає у неї камінь!
І знову схилився й писав далі на землі. "Почувши ці слова, з докорами совісті стаЛи вони відходити один за одним, починаючи з найстаршгіх аж до останніх, так що залишились тільки Ісус та жінка, що стояла посередині".
Насамперед найстарші... На цей раз він поставив їх перед даром проникливості. Супротивники знали його спроможність читати в серцях. Кожен відчував, як у його свідомості заворушився приховуваний упродовж довгих років вчинок, потаємна звичка, щось ганебне. А якщо несподівано той Назарянин почне викрикувати: "А ти, отам, чому не йдеш? Що ти робив учора, в такий-то час, у такому-то місці?"
Отож Ісус залишився наодинці з жінкою. Врешті-решт не він був її справжнім суддею. Й оскільки її обвинувачі зникли, вона могла б скористатися цим і також утекти, заховатися в надійному місці. Але вона стояла тут, жінка, яка ще цієї ночі віддавалася злочинним любощам. Вона дуже страждала, довго боролася з собою, перш ніж вчинила цей гріх. І ось тепер не думає більше ні про своє кохання, ні про когось іншого, а лише про цього незнайомця, 'який дивиться на неї, бо вони лишилися самі, і ніхто більше її не принижує. І вона теж дивиться на нього, ще сповнена сорому, але це вже зовсім інший сором. Вона ридає над скоєним злом. Колишня похіть покидає її. Враз душу і тіло обіймає великий спокій! О, кров заспокоїти важче, ніж хвилі Тиве-ріадського озера! Ніщо людське не було чужим для Назаря-нина. Але він був Богом і знав те, чого не може знати жоден мужчина: непоборну слабість жінки, коли вона перед деякими людьми у певні хвилини перетворюється на лежачу й повзаючу істоту. І ця найдивовижніша упродовж століть перемога Сина людського, найбільш звичайна і найбільш розповсюджена (вона більше не дивує нас) полягатиме в тому, що у безлічі святих жінок вона замінить поклик крові покликом Ісусового вчення.
Він уже переміг цю жінку. Запитує її: "Де ж вони, жінко, ті твої обвинувачі? Ніхто не осудив тебе?" — "Ніхто, Господи",— відповіла вона. Тоді Ісус каже: "То й я тебе не осуджую. Йди. І більше не гріши".
Вона пішла. Вона ще повернеться. Чи радше не має потреби вертатися: відтепер вони назавжди спільники. Так Христос під виглядом великої невдачі творив собі прихильників на дні суспільства. Він збирає потаємний скарб із відторгнутих сердець, із покидьків суспільства. Йому не потрібна горіхова галузка, щоб виявляти у сповнених убозтва людських істотах джерело страждання та любові, над якими він має владу.
РІВНИЙ ОТЦЕВІ
Настав перепочинок у цій безпощадній боротьбі, в яку він тепер був утягнений і яка томитиметься до третьої години в переддень суботи, коли востаннє згасне дихання у його тілі, 'перетвореному на одну суцільну рану. Відкинувши попередню обережність, він боровся тепер з відкритим забралом, одинокий (учні його залишаються трохи осторонь) у тому самому місті, де панує ворог — фарисеї, священики, де вже видано наказ про його страту, де між ним і хрестом стоїть лише це чудове слово, яке прикувало до місця вояків, що прийшли його арештувати.
Йшлося не про красномовство чи особливий людський дар. Він мав владу, якої дотепер не знала жодна людина,— владу торкатися найінтимнішого, іти просто до найбільш потаємного кожної людської істоти.