Вона була милою дівчиною. Ми з дружиною любили її. Певно, у неї виникла сварка з чоловіком, але вона здавалася цілком щасливою й не показувала, що в неї можуть бути якісь проблеми. Я жартував із нею ще вчора ввечері.
— Ви, здається, приймаєте ліки, містере Дайсон, які називаються "сереніт"?
— Приймаю. Такі маленькі рожеві пігулки.
— Ви приймаєте їх за рецептом лікаря?
— Так. Я можу показати вам рецепт, якщо бажаєте. У мене дещо зависокий кров'яний тиск, як і в багатьох людей сьогодні.
— Не так багато людей про це знають.
— Щодо мене, то я не схильний багато балакати про це. Я завжди намагаюся здаватися веселим і задоволеним і не люблю людей, які всім розповідають про свої болячки.
— Скільки пігулок ви приймаєте?
— Дві або три на день.
— Ви їх маєте із собою великий запас?
— Та чималий. Більш як півдесятка пляшечок. Але я тримаю їх у валізці, під замком. Зовні я тримаю лише одну, ту, яку наразі використовую.
— І ця пляшечка у вас нещодавно пропала, як я чув?
— Так і було.
— І ви запитали в тієї дівчини, Вікторії Джонсон, чи вона її бачила?
— Так, я її запитав.
— І що вона вам сказала?
— Вона сказала, що востаннє бачила її на поличці в нашій ванній кімнаті. Пообіцяла, що пошукає її.
— А потім?
— Через якийсь час вона прийшла й повернула мені пляшечку. Вона запитала в мене, чи це та пляшечка, яку я шукаю?
— А ви?
— Я сказав: "Так, це вона, де ти її знайшла?", а вона сказала, що знайшла її в бунгало старого майора Полґрейва. Я запитав: "Як вона могла туди потрапити?"
— І що вона відповіла вам на це?
— Вона сказала, що не знає, але… — він завагався.
— Так, містере Дайсон?
— У мене склалося враження, що вона знає більше, ніж каже, але я не звернув на це особливої уваги. Зрештою, це було не так важливо. Як я вже вам сказав, я маю й інші пляшечки з тими самими пігулками. Я подумав, що, можливо, забув її в ресторані або десь-інде, і старий Полґрейв із якоїсь причини її підібрав. Можливо, він поклав її до кишені, щоб повернути мені, але потім забув.
— І це все, що ви знаєте, містере Дайсон?
— Це все, що я знаю. Пробачте, що так мало можу допомогти вам. Це важливо? Чому?
Вестон стенув плечима.
— З огляду на те, як складаються події, усе може виявитися важливим.
— Я не розумію, до чого тут пігулки. Я подумав, можливо, ви хочете знати, де я був і що робив, коли зарізали цю бідолашну дівчину. Я записав усі свої дії та пересування так ретельно, як тільки міг.
Вестон подивився на нього замисленим поглядом.
— Справді? Ви нам дуже допомогли, містере Дайсон.
— Я визволив вас від зайвої роботи, думаю, — сказав Ґреґ.
Він посунув аркуш паперу через стіл.
Вестон став його читати, а Дейвентрі підсунув свого стільця ближче до нього й подивився через його плече.
— Це видається очевидним, — сказав Вестон через хвилину або дві. — Ви й ваша дружина перебували у своєму бунгало, перевдягаючись до вечері за десять хвилин до дев'ятої. Потім ви пройшли по терасі, де випили із сеньйорою де Каспеаро. О чверть на десяту до вас приєдналися полковник і місіс Гілінґдон, і ви пішли вечеряти. Наскільки ви можете пригадати, ви лягли спати десь о пів на дванадцяту.
— Десь так усе й було. Я не знаю, о котрій точно годині вбили дівчину.
У його словах пролунав натяк на запитання. Проте лейтенант Вестон, схоже, його не помітив.
— її знайшла місіс Кендел, я так розумію? Певно, це стало для неї важким потрясінням.
— Так. Доктор Робертсон мусив дати їй заспокійливі ліки.
— Було вже пізно, коли більшість людей полягали спати, чи не так?
— Так.
— Вона лежала мертвою довго? На той час, коли місіс Кендел знайшла її, я хотів сказати.
— Ми ще не змогли визначити точний час, — відповів йому Вестон.
— Бідолашна маленька Молі. Певно, вона пережила неабияке потрясіння. До речі, я не бачив її вчора ввечері. Подумав, що в неї заболіла голова абощо й вона лягла до ліжка.
— Коли ви востаннє бачили місіс Кендел?
— О, досить рано, ще до того, як пішов перевдягатися. Вона поправляла скатерті на столах та столові прибори. Перекладала ножі.
— Зрозуміло.
— Вона тоді була дуже веселою, — сказав Ґреґ. — Жартувала й усе таке. Вона чудова дівчина. Ми всі її любимо. Тімові дуже пощастило.
— Що ж, дякуємо вам, містере Дайсон. Ви не пригадаєте, чи не сказала вам ще чогось та дівчина, Вікторія Джонсон, коли повертала пігулки?
— Ні… Усе було, як я вам розповів. Вона запитала мене, чи це ті пігулки, які я розшукую. Сказала, що знайшла їх у бунгало майора Полґрейва.
— Вона мала якесь уявлення про те, хто їх туди заніс?
— Не думаю… принаймні, не пам'ятаю.
— Дякуємо вам, містере Дайсон.
Ґреґорі вийшов.
— Дуже передбачливо з його боку, — сказав Вестон, постукуючи по паперу нігтем. — Потурбуватися про те, щоб подати нам ретельну інформацію про всі його пересування вчора ввечері.
— Така передбачливість здається вам надмірною? — запитав Дейвентрі.
— Це важко сказати. Існують, знаєте, люди, які природно бояться за свою безпеку, бояться, щоб їх не приплутали до чогось протизаконного. Це аж ніяк не означає, що їх мучить відчуття провини. А з другого боку, може бути й так.
— А як щодо алібі? Правда, тут на щось особливо сподіватися не доводиться — із шумовим оркестром, із танцями, з усім тим ходінням туди-сюди. Жінки виходили підфарбуватися та припудритися, чоловіки прогулятися. Дайсон легко міг вислизнути назовні. Хто завгодно міг вислизнути назовні. Але він докладає великих старань, аби довести, що нікуди не виходив. — Він замислено подивився на списаний аркуш паперу. — Отже, місіс Кендел перекладала ножі на столах, — сказав він. — Я не можу позбутися відчуття, що він це написав із певною метою.
— Вам справді так здається?
Вестон на мить замислився:
— Я думаю, це можливо.
Біля кімнати, у якій сиділи двоє чоловіків, почувся гамір. Верескливий голос вимагав, щоб його пропустили.
— Я маю щось розповісти. Я маю щось розповісти. Проведіть мене до тих джентльменів. Проведіть мене до представників поліції.
Поліціант в уніформі відчинив двері.
— Тут один із місцевих кухарів, — сказав він, — дуже хоче вас бачити. Каже, він має розповісти вам щось дуже важливе.
Наляканий смуглявий чоловік у куховарському чіпці пропхався повз нього й увійшов до кімнати. То був один із молодших кухарів. Кубинець, народжений не на Сент-Оноре.
— Я дещо вам розповім, — сказав він. — Я вам розповім. Вона пройшла через мою кухню, і в руках у неї був ніж. У неї був ніж, я вам кажу. Вона тримала ніж у руці. Вона пройшла через мою кухню й вийшла надвір. У сад. Я її бачив.
— Заспокойтеся, — сказав Дейвентрі. — Заспокойтеся. Про кого ви говорите?
— Я скажу вам, про кого я говорю. Я говорю про дружину боса. Про місіс Кендел. Я говорю про неї. Вона з ножем у руці, і вона виходить у темряву. Це було до вечері — назад вона не повернулася.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
РОЗСЛІДУВАННЯ ТРИВАЄ
I
— Ми можемо поговорити з вами, містере Кендел?
— Звичайно. — Тім підвівся з-за свого письмового столу. Він відсунув убік якісь папери й показав на стільці. Обличчя в нього було стомленим і змученим. — Як ваші успіхи? Ви чогось досягли? У цьому місці ніби оселився фатум. Люди більше не хочуть тут жити, вони ходять і розпитують про розклад авіарейсів. А як усе тут добре починалося. О Боже, ви не можете зрозуміти, що це місце означає для мене й для Молі. Адже ми вклали сюди все, що мали.
— Ви опинилися в тяжкому становищі, я знаю, — сказав інспектор Вестон. — Не думайте, що ми вам не співчуваємо.
— Якби хоч усе прояснилося швидко, — сказав Тім. — Ця клята дівчина Вікторія — о, я не хочу сказати про неї нічого поганого. Вона була добра дівчина. Але ж — її смерть, певно, пояснюється якоюсь дуже простою причиною, якоюсь інтрижкою чи любовною зрадою. Можливо, її чоловік…
— Джім Елліс не був її чоловіком, проте вони жили разом і стосунки між ними здавалися дуже добрими.
— Якби хоч вам пощастило розслідувати цю справу швидко, — сказав Тім знову. — Пробачте мені. Ви хотіли поговорити зі мною, розпитати мене про щось.
— Так. Про вчорашній вечір. Згідно з медичними даними, Вікторію було вбито десь між пів на одинадцяту й північчю. Алібі за наявних тоді обставин установити важко. Люди пересувалися в усі боки, танцювали, відходили від тераси. Довести чиюсь непричетність важко.
— Певно, що так. Але невже ви прийшли до висновку, що Вікторію вбив хтось із постояльців готелю?
— Хай там як, а ми повинні дослідити таку можливість, містере Кендел. Про що я хотів би допитати вас передусім, то це про твердження одного з ваших кухарів.
— Он як? Якого саме? І що він каже?
— Він кубинець, я так розумію.
— Ми маємо двох кубинців та одного пуерториканця.
— Той чоловік на ім'я Енріко стверджує, що ваша дружина пройшла через його кухню, ідучи від їдальні, вийшла в сад і що вона тримала в руці ніж.
Тім витріщився на нього.
— Молі тримала ніж? А чом би їй його й не тримати? Тобто я хочу запитати… чому… а що ви, власне, намагаєтеся припустити?
— Я кажу про той час, коли люди ще не поприходили до їдальні. Тоді було, гадаю, десь близько пів на дев'яту. Ви теж були тоді в їдальні, наскільки мені відомо, і розмовляли з метрдотелем Фернандо.
— Так, справді, — погодився Тім, подумки перенісшись назад. — Так, я пригадую.
— І ваша дружина увійшла до їдальні з тераси?
— Так, увійшла, — підтвердив Тім. — Вона завжди приходила, щоб подивитися на столи. Іноді хлопці розкладають прибори неправильно, забувають покласти деякі з ножів, припускаються й інших помилок. Дуже ймовірно, що задля цього вона й прийшла. Перекладала ножі або щось таке. Вона могла тримати в руці зайвого ножа або зайву виделку…
— Отже, вона увійшла з тераси. Вона розмовляла з вами?
— Атож, ми обмінялися кількома словами.
— Що вона сказала? Ви пам'ятаєте?
— Думаю, я запитав у неї, з ким вона розмовляла. Я чув її голос там, за стіною.
— І з ким же вона розмовляла? Вона сказала вам?
— Із Ґреґорі Дайсоном.
— Справді. Так посвідчив і він.
Тім провадив:
— Він залицявся до неї, так я зрозумів. Він був схильний до такої поведінки. Мене це розсердило, і я сказав: "Жени його геть", а Молі засміялася й сказала, що завжди прожене його, коли виникне потреба. Молі в цьому плані дуже розумна дівчина. Така ситуація не легка для неї. Нам не можна ображати постояльців, а тому така приваблива дівчина, як Молі, коли до неї чіпляються, повинна обмежуватися сміхом і знизуванням плечей.