Проте вона була поважніша, тихіша й лагідніша за всіх своїх ровесниць.
Дізнавшись від білки, сойки, сороки, дрозда й фазана, що в ліс вернувся Гобо, який зазнав таких дивних пригод, і вона прийшла послухати його.
Мати Гобо була горда й щаслива, що Марена відвідала їх. Взагалі вона стала дуже гордою в своєму щасті. Мати пишалася тим, що весь ліс говорив про її сина, її тішила слава Гобо, і вона вимагала, щоб кожен визнавав його найрозумнішим, найздібнішим і найкращим.
– Що скажеш, Марено? – мовила вона. – Що скажеш ти про Гобо? – І, не чекаючи відповіді, повела далі:– Пам'ятаєш, тітка Неттла мала Гобо за ніщо через те, що він трохи тремтів на холоді... Пам'ятаєш, вона пророкувала, буцімто я не матиму від нього втіхи?
– Ну, вам таки було з Гобо чимало клопоту, – відповіла Марена.
– Та це вже все минулось! – вигукнула мати, здивована тим, що хтось ще може згадувати такі речі. – Ох, мені так шкода бідолашну Неттлу. Так шкода, що вона померла і не може побачити, що вийшло з мого Гобо!
– Так, бідолашна тітка Неттла, – тихо сказала Марена. – Шкода, що її немає серед нас.
Гобо любив слухати, як мати хвалила його. Він купався в тих похвалах, як у теплому сонячному промінні.
– Навіть старий ватажок приходив поглянути на Гобо. – урочисто прошепотіла мати з таємничим виглядом. – Адже він ніколи не з'являється серед нас... А заради Гобо прийшов!
– Чому він назвав мене нещасним? – невдоволено сказав Гобо. – Хотів би я знати, що він мав на думці?
– Облиш, – мовила мати. – Він старий і трохи дивакуватий.
Проте Гобо не міг заспокоїтись:
– У мене все не сходить з думки це слово. Нещасний! Я зовсім не нещасний! Я дуже щасливий! Я побачив і пережив більше за вас усіх! Я краще знаю світ і життя, ніж будь-хто з лісових мешканців. Як ти гадаєш, Марено?
– Так, – сказала вона. – Цього, звичайно, ніхто не може заперечити.
Відтепер Марена й Гобо стали завжди ходити разом.
Бембі шукав старого ватажка. І вночі, й на світанку, і коли схопило сонце, блукав неходженими лісовими стежками, сам, без Фаліни.
Інколи його ще тягло до Фаліни, і тоді він охоче блукав з нею, як і колись, слухав її балаканину, пасся з нею на лузі чи на узліссі; але тепер це вже його так не захоплювало.
Раніше Бембі, коли був з Фаліною, дуже рідко й тільки мимохідь думав про зустріч із старим ватажком. Тепер він розшукував старого, хотів будь-що побачити його і майже не згадував про Фаліну.
Слово, яке старий сказав Гобо, все ще дзвеніло у вухах Бембі. Це слово запало йому в саме серце. Адже Гобо вже спочатку якось прикро вразив його. Щось мучило його в Гобо. Бембі, не знати чому, було соромно й страшно за Гобо.
Коли Бембі тепер траплялося бувати з Гобо, з довірливим і самовпевненим, наївним і пихатим Гобо, йому завжди спадало на думку слово "нещасний".
Він не міг забути цього слова.
Якось темної ночі Бембі зустрів свого давнього приятеля – сича. Удавши, як завжди, на догоду йому, буцімто страшенно наляканий, Бембі раптом вирішив, що сич може стати йому в пригоді. Він спитав:
– Ви часом не знаєте, де зараз старий ватажок?
Сич затуркотів, що навіть у голові не покладає. Проте Бембі помітив, що той говорить нещиро.
– Ні, – сказав він, – я вам не вірю. Ви такий розумний, ви знаєте все, що відбувається в лісі... Не може бути, щоб ви не знали, де зараз старий ватажок!
Сич, що спершу був настовбурчився, почувши таке, притис пір'я до тіла і став зовсім маленький.
– Звичайно, я знаю, – тихо затуркотів він. – Але не можу сказати... Ніяк не можу...
Бембі почав просити його:
– Я вас не зраджу, адже я так поважаю вас...
Сич знов обернувся на гарну, пухнасту, сіро-коричневу кульку, завів свої розумні великі очі під лоба, як завжди коли був у доброму гуморі, й спитав:
– Так-так. Отже, ви справді мене поважаєте? А за що?
– За вашу мудрість, – не вагаючись, щиро відповів Бембі. – За те, що ви такі веселі й привітні. І ще за те, що ви такий майстер усіх лякати. А лякаєте ви дотепно, надзвичайно дотепно! Якби я так умів! Це б мені стало у великій пригоді!
Сич глибоко втопив дзьоб у пір'я – він був щасливий.
– Ну, – сказав він, – я знаю, що старий ватажок любить вас...
– Ви так гадаєте? – скрикнув Бембі, і серце його радісно закалатало.
– Так, я певен, – відповів сич. – Старий ватажок любить вас, і тому я гадаю, що можу сказати вам, де він зараз перебуває... – Сич знов щільно притис пір'я до тіла й став зовсім маленький. – Чи ви знаєте глибокий рів, що поріс вербами?
– Так, – кивнув Бембі.
– А молодий дубняк по той бік рову?
– Ні, – признався Бембі. – Я ще ніколи не був по той бік рову.
– Ну, то слухайте уважно, – прошепотів сич. – По той бік рову є дубняк. Вам треба поминути його. Потім піде чагарник, багато кущів – ліщина, срібляста тополя, глід і вовчі ягоди. А посередині лежить старий, зламаний бук. Там і шукайте його. Під стовбуром. Але не зрадьте мене!
– Під стовбуром?
– Так! – засміявся сич. – Там у кущах є яма. А стовбур лежить якраз поперек неї. Ото в ній ви й знайдете старого ватажка.
– Дякую, – щиро сказав Бембі. – Не знаю, знайду і я старого чи ні, але тисячу разів дякую.
І швидко побіг геть.
Сич нечутно летів слідом, потім раптом пронизливо закричав над самим вухом у нього:
– У-ік! У-ік!
Бембі здригнувся.
– Ви злякались? – спитав сич.
– Так... – пролепетав Бембі, і цього разу то була правда.
Сич задоволено протуркотів:
– Я тільки хотів ще раз вам нагадати – не зраджуйте мене!
– Та де там, звичайно, я вас не зраджу! – запевнив його Бембі й помчав далі.
Коли він підбіг до рову, перед ним, як із-під землі, виріс старий ватажок. Бембі здригнувся від несподіванки.
– Мене вже там немає, де ти хочеш шукати, – мовив старий. – Чого тобі треба?
– Нічого... – збентежено пробурмотів Бембі. – Нічого особливого...
По хвилі старий ватажок сказав уже лагідніше:
– Але ж ти шукаєш мене вже не перший день.
Бембі мовчав.
– Учора ти двічі пробіг просто повз мене, – вів далі старий. – І сьогодні вранці теж...
– Чому... – зважився нарешті Бембі, – чому ви сказали так про Гобо?..
– А ти гадаєш, що то була неправда?
– Ні! – палко вигукнув Бембі. – Я відчуваю, що це правда!
Старий ледь помітно кивнув головою, і в очах його світилась така приязнь, як ніколи.
І Бембі спитав, дивлячись у ці очі:
– Але... чому? Я ніяк не можу цього збагнути!
– Досить і того, що ти відчуваєш це. Зрозумієш усе згодом. Прощай.
Скоро всі звернули увагу на дивну, легковажну поведінку Гобо. Вночі, коли інші гуляли, Гобо спав. Удень же, коли всі шукали сховку, щоб поспати, Гобо весело шастав лісом, не вагаючись, виходив, коли хотів, з гущавини і спокійно гуляв на лузі після сходу сонця.
Бембі нарешті не витримав і спитав:
– Ти що ж, зовсім не думаєш про небезпеку?
– Ні. – відповів Гобо. – Для мене не існує жодної небезпеки.
– Ти забуваєш, любий мій Бембі, – втрутилася тітка Ена, згорда глянувши на нього, – ти забуваєш, що Він приятелює з Гобо. Тому Гобо може дозволити собі більше, ніж ти чи будь-хто інший.
І Бембі промовчав.
Якось Гобо сказав йому:
– Ти знаєш, іноді мене дивує, що тут, у лісі, я їм, коли хочу і де хочу.
– Чому це тебе дивує? Адже ми всі так робимо! – не зрозумів Бембі.
– То ж ви, а то я, – бундючно сказав Гобо. – Я звик, щоб мені приносили їжу і кликали мене їсти.
Бембі співчутливо подивився на Гобо, потім глянув на тітку Ену, Фаліну й Марену. Проте вони всміхалися, захоплені відповіддю Гобо.
– Я гадаю, – мовила Фаліна, – що тобі, Гобо, важко буде звикнути до зими. В нас тут узимку немає ні сіна, ні ріпи, ані картоплі.
– Це правда, – замислено відповів Гобо. – Я про це якось не думав. Не уявляю собі, що тоді буде. Просто жах!
Бембі спокійно сказав:
– Нічого жахливого в цьому немає. Звичайно, буде важко.
– Ну, – хвалькувато мовив Гобо, – якщо мені буде дуже тяжко, я просто знов піду до Нього. Чому я повинен голодувати? Я до такого не звик.
Бембі мовчки повернувся і пішов геть.
Коли Гобо залишився наодинці з Мареною, він заговорив про Бембі.
– Він не розуміє мене, – сказав Гобо. – Думає, що я все ще дурненький, малий Гобо, який був колись. Він досі ніяк не змириться з тим, що я став не такий, як усі. Далась йому взнаки ця небезпека! Бембі, звичайно, бажає мені добра, але зовсім не розуміє, що небезпека існує для нього й таких, як він, а не для мене!
Марена завжди погоджувалася з ним. Вони любили одне одного й були дуже щасливі.
– Ніхто так не розуміє мене, як ти, – казав їй Гобо. – звичайно, скаржитися гріх, мене скрізь шанують. Але ти розумієш мене найкраще. А решта... Хоч скільки я розповідаю їм, який Він добрий, а вони слухають і хоч, може, не думають, що я брешу, проте все-таки вважають Його страшним!
– А я завжди вірила в Нього, – мрійливо сказала Марена.
– Так? – байдуже мовив Гобо.
– Хіба ти не пам'ятаєш, що я говорила того дня, коли ти залишився лежати на снігу? Я сказала, що настане час і Він прийде до нас у ліс, буде гратися з нами...
– Ні, – сказав Гобо. – Цього я не пам'ятаю.
Минуло кілька тижнів. Якось на світанку Бембі з Фаліною і Гобо з Мареною зустрілися в рідному чагарнику неподалік від лугу. Бембі з Фаліною щойно вернулися з прогулянки; поминувши старого дуба, вони стали шукати собі місця для відпочинку й тут зустріли Гобо та Марену. Гобо саме хотів іти на луг.
– Будь краще з нами, – сказав Бембі. – Ось-ось зійде сонце, зараз ніхто не виходить із свого сховку.
– Дурниці, – посміхнувся Гобо. – Хай не виходять, а я піду.
І він рушив з чагарника. Марена подалася за ним. Бембі з Фаліною залишилися.
– Ходімо! – сердито сказав Бембі. – Хай робить, що знає.
Вони хотіли вже йти далі.
Та раптом з того боку лугу долинув різкий, застережливий крик сойки.
Бембі враз повернувся й кинувся слідом за Гобо. Він наздогнав його і Марену майже біля дуба.
– Чуєш? – гукнув він.
– Що? – здивовано запитав Гобо.
Сойка знову різко закричала, вже з іншого боку.
– Невже ти не чуєш? – сказав Бембі.
– Ні, – спокійно відповів Гобо.
– Це небезпека! – пояснив Бембі.
Та ось голосно заскрекотала сорока, за нею друга, потім третя. Ще раз закричала сойка, а високо в повітрі закаркали ґави.
Тепер уже й Фаліна почала просити брата:
– Не виходь, Гобо! Там небезпечно!
Навіть Марена стала вмовляти його:
– Будь тут, Гобо! Заради мене побудь сьогодні тут.